Війна вторглася в Україну, зламавши мільйони життів. Вона прийшла неочікувано, залишаючи за собою шрами не лише на землі, а й у серцях людей. Хтось втратив близьких, когось позбавили домівки, а багато хто змушений був покинути рідну країну, тікаючи від жахіть руйнування. Це трагедія, яка зачепила кожного. Але є ті, хто стояв на передовій цієї боротьби — ветерани, люди, які ціною свого здоров’я і життя захищали кордони України.
Їхні тіла понівечені війною, а душі сповнені болем втрат. Вони повертаються з поля бою до домівок, які більше не здаються їм такими рідними. Ці герої, що боролися за мирне майбутнє, часто стають невидимими для суспільства, яке забуває про їхні жертви. Ветерани з інвалідністю — це ті, хто несе на собі важкі рани війни не лише фізично, але й морально, оскільки відчувають себе чужими серед своїх.
Їм доводиться знову боротися — тепер уже не на полі бою, а за право бути частиною суспільства. Їхні досягнення і подвиги стають історією, але реальність для багатьох з них — це ізоляція, байдужість і недостатня підтримка. Вони більше не такі, як інші. І це “інше” лякає суспільство. Їм важко знайти роботу, важко отримати належну медичну допомогу, і ще важче відчути себе знову потрібними у країні, за яку вони віддали своє здоров’я. Чому суспільство не готове до їх повернення, і через які випробування їм доводиться проходити, аби віднайти своє місце у світі, за який вони колись боролися?
“Не такі як всі”
Повномасштабне вторгнення РФ в Україну спричинило стрімке зростання кількості людей, які мають інвалідність. Походження цієї інвалідності має зовсім іншу природу, ніж у часи до війни. Насамперед вона виникає внаслідок бойових дій і ворожих обстрілів мирних українських міст і сел. За даними Міністерства соціальної політики, лише за перші два роки війни кількість людей з інвалідністю зросла на 300 тис, що становить 10%. І ця цифра стрімко зростає щодня.
Війна ламає не тільки тіла, але й устрій життя. Ті, хто повертаються з фронту інвалідами, стикаються з багатьма викликами, які для більшості людей просто непомітні. Для них прості речі, як пересування по місту чи пошук роботи, стають щоденними викликами. Проте фізичні бар’єри — лише верхівка айсберга. Найгірше — це соціальні бар’єри. Співчуття, яке ветерани зустрічають на перших порах, швидко змінюється на байдужість, нерозуміння або навіть страх. Деякі люди уникають ветеранів з інвалідністю, бо не знають, як з ними взаємодіяти. У багатьох виникає внутрішній конфлікт: з одного боку, це герої, які захищали країну, але з іншого — вони виглядають і діють “не так, як всі”. Така подвійність перетворює їх на невидимих людей, чужих у власній країні.
Головна проблема полягає в тому, що суспільство часто бачить лише фізичні рани ветеранів, ігноруючи емоційні та психологічні. Втрата кінцівки чи травма хребта — це лише частина болю, який вони переживають. Багато ветеранів повертаються з посттравматичним стресовим розладом (ПТСР), що проявляється у тривожності, депресії, неконтрольованих спалахах емоцій. Це ще більше посилює їхню ізоляцію, адже для оточуючих їхні психологічні проблеми часто незрозумілі і навіть лякають.
Проблема соціалізації ветеранів з інвалідністю полягає не лише в тому, що вони фізично відрізняються, але й у тому, що вони пережили те, чого більшість ніколи не відчує. Їхній досвід війни робить їх “не такими”. Вони бачили смерть, біль і руйнування, тоді як для багатьох цивільних ці реалії лишаються далекими та абстрактними. Це створює емоційний бар’єр, що розділяє ветеранів і суспільство.
Багато ветеранів після повернення додому відчувають себе ізольованими. Їх більше не сприймають як частину суспільства. Звичні дружні стосунки руйнуються, тому що друзям і родичам важко зрозуміти зміни, які відбулися з ветеранами. Колишні колеги не завжди готові прийняти ветерана, який тепер пересувається на візку або має протез замість кінцівки.
Соціальна ізоляція ветеранів з інвалідністю часто посилюється відсутністю підтримки з боку держави та громади. Інфраструктура для людей з інвалідністю в Україні ще недостатньо розвинена, і ветерани стикаються з безліччю фізичних перешкод: недоступні громадські місця, відсутність адаптованого транспорту, проблеми з отриманням медичної допомоги та реабілітації.
Проблеми ветеранів
Суспільство часто відчуває невпевненість у взаємодії з ветеранами з інвалідністю, оскільки не знає, як правильно реагувати. Страх сказати щось невідповідне або зробити щось не так змушує багатьох уникати взаємодії. Це тільки посилює ізоляцію і відчуження ветеранів.
