«Країну мають змінювати ті, хто її захищає»: військові про майбутнє держави і створення нової політичної сили

Повномасштабна війна змінила Україну настільки глибоко, що наслідки цих змін суспільство відчуватиме ще багато десятиліть після її завершення. За цей час країна отримала сотні тисяч людей з безцінним досвідом відповідальності, управління, прийняття рішень в умовах постійного ризику та боротьби за життя інших. Військові, добровольці, ветерани та представники силових структур сьогодні є однією з найбільш авторитетних і шанованих категорій громадян. Саме на їхніх плечах тримається безпека держави, поки значна частина державного апарату продовжує працювати далеко від лінії фронту та реалій війни.

Разом з питаннями відновлення країни дедалі частіше звучить ідея про те, що люди, які пройшли війну, служать або служили в силових структурах, повинні отримати представництво в органах державного управління, навіть створити власну політичну силу, здатну впливати на ключові рішення країни. Журналісти інформаційного агентства «ФАКТ» поспілкувалися з діючими військовослужбовцями та ветеранами, щоб дізнатися, як особисто вони ставляться до такої ідеї та чи бачать своє місце у політичному майбутньому України.

Першим нашим співрозмовником став 48-річний ветеран Збройних сил України Олександр, який до поранення проходив службу в складі 92-ї окремої штурмової бригади Ім. Кошового отамана Івана Сірка. Після важкого поранення його було комісовано, однак за подіями в країні він продовжує уважно стежити й переконаний, що люди, які пройшли війну, повинні брати активну участь в управлінні державою.

«Війна не може тривати вічно. Рано чи пізно настане день, коли вона завершиться, і тоді перед державою постануть нові виклики та нові можливості. Майбутнє країни значною мірою залежатиме від тих людей, які стоятимуть біля керма влади. Якими є нинішні керманичі, кожен вже мав змогу оцінити самостійно. Тому до влади повинні приходити люди, для яких інтереси держави та громадян будуть важливішими за особисті амбіції, політичну вигоду чи вузькопартійні інтереси. Країні потрібні професійні, відповідальні та далекоглядні керівники, здатні ухвалювати рішення не заради швидкого політичного ефекту, а заради майбутнього наступних поколінь.

Я не вважаю, що влада повинна належати виключно військовим, але впевнений, що військові та ветерани повинні бути серед тих, хто приймає рішення. Ми занадто дорого заплатили за право говорити про майбутнє своєї країни. Коли ти роками живеш під обстрілами, втрачаєш друзів, бачиш реальну ціну кожної помилки, починаєш зовсім інакше дивитися на відповідальність перед державою. Для багатьох посадовців неправильне рішення — це невдалий документ або критика у соціальних мережах. Для військового неправильне рішення дуже часто означає чиєсь життя».

За словами ветерана, сьогодні між фронтом і багатьма державними кабінетами існує великий розрив у розумінні того, що відбувається в країні.

«Ми часто бачимо ситуацію, коли про армію говорять люди, які ніколи не були на передовій. Вони можуть мати хорошу освіту, бути професійними економістами чи юристами, але вони не розуміють багатьох речей, які для військових є очевидними. Тому я вважаю, що ветерани повинні бути представлені в парламенті, місцевому самоврядуванні, профільних комітетах, міністерствах, тому, що вони мають унікальний досвід, який сьогодні потрібен державі. Країну мають змінювати ті, хто її захищає!

Мене дратує стереотип в суспільстві, ніби військовий — це людина, яка вміє лише воювати. У моєму підрозділі служать підприємці, фінансисти, програмісти, викладачі університетів, менеджери великих компаній. Вони не втратили своїх професійних навичок, а навпаки доповнили їх досвідом війни. Коли такі люди повернуться до цивільного життя, вони принесуть із собою інше розуміння держави, інше ставлення до ресурсів, до відповідальності, до людського життя. Тому я вважаю абсолютно природним, якщо частина ветеранів піде у місцеве самоврядування, парламент чи виконавчу владу. Україні потрібне оновлення управлінської еліти, і ветерани-силовики можуть стати його частиною».

