Сутність феномену “вуглеводневої людини”
У певному сенсі можна стверджувати, що нафта – найкраща валюта на планеті. Пулітцерівський лауреат Деніел Єргін у своїй книзі “Приз: Епічна подорож за нафтою, грошима та владою” використовує термін “вуглеводнева людина” для опису сучасного суспільства, глибоко залежного від нафти. Він пише: “Ми живемо в вуглеводневому суспільстві, і ми, в термінах антропологів, вуглеводнева людина.” Це підкреслює, наскільки нафта стала невід’ємною частиною нашого життя, впливаючи на місця проживання, спосіб життя, спосіб переміщення та навіть соціальні взаємодії.
Але чи можна звинувачувати людство в цьому? Адже багато регіонів світу досі страждають від нестачі енергії, і доступ до недорогих енергоресурсів залишається життєво необхідним.
Висока енергоємність, легкість транспортування, технічні досягнення в галузі видобутку, розмаїття постачальників, значні запаси та готова інфраструктура підтримують актуальність нафти як основного ресурсу для економіки. Наразі світовий ринок нафти оцінюється в 2 трильйони доларів щороку, що більше, ніж вартість наступних десяти найважливіших сировинних ресурсів разом (золота, срібла, міді, кави, бавовни та інше).
Нафта забезпечує близько третини глобального енергетичного споживання, тоді як викопні види палива загалом складають близько 4/5 енергоспоживання у світі. Отже, чи доречно вважати нафту залишком минулого, чи надійним фундаментом для майбутнього?
Як “Нафтовий гігант” потрапив у критичну залежність від нафти
У багатьох Венесуела довго асоціювалася безпосередньо з нафтою. Завдяки відкриттю покладів нафти держава пройшла надзвичайний шлях: від бідної країни на початку 20 століття до четвертої найбільшої економіки світу за рівнем ВВП на душу населення у середині століття. Проте, надмірна залежність від “чорного золота” нарешті призвела боліваріанську республіку до економічного занепаду. Приклад Венесуели унаочнює, наскільки ризикованою може бути залежність країни від одного природного ресурсу, особливо такого, який відживає свій вік. Венесуела зіткнулася з серйозними економічними та соціальними викликами, коли ціна нафти знизилася, і її економіка не змогла швидко адаптуватися до нових умов.
На початку XX століття відбулося відкриття перших великих нафтових родовищ у Венесуелі, що символічно співпало з глобальним енергетичним переходом від вугілля до нафтопродуктів. Винахід автомобіля Карла Бенца став можливим завдяки можливості використання для нього бензину як дешевого нафтопродукту. Згодом, коли Форд у 1908-у запропонував ринку “Тео”, автомобілі стали масово доступними, що спричинило різкий стрибок попиту на паливо. Поступово інші види транспорту, зокрема, літаки, кораблі та потяги, також почали переходити з вугілля на нафту як більш ефективне джерело енергії. Венесуела спіймала свою першу “золоту рибку”, коли у 1914 році у штаті Сулія було відкрито перше венесуельське нафтородовище Зумака-1, трохи згодом – у 1922-у – компанія Shell знайшла великі поклади “чорного золота” в басейні Маракайбо. До 1929 року обсяг видобутку нафти на боліваріанській території дорівнював загальноєвропейському. І звичайно ж, на Близькому Сході ще не йшлося про “нафтодолари”.
За короткий час Венесуела стала надзвичайно заможною. Усередині XX століття, коли світ приходив до тями після Другої світової війни, за рівнем ВВП на душу населення Венесуела посідала четверте місце у світі, слідом за США, Швейцарією та Новою Зеландією. Однак те, що здавалося джерелом нескінченного багатства, швидко перетворилося на проблему, схожу на звільнення джина з лампи, який приніс більше шкоди, ніж користі.
Протягом десятиліть нафта була для боліваріанської республіки “куркою, що несе золоті яйця”. Але згодом країна опинилася в надмірній залежності від неї, що призвело до серйозного економічного занепаду. У 2009 році Геологічна служба США оцінила запаси нафти в Орінокському поясі у 513 мільярдів барелів. Точний обсяг нафти, який вартий видобутку, невідомий, але навіть ця кількість могла б задовольнити 15-річний світовий попит на нафту!
ОПЕК обережніше підходить до оцінки венесуельських запасів, називаючи цифру в 303 мільярди барелів підтверджених запасів, але навіть якщо ця оцінка більш достовірна, це все одно є найбільшим у світі показником. За обсягом запасів Венесуела значно випереджає Саудівську Аравію, де розвідано близько 260 мільярдів барелів. Для порівняння: поклади нафти в Ірані оцінюють у 208,6 млрд барелів, Канаді – 171 млрд барелів, США – 74 млрд барелів.
