Чи загрожує Україні депопуляція: погляд аналітика Олексія Куща на демографічну ситуацію в країні

Демографічна ситуація в Україні стає предметом серйозних занепокоєнь, адже зменшення чисельності населення набуває масштабів катастрофи. Війна лише поглибила ті процеси, які розвивалися десятиліттями: падіння народжуваності, старіння населення, високий рівень смертності та еміграція. У результаті країна стикається з реальністю, коли на одного новонародженого припадає кілька померлих, а демографічний баланс невпинно погіршується. Це вже не окрема проблема соціальної політики, а питання майбутнього держави, її економічної стійкості та здатності відновитися після війни.

Економіст і фінансовий аналітик Олексій Кущ розмірковує над тим, як війна, економічні негаразди та тривалі помилки політичних еліт підштовхнули Україну до демографічної катастрофи, які глобальні закономірності збігаються з нашим досвідом і що відрізняє українську ситуацію від інших країн.

Демографічна проблема, яку піднімає експерт, подається як глибокий і тривожний процес, яка розгортається в Україні на тлі війни. Війна сама по собі є трагедією, але паралельно з нею розгортається катастрофа іншого рівня — демографічна. На думку Куща, це можна описати як повільне згасання нації, процес, який нагадує епідемію, проте несе куди більш тривалі й непомітні наслідки. Він вводить поняття Хeraino, що походить від грецького слова «xeros» — «сухий», і пояснює його як «висихання», поступове в’янення життєвого потенціалу суспільства. Це явище посилюється не тільки виснаженням країни війною, а й тим, що політика українських еліт протягом десятиліть мала токсичний характер і фактично сприяла формуванню нинішньої катастрофи.

Кущ зазначає, що в 1991 році Україна мала 52 мільйони населення, а нині воно зменшилося майже наполовину, до приблизно 28 мільйонів. Це падіння на 46 відсотків. Він пояснює, що причини можна поділити на об’єктивні й суб’єктивні. До об’єктивних належить так званий третій демографічний перехід, що характеризується зниженням народжуваності й водночас збільшенням тривалості життя. Європейські країни нині всі проходять цю стадію, для якої характерне старіння населення та зменшення коефіцієнта фертильності нижче від позначки 2,2.

Саме цей показник є мінімальним для відтворення поколінь, але в більшості країн Європи він наближається до одиниці, що вже є першим і чітким сигналом депопуляції. Аналітик наголошує, що падіння народжуваності має ще й цивілізаційні підстави: відхід від патріархальної моделі сім’ї, розширення прав і можливостей жінок, їхнє прагнення самореалізації, яке часто бере гору над рішенням народжувати дітей.

Водночас він проводить порівняння між різними країнами, підкреслюючи, що високофертильні держави, переважно в Азії та Африці, схожі між собою, тоді як країни з низькою народжуваністю у кризі кожна має свою унікальну картину. Є показовою пара Південна Корея та Україна. В обох країн фертильність тримається на рівні 0,7–0,8, однак причини цього зовсім різні. У Кореї низька народжуваність є наслідком динамічного розвитку, культури трудоголізму й емоційного вигорання, тоді як в Україні вона зумовлена економічною кризою та війною. Це, як підкреслює Кущ, означає втрату сценарію позитивного майбутнього, відсутність віри у завтрашній день.

Далі експерт звертає увагу на статистику смертності й народжуваності. У 2024 році в Україні зареєстрували 495 тисяч смертей, що у 2,8 раза перевищує кількість народжених — 176,6 тисячі. Якщо порівняти з 2023 роком, то кількість новонароджених зменшилася на 5,7 відсотка, тоді як число померлих скоротилося лише на 0,2 відсотка. У першій половині 2025 року, за даними Опендатабот, з’явилося на світ 86 795 дітей, тоді як померли 249 002 людини. Зараз на одного немовляти припадає троє померлих, і така ситуація залишається стабільною останні п’ять років. За його словами, лише за десятиліття народжуваність скоротилася в 2,2 раза: якщо у 2016 році на місяць з’являлося приблизно 32 тисячі дітей, то цього року — лише 14 тисяч.

Олексій Кущ пояснює, що якщо екстраполювати наявні дані в річному вимірі, то можна побачити, як негативний демографічний приріст погіршився: у 2016 році він становив від 107 до 130 тисяч осіб на рік, а нині цей показник зріс до 320 тисяч. Така динаміка пояснюється одночасно і скороченням народжуваності, і зростанням смертності.

