Міністерство освіти і науки України в нинішньому складі давно стало предметом системної, послідовної й цілком заслуженої критики — не тільки з боку освітян, але й експертного середовища, батьків та студентства. Власне, розпад управлінських вертикалей, непрозорість рішень, гучні псевдореформи і нескінченні концепції з порожніми гаслами — все це давно перетворило МОН на апарат чиновників, які знищують систему освіти. Зараз зроблено черговий крок: міністр Оксен Лісовий заявив, що відомство підтримує ідею залучення приватної ініціативи до управління закладами освіти. Інакше кажучи, міністерство визнає — воно більше не здатне управляти системою, яку саме ж і довело до руйнації. Все, що залишилося, — зняти з себе відповідальність, і передати її у приватні руки. Ідея виглядає підозріло знайомо: спочатку довести до стагнації, потім оголосити про «необхідність нових підходів», а далі — передати функції третім особам. Тільки от освіта — це не логістика й не прибуткова корпорація, і делегування тут несе зовсім інші ризики.
Освітня система шукає нових керманичів
Вища освіта в Україні вкотре на порозі великих змін. Цього разу не через новий держстандарт чи зміну керівника Міністерства освіти і науки, а через ідею, яка ще кілька років тому виглядала би абсурдною: передача державних університетів у приватне управління. Так, МОН не виключає такої можливості, але за умови, що такий підхід буде «прозорим і доброчесним». Про це повідомив міністр освіти і науки Оксен Лісовий зазначивши, що відомство готове до діалогу на цю тему і в принципі підтримує ідею залучення приватного сектору до управління закладами вищої освіти, якщо мова йде не про приватизацію, а про ефективне партнерство. Лісовий підкреслив, що головна умова полягає у «чесних правилах гри», щоб нова модель управління не перетворилась на інструмент для зловживань.
Заступниця керівника Офісу президента Олена Ковальська, зі свого боку, цю ідею підтримала і зазначила, що в Україні існують успішні приклади як державного, так і недержавного управління університетами. Вона висловила думку, що у разі, якщо нова модель зуміє поєднати найкращі елементи з обох підходів, це стане позитивним кроком, який держава готова підтримати. Водночас Ковальська наголосила, що впровадження змін у цій сфері відбуватиметься за принципом пілотування, тобто через обмежене, експериментальне застосування новацій.
Слід зазначити, що на цю тему активно заговорили після заяви колишнього міністра економіки Тимофія Милованова. Він, як президент Київської школи економіки, запропонував купити Києво-Могилянську академію, щоб, за його словами, “повернути їй велич”. Милованов вважає, що університет потребує нового підходу до управління і міг би ефективніше розвиватися під керівництвом приватного освітнього фонду. Він також запевнив, що навчання для багатьох студентів залишиться безкоштовним саме завдяки підтримці донорів.
Втім МОН одразу заявило, що ні про яку приватизацію “Могилянки” мова не йдеться. Але Милованов натомість наголосив, що його ідея стосується не конкретного університету, а реформи всієї системи. На його думку, оновлення української освіти повинно початися саме зі змін у підходах до управління.
Приватне управління замість державного: нова модель, яка може змінити університети назавжди
Декларована відкритість до приватної ініціативи виглядає як визнання, що держава не справляється. Замість того, щоб оновити управлінські підходи всередині системи, реформувати фінансування, звільнити виші від зайвої бюрократії та дати їм автономію в реальному сенсі, Міністерство фактично шукає, кому передати цей управління. Виглядає це як спроба вийти з гри, не закриваючи університети офіційно, але й не залишаючи за собою відповідальність за їхній стан.
Це вже не партнерство, а добровільне і поступове зняття з себе – великої армії чиновників – повноважень. Якщо держава не здатна ефективно керувати вищими навчальними закладами, логічним кроком було б прямо визнати це та піти з посад, а не ховатися за красивими формулюваннями. Система, яка десятиліттями функціонувала на ентузіазмі окремих ректорів, мізерних субвенціях та постійному «латанні дірок», тепер отримає новий вектор на пошук зовнішнього менеджера.