В Україні розвитком середовища без обмежень займається Рада безбар’єрності. Прийнята Національна стратегія зі створення безбар’єрного простору в Україні, яку реалізують різні міністерства. Проте, за даними дослідження “Потреби ветеранів”, проведеного у 2023 році Українським ветеранським фондом 45,4% респондентів зазначили, що держава своїх зобов’язань перед ветеранами скоріше не виконує, а 8,3% опитуваних вважають, що зовсім не виконує. Також 21,4 % опитуваних поскаржилися, що українське суспільство скоріше не поважає своїх ветеранів. Як зазначають деякі ветерани у приватній бесіді, їм часто доводиться чути у свою адресу фразу “ми вас туди не відправляли”.
Для більшості опитаних державні програми по створенню інклюзивного простору та інфраструктури для осіб з інвалідністю є зовсім не ефективними та скоріш неефективними – 17,6% та 39,1% відповідно. Водночас третина респондентів не змогли дати чіткої відповіді на дане питання. І це пояснюється тим, що наші ветерани зовсім не обізнані про існування таких програм. От і виникає підозра, що всі ці програми існують лише на папері, як то кажуть, для звітності.
Також ветерани скаржаться на високий рівень бюрократії та важкодоступність протезування в Україні, а також про необхідність щорічного проходження ВЛК для підтвердження інвалідності, що є нічим іншим як абсурдом та неповагою з боку держави.
“Близько 70-80% осіб з інвалідністю здатні працювати повноцінно”, – зазначає Олена Степаненко, експертка з Конфедерації роботодавців України.
Натомість, за даними Конфедерації роботодавців України на початок 2024 року працювали 448,2 тис (17,4% від загальної чисельності людей з інвалідністю). Для порівняння, у Великобританії працює 53% працездатних людей з інвалідністю, у Франції – 44%, у США – 23%. Доступність для людей з інвалідністю системи освіти та ринку праці, поява інклюзивних будівель, доступних тротуарів, доріг і транспорту – це той етап еволюції, до якого українське суспільство все ще не прийшло. За 2023 рік Державна служба зайнятості змогла працевлаштувати 7,7 тис працівників з інвалідністю, а це 0,5% від 1,67 млн працездатних людей з інвалідністю, які все ще не мають роботи, бо роботодавці просто відмахуються від таких працівників і не бажають створювати для них інклюзивні середовища. А тим часом країна тримає курс на інтеграцію до Європи.
Як бачимо, бар’єри для наших ветеранів в Україні все ще залишаються просто непереборними. Що робити людині на колісному кріслі, щоб увійти до приміщення, до якого ведуть численні сходи? Як орієнтуватися в місті, де є безліч фізичних перепон, якщо ти повністю незрячий? Як отримати інформацію, якщо ти нечуючий? Ці питання так і залишаються без відповіді. В той час як чиновники роблять гучні заяви про створення інклюзивного простору в країні. А скільки випадків, коли водії відмовляли у користуванні громадським транспортом людині з протезом. Це непоодинокі випадки, які все ще зустрічаються в нашому суспільстві, яке, навпаки, зіштовхнувшись з болем та численними втратами, що принесла війна, мало б стати людянішим та зрозуміти, як непросто людям з інвалідністю в нашому світі.
Ставлення до ветеранів у суспільстві крізь призму історії
Ставлення до ветеранів з інвалідністю в різні повоєнні роки значно змінювалося залежно від історичного періоду, культурних особливостей суспільства та соціально-економічних умов. Від глибокої шани до байдужості та навіть відчуження, підхід до цих людей завжди був дзеркалом того, як суспільство оцінювало власні моральні та соціальні зобов’язання перед тими, хто жертвував своїм здоров’ям на війні. Ось декілька ключових етапів у цьому процесі.
Після Першої світової війни світ вперше зіткнувся з масштабною проблемою інвалідності серед ветеранів. Технології війни залишили мільйони солдатів без кінцівок, з важкими пораненнями або невидимими психологічними травмами, що тоді називали “шок від снаряду”. У Європі, зокрема у Великій Британії та Франції, суспільство намагалося шанувати ветеранів, але інфраструктура і соціальна підтримка для них були недостатніми. Ветерани отримували медалі та пошану на публічних заходах, але реальної допомоги було мало. У Великій Британії, наприклад, були створені благодійні організації, такі як Royal British Legion, але більшості ветеранів довелося боротися за право на лікування та соціальне забезпечення. У Німеччині після Першої світової війни ветерани з інвалідністю опинилися у ще складнішій ситуації. Економічна криза, гіперінфляція та політична нестабільність призвели до того, що багато хто з них жив у бідності і зневазі, що згодом стало однією з причин зростання радикальних рухів, таких як нацизм.
