Нові вимоги до знання англійської для держслужбовців і освітян: обов’язкова норма без виміру професійної придатності

Запровадження нової вимоги щодо обов’язкового знання англійської мови держслужбовцями та освітянами подається урядом як інтеграція країни в європейський простір, але насправді оголює значно серйознішу проблему — хронічну підміну змісту формою. Українська бюрократія знову ризикує зосередитися на зовнішньому маркері «прогресивності», залишивши на другому плані те, без чого жодна реформа не має сенсу: професійну придатність, бездоганне знання державної мови, здатність ухвалювати компетентні рішення і нести відповідальність за них. В цій ситуації англійська мова перетворюється на ще один формальний фільтр, який може прикрити кадрову слабкість, створити правову колізію та звичну для державної системи імітацію якості.

Нові вимоги до рівня володіння англійською мовою для держслужбовців та освітян

1 квітня Кабінет Міністрів України ухвалив рішення, підготовлені Міністерством освіти і науки, якими визначено вимоги до рівня знання англійської мови для кандидатів на окремі посади у державному управлінні, освіті, науці та низці інших сфер. Таким чином, уряд переходить від загальних положень Закону України «Про застосування англійської мови в Україні», прийнятого в 2024 році, до практичного врегулювання того, як саме ці норми працюватимуть.

Слід зазначити, що залежно від посади та рівня відповідальності встановлено різні мовні вимоги. Для кандидатів на посади державної служби категорії «А», а також для голів місцевих державних адміністрацій, їхніх перших заступників і заступників передбачено знання англійської мови на рівні не нижче B1 за шкалою CEFR.

Для сфери освіти і науки уряд визначив окремі, вищі вимоги до частини керівних посад. Зокрема, кандидати на посади керівників державних наукових установ і закладів вищої освіти повинні володіти англійською мовою щонайменше на рівні B2. Водночас для деяких посад державної служби категорій «Б» і «В», а також для частини посад у сфері освіти і науки застосовано диференційований підхід, за якого необхідний мовний рівень залежатиме від конкретних функцій і повноважень.

Примітно, що під час підготовки цих рішень уряд врахував особливості освітньої та наукової галузей також врахували. У деяких випадках для кандидатів може мати значення не лише англійська, але й знання іншої офіційної мови Європейського Союзу. Якщо претендент має документальне підтвердження володіння такою мовою на рівні не нижче B2, тоді вимога до знання англійської може бути знижена до рівня B1. Такий механізм дає змогу узгодити нові правила з чинними підходами у сфері освіти і науки.

Проте нововведення стосуються не всіх працівників державного сектору чи освітньо-наукової галузі, а лише тих посад, які прямо визначені законом і відповідними рішеннями уряду. Отже, мова йде не про загальний обов’язок для всіх, а конкретні вимоги до окремих категорій кандидатів. При цьому передбачені законом і затверджені урядом норми не запроваджуватимуться негайно, оскільки для них встановлено відтермінування. Обов’язковість знання англійської мови для претендентів на визначені посади почне діяти лише через кілька років після припинення або скасування воєнного стану в Україні.

Чи є рішення уряду законним і логічним

На перший погляд, рішення уряду здається цілком логічним кроком для країни, яка інтегрується в глобальні процеси, проте вона неминуче інші проблеми. Аналізуючи юридичну цілісність цієї ініціативи, неможливо оминути певну правову асиметрію, яка виникла в процесі законотворення. Хоча уряд активно позиціонує англізацію як незворотний процес, Закон України «Про державну службу», зокрема ст. 19-21, наразі зовсім не містить вимог щодо володіння державними службовцями іноземною мовою. Тобто рішення уряду протирічить чинному законодавству, що є нонсенсом, але сталою традицією в Україні. Коли амбітна політична воля випереджає синхронізацію нормативної бази, залишаючи відкритим питання про те, як ця колізія буде усунена до моменту впровадження нових вимог до держслужбовців і освітян.

