Ще кілька років тому у кав’ярнях, на ринках нерухомості та в торгових центрах легко було відчути впевненість людей у завтрашньому дні. Хтось відкривав власну справу, хтось брав кредит на авто, планував відпустку за кордоном чи накопичував на навчання дітей. Це був той самий умовний середній клас, який не вважають ані багатими, ані бідними. Люди, які тримали на собі економіку, підтримували місцевий бізнес і вірили, що зусилля варті результату. Сьогодні ця впевненість похитнулася – середній клас в Україні стискається, як ковдра, яку тягнуть з всіх боків, і місця в ній стає дедалі менше.
Між уявленням і дійсністю: хто вважається середнім класом в Україні
Сьогодні в Україні понад 40% людей вважають себе представниками середнього класу, але якщо поглянути не на самовідчуття, а на реальні доходи, картина зовсім інша. За словами народного депутата Андрія Ніколаєнка, лише менше 7% українців під час війни дійсно відповідають критеріям середнього класу. Ще показовіша цифра, що становить менше 1,5% населення, належить до заможного прошарку. Решту (понад 90%) сформували ті, хто фактично опинився за межею середнього достатку. І хоча багато хто з них досі тримається за звичний спосіб життя або не хоче визнавати змін, фінансова реальність говорить про інше: більшість українців сьогодні живе в умовах обмежених можливостей і постійної економічної нестабільності. Така статистика підтверджує зміщення соціальної структури країни, що помітно відчувається у повсякденному житті.
В Україні поняття “середній клас” залишається нечітким, адже відсутні конкретні критерії, за якими можна було б однозначно визначити його межі. Взагалі, поняття середнього класу варіюється залежно від країни. У США до нього зазвичай відносять тих, хто може дозволити собі витрати, що виходять за межі базових потреб, таких як їжа, одяг чи оренда житла. Йдеться про можливість придбати автомобіль, побутову техніку, а іноді й власне житло. У європейських країнах критерії подібні. До людей з низькими доходами там зараховують тих, хто не має змоги купити необхідну техніку для дому, не може дозволити собі щорічну відпустку або не має жодних заощаджень на випадок непередбачених витрат.
Коли середній клас починає тріщати по швах
Говорячи про “середній клас”, мова йде не про соціальний статус, а відчуття контролю над життям, можливість планувати завтрашній день та підтримувати стабільність, розвиватися, накопичувати і не зводити кінці з кінцями. Проте в останні роки межа між “середнім” і “ледь вистачає” стала тривожно розмитою.
Є кілька очевидних сигналів, які вказують на те, що втрачається належність до середнього класу. Все починається з фінансової нестачі, яка поступово стає хронічною. Зарплати вистачає тільки на базові потреби, а наприкінці місяця коштів не вистачає ані на заощадження, ані на спонтанну покупку, чи тим більше на щось далекоглядне. Людина починає жити “в межах необхідного”, а будь-який форс-мажор одразу ставить її перед вибором: відмовитися чи вдатися до кредиту.
І тут починається інша проблема у вигляді залежності від кредитних карток або мікропозик. Вони стають не засобом зручності, а єдиним способом закрити прогалини в бюджеті. З часом це створює боргове навантаження, яке тисне дедалі сильніше, ускладнюючи навіть повсякденні фінансові рішення.
Ще один тривожний сигнал пов’язаний з витратами на здоров’я. Якщо раніше приватна клініка була вибором для комфорту, то сьогодні навіть базові аналізи стають розкішшю. Люди відкладають профілактичні візити до лікаря, бо бояться чеків. Проблеми, які можна було вирішити просто і вчасно, накопичуються і не лише у фізичному сенсі.
Не забуваємо, що все це відбувається на тлі нестабільної роботи. Ринок праці давно перестав бути передбачуваним: сьогодні є замовлення чи клієнти, а завтра їх немає. Зарплата не зростає роками, а реальні витрати, навпаки, повзуть угору. Навіть ті, хто працює повний тиждень, почуваються фінансово вразливими. А довгострокові цілі у вигляді накопичень на освіту дітей чи пенсію дедалі частіше відкладаються на потім, яке все більше нагадує “ніколи”.