Втім, не можна заперечувати, що сам підхід може дати певні позитивні результати. Приватний сектор справді може запропонувати більш гнучкі моделі управління, краще планування бюджету, прозоріші механізми прийняття рішень. Там, де держава боїться ризику і ховається за процедури, бізнес мислить категоріями ефективності. І якщо мова йде не про «викуп університету», а про залучення фондів, партнерських рад чи прозорих наглядових рад, це може дати певний ефект. Приклади світових університетів доводять, що приватне фінансування, інституційна автономія та зовнішній нагляд не обов’язково шкодять академічній свободі. Навпаки, за певних умов це може підштовхнути університет до розвитку, залучення інвестицій, підвищення якості викладання та досліджень.
Але саме в «певних умовах» і ховається пастка. В Україні, де контроль за розпорядженням державною власністю часто номінальний, а корупційні схеми проникають навіть у закупівлю парт, говорити про «чесні правила гри» звучить або наївно, або з прихованим підтекстом. Передача управління без чітко виписаних запобіжників відкриває простір для зловживань, комерціалізації освіти, перетворення університетів на «фірми з отримання дипломів».
Чиновники забули той факт, що освіту не можна сприймати як просто послугу. Це соціальний інститут, фундамент формування громадян, критичного мислення, культури. Якщо цей інститут перетворити на бізнес із благодійною обгорткою, то з’явиться ризик втрати його суті. Благодійники можуть фінансувати безкоштовне навчання, як обіцяє Милованов, поки цей курс буде вигідним та популярним. Отже, в цьому питанні ніхто не зможе гарантувати стабільність.
Варто зазначити, що першими під удар потраплять регіональні університети, які і так ледь зводять кінці з кінцями. Приватний сектор не буде інвестувати в те, що не приносить прибутку чи іміджу. Якщо університет не має бренду, впливових випускників або потенціалу для швидкої монетизації, то його просто «здадуть в архів».
Далі настане зміна доступу до освіти. Навіть якщо на старті зберігається безкоштовне навчання, система поступово може дрейфувати в бік платних моделей, де «доступність» матиме місце лише для тих, хто здатен її собі дозволити або «сподобався донорам». Очевидно, що такий підхід руйнуватиме основоположний принцип рівного доступу до вищої освіти.
Світові університети як приклад: приватні гроші без втрати академічної свободи
Світова освітня практика давно доводить, що університет може бути незалежним, потужним і якісним не лише за державної підтримки. Деякі з найвпливовіших вишів світу поєднали приватне фінансування, автономне управління й ефективний зовнішній контроль, не втративши при цьому академічної свободи. Саме завдяки такій моделі вони її зміцнили.
Гарвард, Стенфорд, Массачусетський технологічний інститут стали символами глобальної науки, що роками входять у топи світових рейтингів. Вони фінансуються здебільшого з приватних джерел: пожертви, гранти, контракти з бізнесом. Але ці виші не є комерційними підприємствами. Вони мають чіткі системи управління, наглядові ради, прозору звітність і академічну автономію, яка дозволяє їм розвивати науку без диктату з боку жодного донора. Більше того, саме завдяки приватним фондам Гарвард, наприклад, зберігає стипендії для студентів з різних соціальних верств.
Британські Оксфорд та Кембридж зуміли модернізуватися й зберегти баланс між державним фінансуванням та значною часткою незалежних інвестицій. Їхня автономія не лише не знищила якість освіти, а дозволила їм бути гнучкими, швидко реагувати на виклики часу, формувати власну політику розвитку.
Цюрихський технічний університет є одним із провідних технічних вишів Європи, який співпрацює з корпораціями, отримує фінансування з різних джерел, але водночас суворо дотримується принципу невтручання інвесторів у зміст навчання та досліджень.
Процес приватного фінансування університетів у зарубіжних країнах — це складна і виважена система, яка тримається на балансі між фінансовою підтримкою та збереженням академічної незалежності. Це не просто “передача” університету в чужі руки, як уявляють собі українські чиновники. Йдеться про структуровану співпрацю, чіткі правила, прозорість і довіру, що напрацьовувалися десятиліттями. І такий підхід не шкодить системі, а, навпаки, в багатьох випадках робить її стійкішою.