Кущ зазначає, що український демографічний перехід має свою специфіку. Якщо в європейських країнах ключовим чинником є зменшення народжуваності, то в Україні до цього додається ще й висока смертність, яка наближається до параметрів країн Африки й Азії, насамперед через низьку тривалість життя чоловіків. Ці тенденції виникли задовго до повномасштабної війни, і навіть її вплив на рівень смертності оцінюється у 45–50 тисяч додаткових смертей на рік.

Разом з тим експерт звертає увагу на суб’єктивний чинник. У Європейському Союзі чисельність населення продовжує зростати попри низьку фертильність, і відбувається це завдяки припливу мігрантів, серед яких і українські біженці. В Україні ж ситуація інша: ще до початку війни існував масштабний відтік населення у вигляді трудової міграції, а імміграція з інших країн майже була відсутня. Після 2022 року ця тенденція посилилася в рази через виїзд біженців.

За оцінками Куща, нині загальне скорочення населення України становить близько 900 тисяч осіб щороку. З них 320 тисяч — це перевищення смертності над народжуваністю, а 500–550 тисяч припадає на новий потік біженців. Попри це деякі експерти продовжують покладати надії на міфічний бебі-бум після завершення війни, згадуючи історичні приклади відновлення нації після Голодомору, репресій чи війн. Але, на думку Куща, подібні порівняння не враховують теперішніх демографічних реалій.

Він пояснює, що існує й інша думка — мовляв, Україні не потрібне численне населення, адже, за мальтузіанською логікою, чим менше людей, тим більша сировинна рента припадає на кожного. Кущ відкидає цю тезу й наголошує, що нині країна тримається завдяки так званому «демографічному горбу» УРСР. Це українці у віці 30–34 років, які становлять найбільшу групу — близько 3,5 мільйона осіб. Проте через 25–30 років саме ця група перейде до категорії пенсіонерів. Найменшою ж є група дітей від нуля до чотирьох років, які у майбутньому триматимуть основу демографічної піраміди. Їхня чисельність лише 1,5 мільйона. Отже, навіть якщо жінки фертильного віку повернуться з Європи, це не зможе переламати загальну тенденцію, а лише зменшить масштаб катастрофи.

Кущ наголошує, що завдання держави — пом’якшити цей кризовий процес у часі, створювати позитивні стимули для зростання населення, але головне — відповісти на питання, чи може наявна демографічна база забезпечити відновлення й розвиток економіки. Він звертається до закону Оукена, який описує взаємозалежність між темпами зростання ВВП та рівнем безробіття. За цим законом кожен додатковий відсоток безробіття знижує динаміку ВВП приблизно на 3%. Водночас у зворотному напрямку залежність діє інакше: зростання ВВП на 1% скорочує рівень безробіття лише на 0,25% упродовж трьох кварталів.

Як підкреслює експерт, у випадку динамічного відновлення після війни Україна потребуватиме людей як робочої сили. Якщо економіка зростатиме на 30% протягом п’яти років, безробіття скоротиться на 12%, тоді як реальний резерв економічно активного населення становить не більше 10%. Тобто вже зараз країна перебуває у мінусі, і ситуація лише погіршуватиметься.

Олексій Кущ зауважує, що потенційно ситуацію могли б змінити трудові мігранти з найбідніших країн. За даними Міжнародної організації праці, Україна може зацікавити лише тих, хто походить із держав, де середній трудовий дохід не перевищує 200 доларів на місяць. Якщо не брати зовсім віддалені країни, йдеться про Камбоджу, Сирію та окремі африканські держави — Мозамбік, Конго, Чад. Питання полягає не в дискримінації, а в тому, наскільки вихідці з Африки змогли б стати українськими хіміками, металургами чи ракетобудівниками. Адже більшість африканських країн реалізовують власні промислові стратегії, і надлишок населення зазвичай їде працювати до ЄС або США в сектор послуг чи в пошуках соціальних виплат.

Експерт окремо наголошує, що питання можливості залучення вихідців з Африки до розвитку української економіки є складним і неоднозначним. І тут не йдеться про дискримінацію, але важко сказати, наскільки такі мігранти могли б стати українськими хіміками, металургами чи ракетобудівниками. Проблема полягає в іншому: африканські країни сьогодні активно реалізовують власні промислові політики, і надлишок населення, не поглинутий цим процесом, здебільшого виїжджає працювати до ЄС чи США, переважно в сектор послуг. Частина ж мігрантів прямує до високо розвинених країн у пошуках соціальних виплат.

Як підкреслює аналітик, демографічна криза в Україні є передусім кризою відновлення економіки після війни. Він звертає увагу, що майже всі сучасні моделі економічного зростання базуються на внутрішньому платоспроможному попиті, тобто на наявному людському капіталі. При цьому нова індустріалізація можлива лише у країнах із населенням понад 20 мільйонів, оскільки вона також орієнтована на внутрішній ринок збуту, навіть якщо лише частково.

