Держава без спільного “ми”: як міжгрупові конфлікти і соціальна ворожнеча руйнують національну цілісність
У світі, де технології стрімко розвиваються, а глобалізація здавалася б мала стирати межі, людство вперто продовжує ділитися на “своїх” та “чужих”. Форми цього поділу змінюються від племен і націй до мов, політичних поглядів чи навіть вподобань у музиці. Але суть лишається незмінною: ми — правильні, всі інші — небезпечні або дивні. Цей поділ не новий і не оригінальний, він старший за всі війни, кордони й мови. Але саме він лежить в основі більшості конфліктів, чи то шкільні сварки, чи міжнародні катастрофи. В Україні ці процеси помітні так само виразно, як і будь-де у світі.
На тлі повномасштабної війни конфлікти між різними групами набули нових форм і загострень. Замість єдності в українському суспільстві, яку очікували побачити у складні часи, спалахують суперечки між внутрішньо переміщеними особами та місцевими громадами, волонтерами та держструктурами, військовими та цивільними. У суспільстві зростає напруга через відмінності в ідеології, мові, релігії, поглядах на мобілізацію, справедливість у розподілі ресурсів та оцінку патріотизму. Внутрішні поділи, які часом здаються дріб’язковими, швидко набувають ваги національного масштабу.
Межі розмежувань: групові конфлікти в суспільстві
У кожному суспільстві, незалежно від його культурного чи історичного контексту, з’являються лінії розмежування. Люди інтуїтивно розділяються на групи за мовою, релігією, регіоном, політичними поглядами, способом життя або навіть одягом. Ці групи формуються швидко, часто без глибокого осмислення, і ще швидше починають захищати свої кордони, як фізичні, так і символічні. Механізм простий: люди шукають приналежності. Група дає відчуття безпеки, ідентичності, підтримки. Але варто з’явитися зовнішній групі з ярликом “інакшості”, як у гру вступає психологічний захист. Починається порівняння, зростає недовіра, з’являються упередження. Цей процес має глибоке еволюційне коріння, коли виживання залежало від здатності відрізняти своїх від чужих.
Особливість міжгрупових конфліктів полягає у тому, що раціональні аргументи тут майже не працюють. Часто причина напруги полягає не у реальних загрозах чи конфліктах інтересів, а у символах, уявленнях, емоціях. Реалії життя демонструють, як інша мова спілкування, колір стрічки, погляд на історичну подію може спровокувати глибоке протистояння. У суспільстві, яке перебуває в кризі, цей механізм активується навіть швидше. Стрес, невизначеність, втома у купі знижують толерантність до відмінностей і підвищують потребу у пошуку “своїх”. У таких умовах будь-яка група, що не вписується в очікувану модель, сприймається як загроза. Саме тому в Україні, де триває війна, суспільні поділи стають чіткішими, а конфлікти між групами — більш емоційно зарядженими. Варто розуміти, що ці конфлікти не виникають з порожнечі. Вони формуються через поєднання конкуренції, страху, стереотипів і інформаційного впливу. Їх можна прогнозувати, аналізувати й навіть поступово послаблювати, якщо не ігнорувати джерела напруги, а працювати з ними цілеспрямовано.
Щоб по-справжньому зрозуміти, чому між людьми так часто виникають гострі суперечності, слід звернути увагу не лише на зовнішні обставини, а й на глибинні механізми групової поведінки. У присутності інших наша активність різко зростає. Іноді це сприяє ефективності, як, наприклад, у навчанні чи спорті. Але в конфліктних ситуаціях така активізація працює як каталізатор, що прискорює ескалацію напруги. Поведінка в групі має ще одну особливість: людина менше старається, коли відчуває, що відповідальність розподілена на всіх. Індивідуальна ініціатива притуплюється, бо “я не один, хтось інший зробить більше”. При цьому там, де зникає індивідуальна відповідальність, зникає й стриманість.
Людина перестає сприймати себе як окрему особистість і починає діяти, керуючись колективним настроєм. Так народжується явище, коли натовп здатен на вчинки, до яких жоден з його учасників наодинці ніколи б не наважився. Спільні обговорення в колективі також можуть мати парадоксальний результат. Замість того, щоб знайти спільну мову, учасники ще більше переконуються у власній правоті. Первинні думки не згладжуються, а стають радикальнішими. Група часто не наближається до компромісу, а навпаки — зміщується в бік крайнощів. Прагнення зберегти згуртованість також має свою ціну. Коли важливо підтримати єдність, виникає схильність відкидати альтернативні думки. Критичне мислення притуплюється, а все, що суперечить загальній лінії, ігнорується. У результаті група може ухвалювати рішення, далекі від здорового глузду.