У таких провідних університетах, як Гарвард, Стенфорд чи Оксфорд, великою часткою бюджету є ендовмент-фонди (гроші, які університет отримує у вигляді пожертв від випускників, меценатів, корпорацій чи приватних фондів – ред.). Ці кошти інвестуються, а університет живе з прибутку. Сам ендовмент не витрачається, а зростає як капітал. Наприклад, Гарвардський ендовмент у 2023 році становив понад 50 млрд длр. Ці кошти дозволяють університету фінансувати стипендії, дослідження, інфраструктуру без тотальної залежності від держави чи комерції.
Багато вишів співпрацюють із приватними компаніями, укладаючи контракти на дослідження, проводячи спільні інноваційні проєкти, запускаючи програми стажування. Це не означає, що корпорація диктує, що викладати. При такому підході, швидше, з’являється симбіоз, де університет дає експертизу, а бізнес забезпечує ресурсами. Наприклад, Массачусетський технологічний інститут має десятки дослідницьких центрів, фінансованих за участю приватних гігантів, але з чітко обумовленими межами впливу. Університети активно залучають фінансування через приватні наукові фонди, на кшталт Фонду Білла і Мелінди Гейтсів, Howard Hughes Medical Institute або Ford Foundation. Ці кошти часто йдуть на наукові дослідження, соціальні програми, інклюзивну освіту. Вони не порушують автономію, бо кожен грант має свої умови, а от приймати його чи ні вирішує сам виш. Фінансова автономія працює тільки за умови чітких механізмів контролю. Університети зобов’язані звітувати про використання коштів перед донорами, студентами, акредитаційними органами. Їх контролюють незалежні наглядові ради, де представлені різні стейкхолдери — випускники, науковці, благодійники, іноді навіть студенти.
Очевидно, що подібний підхід не руйнує систему, якщо буде побудований правильно. Університет, що залучає приватні кошти, не втрачає свою самостійність, коли має чіткі принципи академічної автономії, не допускає впливу донорів на навчальні програми чи наукові висновки, має етичний кодекс, що забороняє приховане лобіювання чи маніпуляції та залишається відкритим до різних соціальних груп, зокрема через стипендіальні програми.
Зарубіжний приклад демонструє, що фінансова диверсифікація — це не капітуляція, а ознака стійкої системи, яка не залежить від одного джерела доходу й може пережити кризи. У західних країнах вона давно стала стандартом. Для України ж такий підхід можливий лише після створення реальних запобіжників, щоб університет не перетворився на приватний бізнес із дипломами, а залишився тим, чим він має бути: інституцією суспільного значення.
Чого бракує українській системі
Але в українських реаліях така ініціатива загрожує більше, ніж обіцяє. Не тому, що сама по собі вона погана, а тому, що середовище, в яке її хочуть імплантувати, до цього просто не готове. Те, що працює у Гарварді чи Кембриджі, може не просто не запрацювати в Черкасах або Ужгороді, а остаточно добити й без того ослаблену систему. В Україні досі немає стабільного механізму управління університетами, який би гарантував автономію без анархії. Ректори часто є фігурами політичними або клановими, наглядові ради несуть в собі формальний характер, а сама структура управління нагадує рудимент з радянських часів, підфарбований європейською термінологією. Передача управління приватним структурам у такому контексті мало чим нагадує реформу, а радше крок у туман, де правила встановлює найсильніший або наближеніший.
Українські університети сьогодні схожі на кораблі, яким дозволили тримати штурвал, але залишили руки зв’язаними. Усі стратегічні рішення часто ухвалюються десь «нагорі», а ректори виконують роль «слухняних» адміністраторів між міністерством і колективом, який лише постфактум дізнається про нововведення. Студенти ж, попри гучні заяви про залучення молоді до управління, здебільшого залишаються пасивними спостерігачами, яких згадують хіба в промовах про «європейські цінності».
У ситуації, що склалася довкола ініціативи Міністерства освіти і науки України, ми маємо справу не з окремим управлінським рішенням, а глибоким системним зсувом. Передача державних університетів до рук зовнішніх управлінських структур є не адміністративною реформою, а демонтажем системи. Коли замість державної гарантії освітнього суверенітету запроваджується модель «управлінської ефективності», ми вступаємо на територію, де публічний інтерес поступається приватному. Такі зміни зазвичай не ведуть до модернізації. Вони означають, що університет перестає бути автономною академічною спільнотою і перетворюється на об’єкт для зовнішнього контролю — комерційного чи політичного. Це не рух вперед, а відкат до управлінської колонізації в новій упаковці.
