Чому рішення українських судів у справах проти РФ залишаються юридично вірними, але фактично безсилими
З початку повномасштабного вторгнення Росії українці дедалі частіше звертаються до суду з позовами про відшкодування шкоди, завданої внаслідок бойових дій. Серед позивачів — власники житла, яке було знищене під час обстрілів; підприємці, які втратили склади, магазини або техніку; фермери, чию землю заміновано або заблоковано; родини, що були змушені залишити майно в окупації. У кожному випадку йдеться як про документування втрат, так і намагання домогтися визнання і компенсації через судове рішення. Кількість таких справ стабільно зростає, частина з них завершується рішеннями на користь позивача, і деякі з них вже набрали чинності. Однак навіть отримавши судове рішення, люди стикаються з запитаннями: що далі? Як стягнути збитки з держави, яка не визнає юрисдикцію українських судів?
Судові рішення в Україні щодо компенсації за збитки, завдані РФ
З початку повномасштабного вторгнення Росії українці дедалі частіше звертаються до суду, вимагаючи компенсації за збитки, спричинені війною. Йдеться не про поодинокі спроби — на сьогодні в судовому реєстрі зафіксовано щонайменше 1 482 рішення у справах проти Російської Федерації. При чому позови подають як звичайні громадяни, що втратили житло, бізнес або родичів, так і великі компанії, чиї об’єкти були знищені чи втрачені внаслідок бойових дій або окупації. Рік у рік кількість таких справ зростає — і водночас зростає обсяг присуджених сум. Втім, сама поява рішення ще не означає, що воно може бути виконане.
Динаміка позовів за останні два роки демонструє, що юридична ініціатива вже вийшла за межі символічного жесту. Якщо у 2022 році українські суди ухвалили лише 52 рішення у справах про стягнення збитків з Росії (28 за позовами громадян і 24 – від бізнесу), у 2023-му ця цифра зросла до 405 (272 за позовами громадян і 133 – від бізнесу), то у 2024 році їх вже було 812 (559 за позовами громадян і 253 – від бізнесу). При цьому в 2025 році лише за перший квартал зафіксовано вже 213 рішень (126 за позовами громадян і 87 – від бізнесу). І це лише ті справи, які виявлені через відкриті системи аналізу — на кшталт «Бабусі» та Опендатаботу. Їх фактична кількість може бути більшою, з урахуванням нерозкритих або ще не опублікованих рішень.
Окремо варто подивитися, хто подає позови і як суди на них реагують. У категорії справ, поданих громадянами, в 2024 році було винесено 239 рішень про повне задоволення позову (42,8%), 281 — про часткове задоволення (50,3%), і лише у 39 випадках (7%) суд відмовив.
Водночас у 2024 році українські суди винесли 253 рішення у справах бізнесу проти Російської Федерації. При чому переважна більшість з них — 224 справи, або 88,5%, завершилися повним задоволенням позову, що свідчить про якісну підготовку матеріалів і добре оформлену доказову базу з боку компаній. Ще 26 рішень (10,3%) були задоволені частково — найімовірніше, через часткове прийняття розрахунків або корекцію заявлених сум збитків. І лише у трьох випадках (1,2%) суд відмовив у задоволенні позову повністю, що робить цю категорію справ найстабільнішою з точки зору результативності серед усіх позовів, поданих до РФ.
Натомість за перші місяці 2025 року суди вже повністю задовольнили 53 позови українців, але й відмовили шістьом. Показово, що більшість рішень виноситься на користь позивачів. Бізнес так само активно подає позови, при цьому ефективність рішень на його користь ще вища. Станом на квітень не зафіксовано жодного випадку, коли позов бізнесу було відхилено, повністю задоволено 68 позовів.
Таку статистику можна пояснити якістю підготовки позовів: компанії мають кваліфікованих юристів, повну фінансову документацію, незалежні оцінки втрат і чітко оформлені акти. Крім того, це свідчить про те, що суди визнають законність вимог та наявність доведених втрат. Основними аргументами в цих справах є експертні висновки про знищене або втрачено майно, супровідні фото- й відеоматеріали, документи про право власності, а також геолокація обстрілів, нанесених саме російськими силами.
В якості прикладу можна навести судову справу агрокомпанії «Магнат», якій було присуджено 180 мільярдів гривень у першій справі і ще 67 мільярдів — у другій. Інше відшкодування на 12 мільярдів грн присуджено Алчевському коксохімічному заводу. Громадяни, своєю чергою, також виграють великі суми. Наприклад, мешканцю Харкова суд присудив 328 мільйонів грн компенсації за знищене майно; жителі Запоріжжя отримали по 170 мільйонів грн. Це окремі випадки, але вони свідчать про те, що суми в таких справах не обмежуються умовною «моральною шкодою», йдеться про реальні майнові втрати, які суд визнає підставою для відшкодування.