Олександр переконаний, що питання полягає не лише у захисті прав ветеранів, які в державі порушуються щодня, але й у формуванні нової політичної еліти.

«Війна дуже швидко відучує від порожніх обіцянок, бо на фронті немає можливості роками перекладати відповідальність або шукати винних. Там або виконується завдання, або настають наслідки. Мені здається, що саме такого підходу сьогодні не вистачає багатьом державним структурам. Люди, які пройшли війну, звикли працювати на результат, а не на красиві звіти.

Якщо виникне партія силовиків і ветеранів, я буду обома руками «за». У країні існують партії підприємців, аграріїв, різних громадських рухів, тому цілком логічно, що найбільша група людей, яка фактично захищала існування держави, також захоче мати власне представництво. Головне, щоб туди приходили не «паркетні генерали», а люди з реальним бойовим досвідом і великим бажанням працювати для країни. Після війни Україна зміниться і до влади будуть намагатися пройти пройдисвіти, які їздили на 2-3 дні до лінії передової, отримали статус УБД і вважають себе гідними представляти інтереси держави. Ось цього ні в якому разу не можна допустити! Мені здається несправедливим, якщо майбутнє цієї держави визначатимуть лише ті, хто переживав війну з екранів телевізорів. Ми не маємо якихось особливих привілеїв, але маємо право бути почутими. За це право заплачено занадто високу ціну, щоб його можна було ігнорувати.

Сьогодні ветерани дедалі частіше розглядаються не лише як категорія громадян, яка потребує соціальної підтримки, а як окрема суспільна сила, здатна впливати на формування державної політики. Багаторічна війна змінила саме ставлення суспільства до військової служби: якщо раніше участь у політичному житті людей у погонах сприймалася радше як виняток, то тепер найбільший рівень довіри і сподівань у людей саме до людей у погонах. Зрозуміло, не до всіх, бо деякі працівники ТЦК і поліції суттєво підірвали цю довіру.

Проте очевидним залишається одне: голос людей, які пройшли війну, після її завершення неминуче стане значно гучнішим, а питання їхнього представництва у владі рано чи пізно постане не як теоретична дискусія, а реальна складова політичного майбутнього України».

Наступним нашим співрозмовником став 35-річний військовослужбовець Сергій, який зараз служить у 2-му корпусі Національної гвардії України «Хартія», захищаючи Харківщину. Він переконаний, що сам по собі бойовий досвід не повинен автоматично відкривати двері до влади. Цей шлях повинен проходити через адаптацію, навчання та професійну підготовку, а не лише через авторитет, здобутий на фронті.

«Я цілком підтримую ідею того, щоб силовики і ветерани йшли в політику. Більше того, думаю, що багато хто з них справді може бути корисним для країни. Але після війни люди повертатимуться додому з абсолютно різним психологічним станом, різним життєвим досвідом і різними наслідками пережитого. Якщо людина хоче працювати в політиці — це нормально, але для цього потрібно навчатися. Я б хотів бачити у владі тих, хто прийшли туди через компетентність і бажання працювати для держави, а не лише через популярність або бойову біографію.

Після завершення служби військові стають звичайними громадянами і мають таке ж право брати участь у політичному житті, як і всі інші. Більше того, війна створила ціле покоління людей, які отримали унікальний досвід відповідальності за державу. Ми навчилися працювати в умовах дефіциту ресурсів, швидко ухвалювати рішення, брати на себе відповідальність за людей і результат. Це ті якості, яких часто бракує українській політиці. Тому я не бачу нічого дивного в тому, що після війни частина військових захоче реалізувати себе у державному управлінні.

На мою думку, суспільство обов’язково буде шукати нових людей. Ми всі побачили величезну кількість посадовців і політиків, які продовжували жити своїми схемами навіть тоді, коли країна бореться за виживання. Скандали із закупівлями, корупційні історії, зловживання під час війни завдали колосальної шкоди довірі до влади. Ми з побратимами часто задаємось питаннями: за що ми боремось? Щоб такі покидьки були у владі і продовжували красти на крові захисників та знищувати державу зсередини? Тому цілком природно, що суспільство звертає увагу на тих, хто довів свою відданість державі не словами, а справами. Я думаю, що після війни виникне запит на нову політичну силу, до якої увійдуть силовики і ветерани, і це буде закономірний процес.