Європейська модель університетської автономії ґрунтується не на ринковій доцільності, а на повазі до академічної свободи, відкритості й недоторканності інтелектуального простору. У жодній країні ЄС держава не дозволяє комерційним гравцям встановлювати контроль над вищими навчальними закладами, бо це підриває засади демократії. Університети — не бізнес-структури, а простір громадянського виховання, критичного мислення і стратегічного національного розвитку. Передавати їх у розпорядження поза межами публічного контролю — значить визнати, що держава більше не бачить сенсу в розвитку власного інтелектуального потенціалу.
Особливо тривожно, що подібні кроки відбуваються в момент, коли Україна декларує курс на євроінтеграцію. Така політика прямо суперечить тим стандартам, які проголошуються в Європейському Союзі. Прозорість, підзвітність, повага до освітньої автономії — усе це не може співіснувати з моделлю «передачі в управління». Така «реформа» насправді не реформує, а руйнує.
Це також має небезпечний прецедентний характер. Якщо сьогодні комерційні структури отримають право керувати університетами, завтра аналогічну модель можна буде застосувати до інших інституцій — наукових центрів, правоохоронних і антикорупційних органів, судових структур. Таким чином, руйнується принцип розподілу влади, а значить — основа демократії. Ініціатива передачі державних університетів у зовнішнє управління є стратегічною помилкою, яка загрожує не тільки освітній системі, а й майбутньому державі загалом. Якщо ця ідея буде реалізована, це призведе до інтелектуального занепаду, ерозії публічного сектора і поступової узурпації державних функцій недемократичними інтересами.
Очевидно, що системі відчайдушно бракує самоврядування. Не симуляції у вигляді формальних академічних рад, а дієвих механізмів, де кожен учасник освітнього процесу має право голосу, а не лише можливість “ознайомитися з наказом”. В університетах, де викладачі бояться говорити про проблеми публічно, а студенти не вірять, що від них щось залежить, жодна реформа не запрацює.
Ще одна хронічна вада полягає у абсолютній непрозорості у фінансовій звітності. Скільки грошей прийшло, куди пішло, хто що вирішив і з якої причини — все це часто або приховано, або зафіксовано в документах, до яких немає доступу ні студентам, ні громадськості. Відкритий аудит та фінансова звітність у публічному доступі не притаманні українським вишам. А без прозорості навіть найчесніший інвестор перетвориться на джерело конфліктів і підозр.
У самому законодавство досі залишається багато “сірих зон”. У ньому не прописані жорсткі запобіжники, які б унеможливлювали, скажімо, підлаштування статуту під одного вигідного партнера, чи передачу корпусів університету під комерційну забудову під виглядом “оптимізації площ”. Коли бізнес приходить у сферу, де правила можна змінити на ходу, це майже завжди закінчується перетворенням публічного ресурсу на приватну годівницю. Та навіть якби всі формальні механізми були прописані, без культури доброчесності вони залишаться фікцією. Бо будь-який документ обходить той, хто не бачить у цьому моральної проблеми. Поки ж “наближеність до керівництва” важить більше, ніж професіоналізм, а “свої” завжди знайдуть обхідні шляхи і академічна спільнота не зможе стати по-справжньому незалежною.
Варто також зазначити, що реформи в освіті не можуть відбуватись у ритмі політичного циклу чи корпоративного нетерпіння. Це не переділ сфер впливу і не кампанія з оптимізації витрат, а довгий і складний процес будівництва системи, яка мала б працювати не до наступного міністра, а на покоління вперед. Але в Україні замість системного проєктування зазвичай бачимо інституційний штурм, наслідки якого потім роками будемо розплутувати.
Очевидно, що українські університети потребують модернізації. Але для цього їм спершу треба дати не нових господарів, а справжню автономію, чесні правила гри і час не для виживання, а для розвитку. А поки що передача університетів у приватне управління — це надто ризикований крок для країни, де держава ще не навчилась нести відповідальність, а бізнес — діяти в межах етики. І поки ці дві сили не навчаться говорити однією мовою та діяти в унісон, освіта має залишатися лише державною справою.