Особливу роль у формуванні конфліктів відіграє емоційна прив’язаність до “своїх”. Люди надають перевагу членам власної групи, навіть якщо об’єктивно вони помиляються. Така прихильність створює чітке розмежування на “ми” і “вони”, що автоматично запускає механізми упередженості та недовіри. Поведінка індивіда також суттєво змінюється під впливом групи. Навіть у найочевидніших ситуаціях людина може засумніватися у власному сприйнятті, якщо більшість навколо стверджує протилежне. Під тиском колективної думки індивідуальна впевненість слабшає, і рішучість змінюється нерішучістю. Ці психологічні ефекти найчастіше спостерігалися в дослідженнях невеликих груп, проте вони дуже помітні й у масштабних процесах — політичних рухах, релігійних спільнотах, революціях. Масова свідомість зберігає ті самі риси, лише набуває більшого масштабу.
Якщо говорити про природу міжгрупових конфліктів, то їх можна поділити за двома основними критеріями. До першого відносять учасників конфлікту. Ними можуть бути класи, національні спільноти, покоління, професійні категорії, регіональні групи або навіть роди. Другий формує предмет, навколо якого виникає конфлікт. Це може бути боротьба за ресурси, владу, територію, ідеологічне домінування чи культурні цінності. У кожному конкретному випадку конфлікт набуває своїх особливих рис. Він може бути відкритим або прихованим, усвідомленим або інстинктивним, конструктивним або руйнівним. Учасники можуть належати до однакових соціальних категорій або бути зовсім різними за походженням і поглядами.
Конфлікт може мати чітку структуру або бути хаотичним, а також ставати контрольованим або вийти з-під будь-якого впливу. Класовий конфлікт, наприклад, не обмежується лише суперечками навколо рівня доходів. Він часто охоплює сферу політичного впливу, ідеологічних переконань, доступу до інформаційних каналів і культурного простору. У випадку національного протистояння, під поверхнею мовного чи етнічного питання зазвичай приховані економічні, політичні або геополітичні інтереси. Отже, суть будь-якого конфлікту криється не тільки в тому, хто бере в ньому участь, а й у тому, що саме вони прагнуть отримати або захистити. Саме в цій точці перетину інтересів і виникає напруга, яка може призвести до зіткнення.
Конфлікти, співпраця та секрети колективного розуму: уроки з експериментів
Питання міжгрупових конфліктів турбувало багатьох дослідників і психологів, однак найгучнішого резонансу здобув експеримент, проведений Музафером Шерифом, який намагався розібратися в причинах таких конфліктів і знайти шляхи їх вирішення. Шериф вирішив не просто теоретизувати, а створити реальну ситуацію, яка б змоделювала міжгруповий конфлікт. Для цього він організував експеримент у літньому таборі для підлітків. Зібравши групу школярів, він поділив їх на два загони — “Гримучі змії” та “Орли”. Підлітки не знали один одного, і для початку виглядало, що між ними не має жодної ворожнечі. Але вже незабаром ситуація змінилася. Психолог створив умови, в яких між групами постійно виникала конкуренція. У кожному змаганні перемагала лише одна команда, призи діставалися тільки одній стороні. У такій обстановці перемога одних неминуче призводила до поразки інших. Це було відчутно, адже на кону стояли не лише призи, а й почуття гордості, престижу. Як наслідок, почалася ескалація ворожнечі.
Незабаром між “Орлами” та “Гримучими зміями” почалися реальні конфлікти. Замість дружнього суперництва з’явилася злість і ненависть. “Орли” почали називати “Гримучих змій” “боягузами” та “задаваками”, а ті відповіли їм тим самим. Ворожнеча загострювалася з кожним днем. Шериф зафіксував це як перший доказ того, що конкурентні відносини між групами можуть призвести до серйозних конфліктів і навіть насильства. Але на цьому експеримент не завершився. Психолог прийняв рішення спробувати помирити обидві групи, однак виявилося, що це зробити не так просто. Дорослі, які намагалися пом’якшити ситуацію, зіткнулися з незвичайною проблемою: між групами не було жодного бажання миритися.
Спільний відпочинок у кіно або похід до кафе лише посилив ситуацію. Діти, яких посадили за столики “через одного”, почали знову сваритися, а зрештою навіть влаштували бійку. Шериф зрозумів, що для того, щоб зняти напругу, потрібно більше, ніж просто усунути фактор конкуренції. І тоді він вирішив застосувати інший підхід. Психолог почав створювати ситуації, в яких дві команди повинні були діяти разом, щоб вирішити проблему, як наприклад, під час виштовхування з кювету автобусу, коли його могли витягти тільки обидві групи разом. Спочатку це викликало нові суперечки, адже кожен учасник намагався звинуватити іншого, але вже незабаром діти почали спільно працювати над вирішенням проблеми.