Олексій Кущ наголошує, що вагомим є соціальний фактор: після завершення війни населення України становитиме приблизно 25 мільйонів осіб. Із цього числа близько 10 мільйонів будуть пенсіонерами, 5 мільйонів — дітьми та ще до 3 мільйонів — інвалідами й ветеранами. Це означає, що на 7 мільйонів економічно активних громадян припадатиме до 18 мільйонів людей, які потребуватимуть державної підтримки. Умовно кажучи, на двох працюючих припадатиме в середньому одна дитина, один–два пенсіонери й один пільговик на кожні дві сім’ї. Без залучення приблизно 5 мільйонів економічно активних людей країну може очікувати економічний і соціальний колапс.

Експерт порушує питання: а як же досвід держав із великими територіями та нечисленним населенням — таких, як Австралія чи Монголія? На прикладі Австралії експерт пояснює, що 40% її території непридатні для проживання, 80% населення зосереджені у прибережній смузі завширшки близько 40 кілометрів, переважно на південному сході, тоді як величезні внутрішні райони залишаються майже незаселеними. При цьому Австралія з населенням у 27 мільйонів має приблизно такі ж площі земель, придатних для землеробства, як і Україна, але водночас володіє значно більшими запасами корисних копалин.

Для прикладу, якщо до війни Україна видобувала 40 мільйонів тонн залізної руди, то в Австралії цей показник сягав 950 мільйонів тонн. До того ж країна є одним із найбільших експортерів природного газу. Австралії ніхто не загрожує, вона вирішила питання національної безпеки і не потребує повоєнного відновлення економіки. Її експорт природних ресурсів сягає до 200 мільярдів доларів (вугілля, залізна руда, золото, глинозем), а з урахуванням аграрної продукції, насамперед тваринництва на пасовищах, перевищує 300 мільярдів доларів.

Кущ звертає увагу, що для порівняння весь експорт України до війни становив 68 мільярдів доларів у рекордному 2021 році. Це означає, що фактор сировинної ренти в Австралії перевищує український у 5–6 разів, особливо з огляду на втрати експортного потенціалу під час війни. Тому модель Мальтуса, яка ґрунтується на співвідношенні чисельності населення й природних ресурсів, в Австралії працює завдяки величезним запасам корисних копалин і низьким витратам на оборону. В Україні ж ця модель не має підстав для реалізації.

Приклад Монголії Кущ називає узагалі нерелевантним. Ця держава, подібно до Австралії, практично не витрачає коштів на оборону через проголошений нейтралітет, проте залишається країною з економікою середнього й низького рівня доходів. Її досвід не може бути позитивним орієнтиром для України.

Тому експерт підкреслює, що для України значно ближчою та більш корисною є ізраїльська демографічна модель. У 1973 році, під час війни Судного дня та після війни на виснаження, в Ізраїлі проживало 3,3 мільйона осіб. Нині ця країна має майже 9,4 мільйона населення, з яких 74% становлять євреї. Це майже трикратне зростання, що стало основою національного виживання в арабському оточенні. На це були спрямовані ключові економічні стимули та державна політика — програми репатріації, відомі як «алія» або «восхождєніє на гору» з івриту.

Аналітик ставить риторичне питання: чи приїхали б репатріанти до Ізраїлю, якби країна закрилася «залізною завісою»? Чи змогли б євреї з Радянського Союзу переїхати, якби Ізраїль не був відкритим? Саме відкритість стала запорукою відновлення чисельності й укріплення держави.

Олексій Кущ підкреслює, що головною перемогою у війні є перемога цивілізаційна, а головною політикою — людиноцентрична. Тотальні методи війни в умовах відкритого інформаційного суспільства не діють. Тривала моральна й правова анестезія призводить лише до деградації суспільства та влади. Обмеження прав і свобод громадян у довгостроковій перспективі неминуче веде до руйнівних внутрішніх процесів і деструкції самої держави.

Аналітик робить висновок, що майбутнє України полягає у побудові суспільства вільних людей і економіки вільних підприємців. Будь-які спроби створити закриту й обмежувальну модель у нашій країні рівнозначні цивілізаційній поразці. Навіть якщо все буде зроблено правильно та своєчасно, демографічний слід від кумулятивного впливу пандемії й війни переслідуватиме Україну до кінця цього століття. Але саме це має стати додатковою мотивацією для ефективних дій, спрямованих на пом’якшення демографічної кризи, яка стає найбільшим викликом для існування української нації за всю її історію.