Після Другої світової війни світ знову був змушений шукати шляхи вирішення проблеми соціалізації мільйонів ветеранів, багато з яких стали інвалідами. Проте ситуація дещо змінилася порівняно з попереднім конфліктом. Багато країн зрозуміли важливість систематичної підтримки ветеранів.
США після Другої світової війни стали прикладом держави, яка інвестувала значні кошти у реабілітацію та соціалізацію ветеранів. У 1944 році було прийнято GI Bill, який надавав ветеранам право на безкоштовну освіту, фінансову допомогу для придбання житла, а також програми реабілітації. Ветеранів з інвалідністю поважали, їм надавали перевагу при працевлаштуванні, і це стало частиною державної політики.
Проте після війни у В’єтнамі в США ставлення до ветеранів радикально змінилося. Суспільство було розділене щодо цієї війни, і це вплинуло на сприйняття ветеранів. На відміну від попередніх конфліктів, багато ветеранів поверталися додому не як герої, а як об’єкти критики. Ветеранів з інвалідністю часто зустрічали з байдужістю або навіть презирством через непопулярність війни. Це призвело до серйозної соціальної ізоляції багатьох з них.
Однак уряд США продовжував підтримувати ветеранів через програми реабілітації та лікування. Під впливом зростаючого руху за права інвалідів у 1970-х роках ветеранські програми були покращені, і більше уваги стали приділяти психологічним травмам, зокрема ПТСР.
Велика Британія створила систему національної охорони здоров’я (NHS), яка забезпечувала ветеранів медичною допомогою. Ветерани мали можливість отримати протези, реабілітацію та медичне обслуговування. У післявоєнні роки зростала кількість благодійних організацій, які допомагали ветеранам адаптуватися до цивільного життя.
У Радянському Союзі ставлення до ветеранів Другої світової війни було двояким. З одного боку, їх шанували як героїв, особливо на державних заходах. З іншого боку, ветерани, які стали інвалідами, часто опинялися в складній ситуації. Вони отримували символічну допомогу, але в умовах загальної економічної кризи та дефіциту ресурсів ця підтримка була мінімальною. Держава використовувала їх для пропаганди, але фактично вони часто залишалися покинутими напризволяще, особливо в сільській місцевості.
Проте у багатьох країнах, зокрема у менш розвинених, ставлення до ветеранів з інвалідністю лишається проблемним. Вони часто стикаються з недоліками у системах охорони здоров’я та соціальної підтримки.
Як бачимо, ставлення до ветеранів з інвалідністю залежить від політичного, економічного та соціального контексту кожного конкретного часу. Хоча в деяких країнах післявоєнна підтримка була на високому рівні, інші суспільства залишали ветеранів без необхідної допомоги, що спричиняло їхню маргіналізацію. Ветерани завжди залишалися важливою частиною історії, і ставлення до них є віддзеркаленням морального обличчя нації в той чи інший період.
Всеосяжна підтримка та реабілітація ветеранів у зарубіжних країнах
Сьогодні у багатьох зарубіжних країнах ставлення до ветеранів з інвалідністю є прикладом комплексного та системного підходу до їхньої інтеграції в суспільство. Держави, які активно беруть участь у війнах та конфліктах, особливо добре розуміють важливість соціалізації ветеранів і розробляють потужні програми для їх підтримки.
Наприклад, у США політика підтримки ветеранів є одним із пріоритетів на державному рівні. Ветерани, особливо ті, хто отримав інвалідність через службу, користуються низкою пільг та програм, які покликані полегшити їхнє життя і сприяти поверненню до суспільства. Department of Veterans Affairs (VA) — головна урядова структура, яка опікується ветеранами. VA надає медичну допомогу, психіатричну реабілітацію, а також програми професійної підготовки та працевлаштування. Медичні центри VA розташовані по всій країні, і їхня спеціалізація охоплює як фізичну реабілітацію, так і лікування ПТСР, що є однією з найбільших проблем ветеранів. Професійна реабілітація — окрема програма, яка допомагає ветеранам з інвалідністю здобувати нові професії або адаптувати свої навички під нові умови. Це включає не лише навчання, але й допомогу в пошуку роботи, співпрацю з роботодавцями та фінансові компенсації на час навчання. Житлові програми — ще одна важлива ініціатива. Ветерани з інвалідністю можуть отримати фінансову допомогу на придбання або адаптацію житла, зокрема для тих, хто має обмеження у рухливості.