Крім того, формування навіть найсуворіших та найобгрунтованіших вимог залишається лише декларативним жестом, якщо за ними не стоїть чітко налагоджена система моніторингу та зворотного зв’язку. Будь-який регламент без належного нагляду ризикує перетворитися на паперову формальність, оскільки відсутність відповідальності за ігнорування стандартів неминуче породжує професійну деградацію та правовий нігілізм. Лише безперервний і прискіпливий контроль здатен перетворити теоретичні приписи на реальні результати, забезпечуючи життєздатність усієї структури управління.

Ситуація навколо дипломатичного дебюту Валерія Залужного в лондонському аналітичному центрі Chatham House, який відбувся у лютому 2026 року, стала виразним маркером глибокого розриву між очікуваннями суспільства та реальними компетенціями державних представників. Виступ колишнього Головнокомандувача, який мав би стати демонстрацією інтелектуального рівня та стратегічної візії, натомість перетворився на прикру ілюстрацію мовної неспроможності, що викликала хвилю іронії в міжнародних колах і українському суспільстві. Коли людина такого рівня виходить до трибуни однієї з найвпливовіших експертних платформ світу, кожен невпевнений наголос чи неправильно побудована конструкція сприймаються не просто як особиста помилка, а як дефіцит професіоналізму всієї дипломатичної системи.

Критичний погляд на цю подію змушує замислитися над природою державної відповідальності, адже наказ про призначення посла було підписано президентом ще у 2024 році. Маючи у своєму розпорядженні два повних роки для інтенсивної підготовки, посол у Британії знехтував можливістю опанувати інструментарій, який є базовим для будь-якого дипломата — мову країни перебування. Така інертність виглядає особливо дивно на тлі того, що Залужний є ключовою фігурою в забезпеченні стратегічної підтримки, де точність формулювань та здатність до прямої дискусії без посередників є критично важливими для національних інтересів.

Спроби виправдати такий стан речей у соціальних мережах, посилаючись на старанність чи об’єктивну складність англійської граматики, нагадують наївне намагання захистити учня, який провалив іспит, до якого готувався кілька років. У світі політики подібна поблажливість недоречна, оскільки закордонна аудиторія оцінює державу через призму її представників, і якщо очільник дипломатичної місії демонструє примітивне володіння мовою, це неминуче проєктує хибне враження. Дипломатія не терпить аматорства, а статус «залізного генерала» не може служити вічною індульгенцією, яка звільняє від обов’язку відповідати стандартам професії, яку він погодився опанувати.

Впровадження обов’язкового володіння англійською мовою для представників державного сектору ризикує залишитися декларативною реформою, якщо механізм оцінювання знань не буде захищений від глибоко вкорінених корупційних ризиків вітчизняної бюрократії. Основним каменем спотикання у цій ініціативі постає довіра до документів, адже стала в Україні практика купівлі будь-яких внутрішніх довідок створює передумови для появи чергового «конвеєра» з видачі фіктивних підтверджень знання мови.

Питання доступності та прозорості тестування вимагає чіткої відповіді щодо конкретного переліку сертифікатів, які держава визнаватиме придатними для верифікації мовної компетенції. Якщо система замкнеться лише на вартісних платних іспитах, це створить додатковий фінансовий бар’єр для потенційних кандидатів, тому розробка альтернативних, але так само надійних способів безоплатного підтвердження рівня знань є невід’ємною частиною успішної трансформації.

Крім того, логіка професійного відбору держслужбовців і освітян має бути глибшою за знання іноземної мови, адже доцільніше було б висувати вимогу проходження комплексного тесту на їх фахову придатність ще до моменту реєстрації особи як кандидата на державну службу. При цьому залишається незрозумілим, навіщо обов’язково володіти англійською мовою тим, кому вона не знадобиться в силу специфіки їхньої роботи.