Разом всі ухвалені рішення щодо відшкодувань громадянам і бізнесу станом на 2025 рік складають понад 913 мільярдів гривень, але навіть така сума не є межею. У реєстрі містяться позови на значно більші обсяги. Найвідомішим випадком є позов мешканця Хмельниччини на 999 квадрильйонів гривень. Його було відхилено, але формально зареєстрований позов демонструє емоційний і психологічний вимір проблеми — багато українців намагаються зафіксувати сам факт втрати, навіть не розраховуючи на реальне стягнення. І саме тут виникають головні питання: що робити далі з виграними судовими рішеннями? Чи вирішує його наша держава?
Чому судові рішення проти РФ не виконуються на практиці
Як бачимо, на сьогодні в Україні ухвалена велика кількість судових рішень, якими визнається відповідальність Російської Федерації за збитки, завдані внаслідок збройної агресії. Ці справи подають як фізичні особи, що втратили житло, бізнес, родичів, майно, можливість працювати, так і компанії, які понесли серйозні економічні втрати внаслідок окупації, обстрілів, блокування активів або незаконного вилучення майна. Всі ці рішення юридично чинні, вони пройшли через повний процес розгляду, аналізу доказів, оцінки доведеності шкоди. Однак жодне з них поки ще не виконано. На сьогодні не існує механізму, який дозволив би забезпечити виконання таких рішень. Саме тому судові рішення залишаються чинними, але виконання заблоковане через відсутність юридичних важелів.
Перш за все, сама структура державної відповідальності за міжнародне правопорушення обмежена сучасною системою міжнародного публічного права. Україна не має універсального інструменту, який дозволяє стягувати з іншої держави компенсацію в національному суді. Механізм існує лише тоді, коли обидві сторони — і держава-позивач, і держава-відповідач — визнали юрисдикцію відповідного органу. Росія таку юрисдикцію не визнає. Відповідно, навіть якщо національні суди ухвалюють рішення, вони не мають жодного способу вплинути на його реалізацію, якщо за межами України немає політичної підтримки або відповідного юридичного договору.
Крім того, більшість держав, на території яких потенційно перебувають активи Росії, досі керуються принципом державного імунітету. Навіть за наявності активів, які не є дипломатичними чи військовими, суди часто відмовляються накладати арешт або визнавати рішення іноземного суду про стягнення. Імунітет трактується як інструмент забезпечення міжнародного правопорядку, а не як виняток для країни, що веде агресивну війну.
Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну країни Заходу відреагували консолідовано: однією з перших спільних дій стало замороження російських державних активів за кордоном. Загальна сума таких активів оцінюється приблизно у 300 мільярдів доларів, при чому левова частка цих коштів зосереджена в Європі. Найбільше — 191 мільярд євро — утримує бельгійський депозитарій Euroclear. Ці активи залишаються замороженими, однак продовжують приносити відсотковий дохід: лише у 2023 році прибуток склав 4,4 мільярда євро, і саме ці кошти обговорюються як потенційне джерело підтримки України. Ще кілька мільярдів заморожено в Clearstream, фінансовій інфраструктурі Люксембургу.
Велика Британія утримує близько 30 мільярдів євро суверенних російських активів. Крім того, у країні заблоковано ще 20 мільярдів євро приватної власності російських фізичних осіб — рахунки, нерухомість, предмети розкоші. Лондон публічно заявив, що розглядає можливість передати активи російського Центробанку Україні як позику, за умови, що Росія в майбутньому виплатить репарації. Франція заблокувала близько 19 мільярдів євро державних коштів і окремо — активи російських громадян, зокрема банківські рахунки, нерухомість, яхти. У США заблоковано приблизно 7 мільярдів євро російських державних активів, ще стільки ж — у Швейцарії, де також зафіксовано близько 5 мільярдів євро приватних російських коштів. Німеччина утримує активи на суму близько 5 мільярдів євро, хоча деталі про їхній статус — державні чи приватні — не оприлюднені. Австралія також приєдналася до санкційного режиму — в її юрисдикції заморожено близько 5 мільярдів євро. Водночас Італія зосередилася на приватних активах: близько 2 мільярдів євро у вигляді рахунків, нерухомості, автомобілів і яхт. У Польщі заморожено ще близько 1 мільярда євро активів, пов’язаних із російськими олігархами.
Хоча самі російські активи залишаються заблокованими, прибутки, які вони генерують, йдуть на підсилення нашої обороноздатності, відновлення інфраструктури, макрофінансову підтримку, але не на компенсацію збитків. Це питання упирається не в політичну волю, а складні юридичні та економічні обмеження. Позиції серед європейських країн у цьому питанні залишаються неоднозначними. Формально активи заморожені, але фактичне вилучення передбачає іншу юридичну категорію — конфіскацію. Саме вона викликає дискусії і юридичні суперечності. Частина європейських держав обережна, адже остаточна передача коштів Україні потребувала б створення окремого правового механізму, який дозволяв би обійти або переглянути норми про суверенний імунітет та захист іноземних інвестицій.
З одного боку заморожені російські резерви можуть бути конфісковані в рамках доктрини «контрзаходів» — концепції міжнародного права, яка дозволяє державі реагувати на серйозне порушення норм, зокрема збройну агресію. За цим підходом, активи Російської Федерації можуть бути не просто заморожені, а вилучені й реалізовані шляхом продажу або застави з подальшим спрямуванням отриманих коштів на потреби України чи в спеціальний міжнародний фонд відновлення.