Через деякий час ворожнеча між командами почала зменшуватися, а напруга розвіялася. В результаті діти повернулися додому не лише без конфліктів, але й із почуттям гармонії між собою. Шериф зробив важливий висновок: конкурентні відносини між групами спричиняють агресію і ненависть, але коли обидві групи працюють над спільною метою, це призводить до зниження конфліктності і зближення. Однак головна мораль, яку можна винести з цього дослідження, проста: щоб згуртувати одну групу і налаштувати її проти іншої, досить незначних факторів.
Слід згадати про ще один експеримент, який порівнював здібності мурах та людей працювати в групі, розкрив теж дуже цікаву й важливу деталь: мурахи виявилися значно ефективнішими за людей, коли йшлося про колективне вирішення завдань. Експеримент, проведений професором Офером Файнерманом та його командою в Інституті науки Вейцмана, намагався відповісти на питання: хто ж краще справляється із завданням маневрування вантажем через лабіринт — мурахи чи люди? Для цього дослідники створили спеціальний лабіринт, що нагадував класичну задачу з планування руху і робототехніки, де учасники повинні були пройти через вузькі щілини з великою Т-подібною перешкодою, що імітувала важкий вантаж. Для цього експерименту були обрані чорні мурахи виду Paratrechina longicornis, які відомі своєю соціальністю і високою швидкістю переміщення.
Дослідники створили умови, де мурахи повинні були співпрацювати в різних комбінаціях: одна мураха, невелика група (близько семи мурах) та велика група з 80 мурах. Люди ж брали участь в подібних групах, де варіювалися розміри від одиничних учасників до великих команд з 26 осіб. Для ускладнення задачі учасникам не дозволялося комунікувати за допомогою жестів чи слів, а великим групам навіть вдягали хірургічні маски, аби ще більше обмежити можливості для взаємодії.
Результати цього змагання були приголомшливими. І хоча люди демонстрували високі результати в індивідуальних завданнях завдяки своїй здатності до стратегічного планування, у груповому змаганні ситуація різко змінилася. Тут мурахи продемонстрували набагато більшу ефективність. Ключ до їхнього успіху крився в тому, як вони організовували свою діяльність як група. Мурахи працюють як єдиний організм, відмовляючись від індивідуальних прагнень і зосереджуючись на спільній меті. Вони не лише долали перешкоди, а й демонстрували колективну пам’ять, тобто здатність уникати повторення помилок і рухатися в правильному напрямку. Кожен член колонії, навіть в умовах обмеженого простору і завдань, діяв злагоджено та ефективно.
Люди ж, з іншого боку, навіть в більших групах часто не могли досягти таких самих результатів. Коли їхні можливості для спілкування були обмежені, продуктивність різко падала. Вони, як правило, обирали стратегії, що виглядали привабливо на короткий термін, але не приносили довгострокових результатів. Однак, найголовніше, людські групи не змогли досягти того рівня злагодженості, яку продемонстрували мурахи, і це, на думку вчених, є значущою втратою в порівнянні з комахами. Файнерман зазначив, що колонії мурах дійсно можна назвати “суперорганізмами”. Вони нагадують живе тіло, де кожен індивід є клітиною, що працює на загальний добробут. Цей феномен є важливою ілюстрацією того, як природна еволюція навчила мурах ефективно працювати в команді.
Цей експеримент показує, наскільки важливими є колективна пам’ять і здатність до співпраці в групах, і, на жаль, як часто ці якості відсутні у людей. Попри нашу інтелектуальну перевагу, ми часто не можемо досягти високих результатів у групових завданнях через розрізненість думок і нестабільність у взаємодії. Однак з цього можна зробити важливі висновки. Якщо ми хочемо досягти високих результатів у співпраці, нам потрібно навчитися бути більш злагодженими, змінити підхід до роботи в групах і більше орієнтуватися на загальну мету, ніж на індивідуальні вигоди. Незважаючи на все наше технологічне та інтелектуальне оснащення, іноді саме вміння працювати разом є тією великою перевагою, якої нам так часто не вистачає. Мурахи можуть служити нам прикладом того, як можна досягати неймовірних результатів, працюючи разом, а не наодинці.
Як історія, релігія та етнічні відмінності стають джерелом глобальних зіткнень
Міжгрупові конфлікти є одними з найскладніших і найбільш болісних явищ, що вражають різні куточки нашої планети. Вони завжди мають глибоке коріння, яке може походити від різноманітних причин: релігійних, етнічних, політичних чи навіть економічних. Розглянемо кілька з найбільш знакових конфліктів, що охопили світ за останні десятиліття, і спробуємо зрозуміти, чому вони виникли.