Нарешті, житло, яке є одним з символів стабільності середнього класу, стає недосяжним. Квартири дорожчають, оренда зростає, а власне помешкання перетворюється на мрію, яку відсувають “до кращих часів”. Ті, хто вже мав житло, часто змушені продавати його або здавати, щоб покрити нагальні витрати. Купівля нерухомості сьогодні сприймається не як етап дорослішання, а фінансова авантюра.
Варто зазначити, що всі ці явища взаємопов’язані, і тягнуть за собою одне одного. Втрата здатності відкладати призводить до боргів. Борги унеможливлюють інвестування в себе, що веде до втрати перспектив. І ось вже середній клас перетворюється з соціального стану лише на спогад про час, коли життя було іншим. Наслідки такого повзучого падіння є серйозними не лише для конкретних родин, а й для суспільства загалом. Адже коли основа економіки втрачає опору, хитким стає все, що стоїть на ній.
Дедалі частіше ми помічаємо картину, коли навіть ті, хто ще вчора почувався “на плаву”, сьогодні вже не впевнені в завтрашньому дні. Догляд за дітьми, нормальна відпустка, приватна медицина, можливість накопичувати стають розкішшю. І якщо глобальна інфляція триватиме, таких “заборонених” пунктів у списку побільшає. Варто розуміти, що без здорового, сильного середнього класу суспільство починає хитатися і в економічному, і в соціальному сенсі.
Ілюзія достатку: що приховує український середній клас
Сьогодні український середній клас уже не виглядає як єдина міцна опора суспільства, його структура розшаровується, позиції слабшають, а вплив стрімко зменшується. І хоча зазвичай саме середній клас є економічним двигуном та стабілізуючою силою держави, війна, економічні виклики та податкові зміни змінюють його обличчя швидше, ніж він встигає адаптуватись.
Звісно, війна стала головним чинником, який “перекроїв” середовище середнього класу. За оцінками аналітиків, на початку повномасштабного вторгнення одразу зникла найвразливіша частина, тобто ті, хто лише зовні імітував середній клас: купував житло або авто в кредит, орієнтувався на зовнішній стиль життя, не маючи фінансової подушки. Таких було близько 30%. Далі настала черга периферії – людей, які ще тримаються завдяки зусиллям, але вже на межі. Водночас ядро, яке сформоване із найстійкіших представники класу, залишається, проте їх лише 10–15%.
Цілком зрозуміло, що за таки умов, якщо не змінити тенденцію, частка бідного населення в Україні може зрости до 75–80%. Це вже не просто буде проблема соціальної справедливості, а ризик жорсткої поляризації суспільства, з усіма наслідками для економіки та політичної стабільності.
Варто зазначити, що частково нинішню модель середнього класу в Україні сформувала спрощена система оподаткування. Вона дозволила розвиватись тисячам підприємців, айтішникам, юристам, консультантам та іншим фахівцям, які працюють на себе. Саме завдяки низькому податковому навантаженню вони змогли зберігати стабільність і поступово переходити до категорії людей із середніми доходами. Але якщо сьогодні скасувати або суттєво обмежити цю систему, із середнього класу одночасно “випаде” щонайменше пів мільйона людей.
Проте в Україні давно існує протиріччя: з одного боку є бажання зберегти малий бізнес, який сам себе забезпечує і створює робочі місця, з іншого боку, маємо необхідність підтримувати соціально вразливі категорії населення. Адже країна бідна, і податки є основним джерелом фінансування пенсій, медицини та соціальних виплат. У таких умовах знижувати податки складно, але зберігати баланс теж критично важливо. Тож податкова політика може впливати не лише на бізнес-активність, а й на соціальну структуру країни. І якщо нині вона сприятиме звуженню середнього класу, то це означатиме не лише втрату робочих місць чи доходів, а втрату впливу тієї частини населення, яка за нормальних умов тримає країну в рівновазі: політичній, економічній та соціальній.
У розвинених країнах середній клас виступає рушійною силою суспільства, голосом розумної стабільності, яка формує політичні рішення і не дозволяє системі скочуватись у хаос. Якщо ж більшість починає жити в бідності, а ті, хто мав бути опорою, втрачають опору самі, то така країна може опинитися на межі соціального вибуху. І питання тоді вже не в тому, хто скільки платить податків, а чи залишиться взагалі ті, хто будуватиме майбутнє.