З іншого боку, подібна конфіскація суперечитиме чинним міжнародним правовим нормам і створить небезпечний прецедент. Росія з великою ймовірністю оскаржить такі дії в міжнародних судах, а інші держави можуть почати переглядати безпеку зберігання власних резервів у юрисдикціях Заходу. Юридична практика з подібними випадками існує, однак вона обмежена й значно відрізняється за обставинами. Наприклад, іракські активи були конфісковані після завершення війни в Кувейті 1990 року, як і німецькі — після поразки Третього Рейху у Другій світовій війні. У нинішній ситуації війна триває, що ускладнює обґрунтування таких дій навіть із позиції прецедентного міжнародного підходу.
Крім того, у США фахівці з міжнародного публічного права й боргових зобов’язань звертають увагу на обмеження, закладені в Законі про міжнародні надзвичайні економічні повноваження (IEEPA). Цей акт не надає уряду Сполучених Штатів повноважень на безпосередню конфіскацію замороженого іноземного майна — у цьому випадку російського — за відсутності прямої військової конфронтації між США та Росією. Це ще один бар’єр на шляху перетворення політичної ініціативи на юридично стійке рішення.
Конфіскація приватної власності російських громадян чи компаній є процес формально можливим, але вимагає окремих судових процедур, які мають довести персональну відповідальність і зв’язок із режимом. Значно складніше — арештовувати або передавати державні активи Росії. Тут вступає в силу так званий суверенний імунітет, за яким активи однієї держави на території іншої користуються правовим захистом і не можуть бути вилучені без згоди власника. Цей імунітет захищає, зокрема, валютні резерви, майно дипломатичних установ, об’єкти держбанків.
Додаткову складність становлять численні двосторонні та багатосторонні договори про взаємний захист інвестицій, які укладалися задовго до початку війни. Вони обмежують право односторонньої конфіскації активів, навіть у разі політичного або військового конфлікту. Змінити або обійти ці механізми без системної реформи міжнародного економічного права неможливо.
Наразі, Європейський Союз, попри заяви на підтримку України, досі не зважився на створення повноцінного механізму конфіскації заморожених російських державних коштів. Основною причиною є побоювання щодо наслідків такого прецеденту. У Брюсселі вважають, що якщо ЄС дозволить собі вилучити активи держави, навіть такої, що веде агресивну війну, це може підірвати довіру інших держав до європейських фінансових систем. Зокрема, країни Азії, Латинської Америки та Близького Сходу можуть вирішити, що їхні резерви також не захищені й почнуть виводити кошти з європейських банків. Це загрожує масштабним відтоком капіталів і підривом позицій євро як резервної валюти, що має стратегічне значення для економік Євросоюзу. Отже, страх перед фінансовими ризиками та правовими наслідками стримує Захід від рішучих дій, навіть коли політичні аргументи здаються достатніми.
Ще однією причиною позитивного вирішення питання щодо компенсації збитків є те, що українське законодавство не передбачає чіткої процедури автоматичного визнання рішень проти РФ у закордонних юрисдикціях. Кожна справа вимагає окремої міжнародної правової дії: подання заяви, доведення наявності активів, подолання опору адвокатів відповідача, погодження з місцевими судами. Це тривалий процес, який вимагає спеціалізованої юридичної підтримки, часто — у кількох країнах одночасно. Для фізичних осіб такі витрати непосильні. Бізнес має трохи більше інструментів, але навіть великі компанії роками не можуть домогтися фактичного виконання.
Окремо варто враховувати фактор розпорошеності активів Росії. Більшість державних коштів і власності РФ оформлені не на російські органи влади, а на різноманітні фонди, держпідприємства, афілійовані компанії, банки, трасти, дочірні структури. Встановити зв’язок між юридичною особою, що володіє майном, і державою-агресором — окремий процес. Без цього жодне рішення не може бути реалізоване, бо формально власником виступає не держава, а третя структура.
Ще один чинник — відсутність національного органу в Україні, який був би відповідальний за централізований збір, юридичну підтримку та міжнародне просування таких рішень. Кожен позивач діє самостійно. Є окремі приклади, наприклад, «Нафтогаз», який веде справу через міжнародні арбітражі та суди з 2016 року, але немає скоординованої державної стратегії із супроводу рішень на міжнародному рівні.
Отже, в межах існуючої правової системи українські суди роблять те, що можуть: визнають шкоду, обраховують її і приймають рішення. Хоча вони поки що залишається в межах декларації, це не марна дія, бо вона фіксує шкоду і відповідального. Позивачі це розуміють, тому не відмовляються від фіксації, бо знають: той, хто не заявив про втрати сьогодні, завтра не зможе нічого довести. Але без системної міжнародної угоди, нового правового режиму щодо активів РФ, змін у міжнародному тлумаченні імунітету, створення компенсаційного фонду, а також політичної волі зарубіжних країн, рішення українських судів залишатимуться юридично вірними, але фактично безсилими.