Ізраїльсько-палестинський конфлікт став одним з найбільш тривалих і болючих історій у сучасній політиці. В основі цього конфлікту лежать не лише територіальні претензії, але й глибокі релігійні, етнічні й національні відмінності між двома народами. Земля, яку обидві сторони вважають своєю священною, стала ареною нескінченних сутичок. Тут йдеться не лише про території, а й про право на існування та ідентичність. Кожен крок, навіть мирний, тут сприймається як завоювання чи втрату, і цей конфлікт, здається, не має простого вирішення.
У Руанді в 1994 році відбулася трагедія, яка вразила світ своєю жорстокістю — етнічний конфлікт між народами хуту та тутсі, що переріс у справжній геноцид. Всього за кілька місяців було знищено понад мільйон осіб. Історія Руанді стала прикладом не лише жахливого кровопролиття, але й того, як глибокі історичні розбіжності можуть стати рушієм для однієї з найбільших трагедій XX століття. За всіма цими насильницькими подіями стоїть питання, чи можна було уникнути цього, якби не було накопичених поколіннями образ та взаємної недовіри.
Балканські війни в 1990-х роках, зокрема конфлікти в Югославії, є ще одним трагічним прикладом того, як етнічні та релігійні поділи можуть призвести до жахливих наслідків. Війни між сербами, хорватами, боснійцями та іншими народами регіону стали болючим свідченням того, як територіальні й національні інтереси можуть розривати суспільства на шматки. І хоча кожна з цих націй прагнула незалежності та самовираження, результатом стали десятки тисяч загиблих та мільйони біженців.
І не можна забути про боротьбу за права афроамериканців у США, де расова дискримінація продовжує бути великою проблемою, навіть попри здобутки руху за громадянські права у 1960-ті роки. Сучасні події, такі як протести після вбивства Джорджа Флойда, показали, що расова нерівність не тільки не зникла, але й продовжує бути рушієм для численних конфліктів і протестів. Це боротьба за гідність, рівність і право бути почутим.
Зрозуміло, що всі ці конфлікти є лише частиною глобального ландшафту міжгрупових зіткнень, що відображають не тільки територіальні або політичні претензії, але й глибші питання ідентичності, визнання, прав людини. І хоча історії кожного з них унікальні, всі вони проявляють спільні риси у боротьбі за справедливість, часто через жертви. Вони мали б послугувати уроком, що гучно промовляє з минулого та сприяє збереженню миру в майбутньому. Але події, що зараз розгортаються на території України вказують на сумний факт того, що людство так і не навчилося здобувати уроки з помилок минулого.
Міжгрупові конфлікти в Україні та їх наслідки
Війна в Україні не стерла соціальних меж, а лише зробила їх жорсткішими. Групи, які мали б бути солідарними, почали жити у паралельних реальностях. Ті, хто воює, зневажають тих, хто живе “як ні в чому не бувало”. Ті, хто в тилу, втомилися від очікувань і претензій. Переселенці стикаються з ворожістю й підозрою від місцевих. Волонтери обурені бюрократією, чиновники — претензіями волонтерів. Конфлікти між “західними” і “східними”, між “україномовними” і “російськомовними”, між тими, хто мобілізований і тими, хто втік, між тими, “хто за” і тими, “хто проти” — все це вже не приватні суперечки, а щоденна структура взаємин в українському суспільстві.
Спільна держава існує формально, але спільного досвіду не вироблено. Немає довіри до чужого болю, кожен бачить лише своє і не визнає інше. Відтак будь-яке рішення сприймається як удар по “своїх” заради “чужих”. При цьому держава стає об’єктом ненависті для всіх, бо не здатна бути арбітром і згуртувати суспільство. Отже, кожна група живе в ізоляції й нарощує озлоблення, що є повільним розщепленням країни зсередини.
Коли громадяни в середині своєї країни втрачають здатність бачити інших як частину спільного простору, суспільство руйнується. Воно розпадається на табори, які захищають лише своїх і б’ють по чужих. Національна цілісність у таких умовах стає ілюзією. Формально зберігається паспорт, гімн, адміністративна мапа, але реальність виглядає інакше: внутрішні кордони проходять між людьми, не менше ніж зовнішні — між державами. У цьому просторі не існує довіри до спільного правила, загального “ми”, поваги до незнайомців. Все, що не належить до “наших”, автоматично розглядається як ворожа територія.
В результаті міжгрупові конфлікти переписують уявлення про справедливість, лояльність, межі агресії та насильства. З часом соціальна ворожнеча набирає сталості: люди звикають жити у стані ненависті, перестають вважати нормою домовленості, компроміси, взаємну відповідальність. Поступово зникає ідея країни як цілого і залишається мозаїка замкнених фрагментів, які не прагнуть бути з’єднаними. Саме це і є розпад національної цілісності — не як миттєвий обвал, а як тривала, невидима ерозія, в якій головним є не географія, а втрата взаємного визнання.