Венесуела швидко стала країною, яка живе за рахунок доходів від ресурсів, що надходять від рентних платежів іноземних компаній, урядів та інвесторів, без створення додаткової вартості поза видобутком природних ресурсів. Це зробило Венесуелу типовим прикладом держави, залежної від нафти. На думку політолога Джеффа Колгана, країна вважається “нафтовою державою”, якщо понад 10% її ВВП складається з нафтових доходів, а у випадку Венесуели ця частка сягає 25%.
У книзі “Петроагресія: коли нафта провокує війни” економіст Джеффрі Колган досліджує, як залежність від нафти впливає на агресивність зовнішньої політики країн. Він аргументує, що держави з великими запасами нафти, особливо ті, які мають авторитарні режими або нестабільні політичні системи, часто демонструють вищу схильність до конфліктів. Як приклади він наводить Росію, Іран та інші країни, показуючи, що залежність від доходів від нафти може стимулювати агресивні дії на міжнародній арені.
Ця закономірність проявляється й у Венесуелі. Хоча країна була на підйомі більшу частину минулого століття, її економічна стабільність залишалася підвладною коливанням цін і попиту на нафту, які можуть бути вкрай непередбачуваними. Венесуела пережила наслідки нафтової залежності у 1970-1980-х, особливо напередодні періоду надлишку нафти в цьому десятилітті. До цього часу країна отримувала великі прибутки завдяки різкому зростанню цін на нафту, що почалося після Війни Судного дня 1973 року між Ізраїлем і арабською коаліцією. Під час конфлікту ОПЕК, об’єднання арабських країн-експортерів нафти запровадило ембарго на постачання нафти до держав-союзників “Землі обітованої”. Це означало, що США, Велика Британія та інші великі економіки Європи відчували паливний голод через дефіцит палива та різке підвищення цін на нафту. Це стало черговою зірковою миттю для боліваріанської республіки, адже вона не потрапила під ембарго.
Однак, коли ціни на нафту почали падати, у країні почалася стагнація. На початку 1980-х ситуація погіршилася ще більше: на світовому ринку виник надлишок нафти, що обвалило ціни і скоротило доходи Венесуели. В результаті країна була змушена звернутися за міжнародними позиками, щоб уникнути фінансового краху. Ситуацію ускладнювала й поширена в державі корупція, що ще більше підривала економічну стабільність.
“Голландська хвороба” Венесуели
У 1997 році виявилося, що близько 100 мільярдів доларів нафтових доходів було розтрачено або привласнено можновладцями. Крім того, в економіці Венесуели почало проявлятися явище, відоме як “голландська хвороба”. Цей феномен виникає, коли економіка надмірно зосереджується на одному ресурсі, що призводить до занепаду інших галузей і посилення залежності від цього ресурсу. Термін вперше був використаний в журналі The Economist для опису зниження промислового виробництва в Нідерландах після відкриття великих запасів природного газу.
У Венесуелі спостерігалася схожа ситуація: надлишок нафти на світовому ринку призвів до падіння цін і, як наслідок, до зниження рівня життя у 1980-х роках, хоча на той час він залишався відносно стабільним. Проте ситуація лише погіршувалася, і на тлі економічної кризи в суспільстві накопичувалося невдоволення, яке досягло кульмінації у 1989 році.
“Ель Каракасо”, чавізм та “боліваріанські місії”
“Ель Каракасо” – масові протести на вулицях Каракаса та інших міст Венесуели – розпочалися після того, як президент Перес оголосив суворі економічні заходи, щоб отримати фінансування від МВФ. Усе почалося з підвищення тарифів на громадський транспорт, що викликало хвилю протестів, які були жорстко придушені, призвівши до загибелі трьох сотень осіб і тисяч поранених. На хвилі соціального напруження до влади прийшов Уго Чавес. У 1999 році, після років політичних суперечок, невдалого перевороту та ув’язнення, він став президентом.
Час його правління з 1999 по 2013 рік – відомий як епоха чавізму, – залишив теплі спогади у частини населення. І це зрозуміло, адже Чавес запровадив численні соціальні програми, відомі як “боліваріанські місії”, які мали на меті подолання злиднів та покращення умов життя громадян. Його правління значною мірою залежало від доходів від нафти, що дозволило фінансувати ці програми без значного підвищення податків.
Наступного разу ми продовжимо розповідь про крах нафтової промисловості Венесуели. Кейс, що демонструє закономірність: надмірна залежність від “чорного золота” рано чи пізно призводить до економічної та соціальної нестабільності та геополітичних конфліктів.
Тетяна Вікторова