У Великій Британії ветерани з інвалідністю також користуються значною підтримкою як з боку держави, так і від громадських організацій. Veterans UK — урядова установа, яка забезпечує ветеранів фінансовими пільгами, компенсаціями за отримані травми, медичними послугами і допомогою з працевлаштування. Британська система підтримки ветеранів акцентує увагу на психологічному здоров’ї, надаючи доступ до спеціалізованих клінік та програм реабілітації. Щодо програми інтеграції в суспільство, то британські ветерани мають доступ до програм навчання, перекваліфікації та психологічної підтримки. Важливий аспект британської політики — співпраця з приватним сектором, щоб забезпечити ветеранам місця на ринку праці. Багато компаній співпрацюють з урядом, створюючи спеціальні умови для працевлаштування колишніх військових, зокрема з інвалідністю. У Британії також діють впливові благодійні організації, такі як Help for Heroes і Royal British Legion, які забезпечують ветеранів додатковими послугами, зокрема фінансовою підтримкою, соціальними ініціативами та доступом до спеціалізованої допомоги.
Канада впроваджує політику всебічної реабілітації ветеранів, зокрема тих, хто отримав інвалідність під час служби. Veterans Affairs Canada (VAC) — основний урядовий орган, що відповідає за надання пільг та допомоги ветеранам. Ветерани з інвалідністю мають право на фінансові компенсації, довготривалу медичну підтримку, зокрема фізичну та психологічну реабілітацію. Як і в інших зарубіжних країнах, у Канаді діють програми перекваліфікації ветеранів. Важливий аспект — робота з роботодавцями для створення умов, що дозволяють ветеранам з інвалідністю інтегруватися на робочому місці. Уряд також фінансує спеціальні програми для роботодавців, які наймають ветеранів. Також канадська система включає спеціальні програми менторства, де ветерани допомагають один одному адаптуватися до цивільного життя, зокрема ветеранам з інвалідністю. Це включає як моральну підтримку, так і практичну допомогу в повсякденних питаннях.
У Німеччині ветерани з інвалідністю отримують доступ до широкого спектра соціальних пільг та державної допомоги. Німецька політика реабілітації включає надання фінансової підтримки, спеціальних медичних послуг та допомоги в адаптації житла. Ветерани також можуть отримати пільги на транспорт і фінансову допомогу для реабілітації та перекваліфікації. Німеччина активно співпрацює з приватним сектором ринку праці для створення робочих місць для ветеранів з інвалідністю. Законодавчо визначено обов’язок великих підприємств надавати робочі місця людям з інвалідністю, включаючи ветеранів.
Як бачимо, у багатьох розвинених країнах соціалізація ветеранів з інвалідністю є невід’ємною частиною державної політики. Основні підходи включають в себе:
- медичну та психологічну реабілітацію — відновлення фізичного здоров’я і робота з посттравматичними розладами.
- фінансову підтримку — виплати та компенсації ветеранам, а також допомога в адаптації житла та транспортних засобів.
- програми професійної підготовки — перекваліфікація та працевлаштування ветеранів.
- соціальну інтеграцію — підтримка громадських організацій та державних ініціатив, спрямованих на зменшення соціальної ізоляції ветеранів.
Політика багатьох країн спрямована на забезпечення того, щоб ветерани, незалежно від отриманих на війні травм, могли знову стати повноцінними членами суспільства, мали доступ до всіх можливих ресурсів і не відчували себе покинутими після повернення з війни.
Важливо пам’ятати, що ветерани — це не просто люди з травмами, а герої, які жертвували собою заради безпеки країни. Вони мають право на повноцінне життя у суспільстві. Підтримка з боку громади, держави та окремих громадян є ключем до їхньої успішної соціалізації. Це може бути як психологічна допомога, так і створення більш доступного середовища для людей з інвалідністю. Нам, як суспільству, варто запитати себе: чи справді ми готові до повернення тих, хто пройшов війну? Соціалізація ветеранів — це не лише відповідальність держави, але й кожного з нас. Нам слід навчитися не лише бачити їхні фізичні травми, але й розуміти емоційні та психологічні рани, що залишилися після фронту. Ми можемо почати з простих речей — не боятися говорити з ветеранами, цікавитися їхніми проблемами, надавати допомогу тоді, коли це необхідно. Можливо, це здається малим, але для людини, яка щодня відчуває себе “не такою, як всі”, така підтримка може стати вирішальною.
Ветерани не повинні бути чужими у власній країні. Вони вже виграли одну війну. Тепер наше завдання — допомогти їм виграти ще одну битву — за право бути повноцінною частиною суспільства, яке вони захищали ціною власного здоров’я. Вони повертаються з війни, де залишили частину свого здоров’я, та опиняються у реальності, де залишають частину своєї душі. Тіло, яке пережило фронт, стикається з новим ворогом — байдужістю і нерозумінням. Ветерани з інвалідністю стають чужими у власній країні, яку захищали, тому що суспільство не готове прийняти їх такими, якими вони стали. Це не їхня поразка — це наша. Якщо ми не навчимося бачити в них не просто травмованих людей, а героїв, які заслуговують на підтримку і гідне життя, то в цій новій війні ми програємо всі. Від того, як ми ставимося до своїх ветеранів, залежить не лише їхнє майбутнє, а й наше обличчя як суспільства.