Зменшення середнього класу сигналізує про те, що значна частина населення втрачає впевненість у своєму майбутньому. Коли більшість людей не можуть дозволити собі нічого понад базові витрати, економіка починає гальмувати. Падає споживання, слабшає внутрішній ринок. І водночас зростає соціальна напруга у вигляді прірви між тими, хто “може собі дозволити”, і тими, хто вже ні.
Слід зазначити, що реальна частка середнього класу в Україні значно менша, ніж показують дослідження. Причина криється в тому, що для багатьох цей статус визначається не лише рівнем доходу, а й освітою, кваліфікацією, культурними звичками чи життєвим досвідом. До того ж у великих містах, таких як Київ, ситуація дещо краща, адже там доходи вищі, доступ до можливостей ширший. У регіонах же рівень життя суттєво нижчий, а тиск на бюджет є значно відчутнішим.
Зменшення середнього класу: наслідки для економіки, освіти та держави
Якщо середній клас в Україні і далі зникатиме, це не пройде непомітно. Наслідки будуть не лише у гаманцях окремих людей, а й у глибинних процесах, які зачіпають економіку, суспільство, освіту, політику й навіть національну безпеку. Почнемо з економіки. Саме середній клас витрачає найбільше на товари й послуги в країні. Вони купують квартири, ремонтують житло, оплачують приватну медицину, відвідують ресторани, відкривають малі бізнеси.
Якщо ця група скорочується, то і споживчий ринок стискається. Бізнес, орієнтований на внутрішній попит, починає втрачати прибуток. Податкові надходження падають, бо саме середній клас зазвичай сплачує податки сумлінно. Стає менше інвестицій у власну справу, освіту чи нерухомість, бо немає з чого. Економіка починає “з’їдати” сама себе.
Разом з цим зростає соціальний розрив. Коли зникає прошарок, який знаходиться десь посередині, між багатими та бідними, то виникає жорстка поляризація. Люди, які відчувають себе відкинутими, починають шукати винних. На цьому тлі швидко поширюється зневіра, агресія, недовіра. Молодь, яка не бачить життєвих перспектив, обирає або виїзд, або радикалізацію. А там, де немає соціальної рівноваги, немає й безпеки.
Політична система теж слабшає. Середній клас ходить на вибори, підтримує незалежні медіа, ініціює місцеві зміни. Якщо ця частина населення зникає, політика швидко заповнюється популізмом, грошима й маніпуляціями. У такій атмосфері виграє не найкращий, а найгучніший.
Освіта та наука теж втрачають підтримку. Середній клас інвестує у своїх дітей: наймає репетиторів, оплачує навчання, підтримує приватні школи й університети. Якщо ці люди більше не можуть дозволити собі витрати на освіту, система деградує. Вчителі й викладачі шукають стабільності в інших сферах або за кордоном. Країна повільно, але впевнено втрачає свій інтелектуальний потенціал.
Разом з цим руйнується довіра до держави. Якщо людина не бачить шляху “знизу вгору”, тобто не має змоги потрапити до середнього класу через освіту, працю чи підприємництво, вона починає шукати інші способи виживання. Частіше за все такі способи є нелегальними. Контрабанда, корупція, “сірі” схеми, готівка виникають саме через слабку соціальну політику.
Всі ці фактори особливо загрозливі в умовах війни, бо саме середній клас у перші місяці повномасштабного вторгнення став надійною опорою тилу. Його представники організовували волонтерські ініціативи, жертвували гроші, логістику, зв’язки. Без них зусилля армії були б набагато менш ефективними. Якщо держава втратить цю категорію громадян, то втратить і одну з найважливіших складових внутрішньої стійкості.
Очевидно, що зменшення середнього класу стане руйнуванням фундаменту, на якому тримається все: економічна модель, соціальна єдність, якісна політика, майбутнє освіти й навіть здатність країни вистояти під час війни. Можна довго сперечатися про критерії чи податки, але поки мільйони людей щодня обирають між ліками й продуктами, поки освіта для дитини або відпустка сприймаються як щось недосяжне, держава знаходиться у стані прихованої соціальної катастрофи, яка руйнує зв’язки довіри між громадянами й інституціями. Вона втрачає не просто платників податків, а носіїв стабільності, розсудливості та компетентності — ту частину суспільства, яка завжди була опорою і в тилу, і на передовій.