Люди, які пройшли фронт, безумовно повинні отримати можливість впливати на майбутнє України. Просто цей шлях має будуватися на знаннях, відповідальності та готовності працювати, а не лише на військовому минулому.

Однак є важливе питання, воно хоча і незручне, але про нього не можна мовчати. Багато військових повернуться з війни не лише з унікальним досвідом, але й з наслідками цього досвіду. Це контузії, поранення, хронічний стрес, психологічні травми та роки життя в умовах постійної небезпеки. Тому я вважаю, що держава повинна спочатку допомогти ветеранам пройти адаптацію, відновитися та повернутися до цивільного життя. Комусь для цього знадобляться місяці, а комусь — роки. І це абсолютно нормально.

Війна показала одну важливу річ: у критичний момент країну рятують не політичні технології і не красиві гасла. Її рятують люди, які готові діяти, брати відповідальність і працювати на результат. Тому цілком логічно, що багато військових відчуватимуть моральний обов’язок продовжити служіння державі. Проте я б не називав це боротьбою за владу. Швидше це бажання не віддати країну назад тим практикам, через які ми роками втрачали час і можливості».

Андрій, який зараз проходить службу в складі батальйону «Вовки Да Вінчі», пройшов шлях від командира відділення до заступника командира роти. Він має значний авторитет серед побратимів та переконання, що захисники і ветерани повинні брати активну участь у житті держави.

«Я знаю величезну кількість прекрасних офіцерів, командирів, сержантів, які здатні приймати складні рішення під час бою, вести за собою людей і нести відповідальність за підрозділ. Але це не означає, що вони автоматично розуміються на економіці, міжнародних відносинах, бюджетній політиці чи державному управлінні. Хороший командир не завжди стане хорошим політиком. Так само як хороший лікар не обов’язково стане хорошим міністром охорони здоров’я. Тому зрозуміло, що в політику повинні прийти справжні професіонали у тій галузі, в якій вони працювали до війни. При цьому бойовий досвід доповнить їх знання, і з них вийдуть добрі державні управлінці.

Найбільше мене насторожує те, що політики дуже люблять використовувати символи. Сьогодні це може бути військова форма, бойовий досвід, фотографії з фронту. Але за красивими словами іноді немає жодного реального змісту. Я не хочу, щоб хлопці, які втрачали здоров’я і друзів на війні, стали для когось інструментом для отримання голосів на виборах.

Сьогодні серед військових є багато людей, які ніколи раніше не цікавилися політикою. Однак війна змусила нас по-іншому подивитися на державу. Ти починаєш розуміти, наскільки важливими є рішення, які ухвалюються в кабінетах. Наскільки дорого можуть коштувати некомпетентність, безвідповідальність або корупція. Тому я не виключаю, що після війни військові, які повернуться додому, і ветерани захочуть об’єднатися навколо спільних принципів та створити власний політичний проєкт. Не тому, що вони кращі за інших громадян, а тому, що мають досвід, якого немає в більшості політичного класу.

Ми часто говоримо про нову Україну після війни, але нова країна неможлива без нових людей у системі управління. Війна сформувала величезний кадровий резерв — людей, які навчилися працювати в команді, приймати складні рішення і ставити спільну мету вище за особистий комфорт. Було б дивно, якби держава не використала цей потенціал. Я думаю, що багато ветеранів спробують себе в політиці, і суспільство буде готове дати їм такий шанс, якщо вони запропонують не популізм, а конкретне бачення розвитку країни. Впевнений, що вони виправдають довіру народу, на відміну від чинних політиків».

Отже, війна сформувала покоління людей, для яких поняття відповідальності, лідерства та служіння державі наповнилися цілком конкретним змістом. Наші співрозмовники погодилися в головному: після завершення війни голос військових і ветеранів неможливо буде ігнорувати.