Та все ж таки фундаментальний парадокс нинішньої ситуації полягає у тому, що прагнення до глобалізації та опанування англійської відбувається на тлі незавершеного процесу утвердження державної мови в офіційних структурах. Першочерговим завданням має стати досягнення бездоганного рівня володіння українською мовою серед всіх категорій службовців, освітян та працівників державних установ, оскільки це є базовим індикатором професійної та громадянської спроможності. Лише за умови побудови цілісної системи, де міжнародні стандарти якості поєднуються з реальною фаховою підготовкою та повагою до рідної мови, ініціатива зможе принести реальну користь державному апарату.

Зарубіжні практики мовної компетенції держслужбовців

Світова практика державного управління вже давно трансформувала знання іноземної мови з престижного бонусу на базовий інструмент професійної придатності. В багатьох зарубіжних країнах існують чіткі вимоги щодо володіння англійською мовою для державних службовців, особливо для посад, пов’язаних з міжнародною діяльністю, аналітикою або обслуговуванням іноземців.

Інституційна архітектура Європейського Союзу базується на принципі багатомовності, де від кандидатів вимагають впевненого оперування щонайменше двома офіційними мовами ЄС. Пріоритет зазвичай надається робочому «тріумвірату» — англійській, французькій або німецькій, причому професійний поріг входу є досить високим: стандарт передбачає рівень C1 для основної мови та не нижче B2 для додаткової. Такий підхід гарантує, що бюрократичний апарат ЄС залишається інтегрованим, попри національні відмінності його членів.

На іншому боці океану, в Канаді, державна служба функціонує в межах строгого білінгвізму, де англійська та французька мови мають паритетний статус. Залежно від функціонального навантаження конкретної посади, службовець зобов’язаний демонструвати володіння однією або обома мовами, яке оцінюється за шкалою від початкового рівня A до просунутого C. Це забезпечує безбар’єрність державних послуг для всього населення країни.

Британська модель фокусується на практичній площині, впроваджуючи так званий «обов’язок вільного володіння» (fluency duty) для персоналу державного сектора, який безпосередньо взаємодіє з громадянами. У цьому контексті акцент зміщується на усну комунікацію, де рівень англійської має бути достатнім для чіткого та ефективного вирішення запитів населення без мовних перешкод.

Досить специфічною є ситуація в Сінгапурі, де англійська мова фактично виконує роль адміністративного фундаменту. Будучи основною мовою навчання та урядування, вона дозволяє місту-державі підтримувати статус глобального хаба, де кожен державний процес уніфікований під міжнародні стандарти. Водночас у Швейцарії, попри внутрішню орієнтацію на національні мови, англійська стає безальтернативною вимогою для департаментів, що опікуються міжнародними зв’язками, підкреслюючи її статус мови глобальної координації.

В зарубіжних країнах сучасна система відбору кадрів для державного апарату передбачає жорстку верифікацію лінгвістичних навичок, що виключає можливість суб’єктивного трактування знань. Втім, вимоги знання іноземних мов висуваються лише до тих держслужбовців, чия діяльність межує з транскордонними інтересами: дипломатів, ІТ-експертів, аналітиків фінансового сектора, юристів та офіцерів безпеки. Причому для підтвердження кваліфікації використовуються як внутрішні галузеві тести, так і визнані в світі сертифікаційні системи зразка IELTS або TOEFL. Цікавим аспектом мотивації є фінансова складова, оскільки дедалі більше держав впроваджують систему надбавок за високий рівень володіння іноземною мовою.

Отже, запровадження диференційованих вимог для держслужбовців — це лише створення форми, яку ще належить наповнити змістом. Якщо фахова придатність будуть вторинним відносно лінгвістичних навичок, державний апарат нагадуватиме операційну, де хірург ідеально знає латину, але вперше бачить скальпель. Справжня інтеграція в європейський простір і авторитет українських держслужбовців на міжнародному рівні досягаються через професіоналізм і здатність вести діалог на рівних, де мова є лише інструментом спілкування.