Зовнішня торгівля України у 2025 році демонструє парадоксальне поєднання інвестиційного імпорту та слабкого експорту продукції з високою доданою вартістю. Країна активно завозить машини, обладнання та енергоносії, але майже не конвертує ці витрати у довгострокові експортні ланцюги. Структура товарних потоків, галузеві ризики та посилення державного регулювання свідчать про поступове формування системи, де тимчасові антикризові рішення починають виконувати роль довгострокових економічних обмежень.
Модель виживання: що стоїть за торговельною статистикою України
Торговельна статистика України за 2025 рік показала який вигляд має зріз економіки в стані затяжної перебудови. За даними Державної митної служби, обсяг імпорту сягнув 84,8 млрд длр, тоді як експорт обмежився 40,3 млрд длр. Розрив між цими показниками не просто фіксує від’ємне сальдо, а підкреслює модель, у якій країна змушена більше купувати, ніж продавати, щоб підтримувати базову життєздатність економіки. Показово, що 64,3 млрд длр імпорту, або 76% загального обсягу, підлягали оподаткуванню, тож мова йде не про гуманітарні винятки, а про повноцінний товарний потік.
Структура ввезення чітко окреслює пріоритети, оскільки 34,1 млрд длр припало на машини, устаткування та транспорт, тобто саме той сегмент, без якого неможливі ані відновлення, ані модернізація. Ще 12,5 млрд длр Україна витратила на продукцію хімічної промисловості та 10,5 млрд длр — на паливно-енергетичні товари, фактично оплачуючи стабільність виробництва й енергосистеми. Найбільшими постачальниками залишилися Китай (19,2 млрд длр), Польща (7,9 млрд длр) і Німеччина (6,6 млрд длр), що поєднує глобальний та європейський вектори імпорту.
Експортна частина виглядає значно стриманіше, але й вона має свою логіку. Польща стала найбільшим покупцем українських товарів на 5,0 млрд длр, далі йдуть Туреччина (2,7 млрд длр) і Німеччина (2,4 млрд длр). Основу експорту сформували продовольчі товари на 22,5 млрд длр, які є стабільним, хоча й обмеженим у доданій вартості, ресурсом. Метали та вироби з них принесли 4,7 млрд длр, а машини, устаткування та транспорт становили 3,6 млрд длр прибутку, що водночас і сигнал потенціалу, і нагадування про розрив із імпортом у цій категорії.
Як бачимо, за 2025 рік експорт товарів, обкладених вивізним митом, додав до бюджету 1,53 млрд грн, зафіксувавши спробу держави втримати фінансову рівновагу в умовах торговельного перекосу.
Структурна пастка: економіка споживання проти економіки виробництва
Зростання імпорту машин, устаткування та транспорту традиційно сприймається як безумовний сигнал майбутнього відновлення. Логіка здається очевидною, адже країна завозить обладнання, а отже, готується виробляти більше й складніше. Проте українська статистика 2025 року демонструє парадокс, у якому «правильний» імпорт не трансформується у «правильний» експорт. Попри рекордні 34,1 млрд длр, витрачених на машини та транспорт, експорт продукції з високою доданою вартістю залишається фрагментарним і не змінює загальну модель зовнішньої торгівлі.
Причина цього розриву криється у відсутності замкненого інвестиційного циклу, без якого імпорт обладнання перетворюється з драйвера розвитку на інструмент підтримки мінімальної життєздатності економіки. У працюючій моделі розвитку капітальні товари мають трансформуватися з імпорту на експорт через повний інвестиційний цикл із подальшою реінвестицією доходів. В українських умовах цей ланцюг обривається ще на другій ланці. Завезене обладнання часто працює не на створення нових експортних ніш, а на заміщення зруйнованих потужностей, підтримку базового виробництва або забезпечення внутрішнього ринку, який сам по собі не генерує валютного ресурсу для розвитку.
Війна радикально змінила інвестиційну логіку бізнесу, адже горизонт планування скоротився до кількох кварталів, а інколи, навіть, до одного сезону. За таких умов імпорт устаткування стає оборонною, а не наступальною стратегією, бо підприємства інвестують не в розширення, а в виживання, резервування ризиків та енергетичну автономність. Це пояснює, чому значна частина імпорту машин і обладнання не конвертується у зростання експорту складної продукції, бо вона просто не для цього завозиться.
Додатковий бар’єр формує страхова реальність воєнної економіки, за якої відсутність повноцінного страхування воєнних ризиків, обмежений доступ до довгих і дешевих кредитів, невизначеність логістики та енергопостачання роблять експортно орієнтовані інвестиції надто ризикованими. Бізнес опиняється у пастці раціонального вибору, за яким вигідніше імпортувати готову техніку або компоненти для внутрішнього споживання, ніж вкладатися у виробництво, яке може не дожити до моменту окупності.
У результаті формується економіка споживання імпорту, а не економіка відтворення капіталу. Тож Україна дедалі більше купує, щоб утримати поточний рівень функціонування, але не накопичує критичної маси виробничих експортних ланцюгів. Саме тому зростання імпорту машин і устаткування не ламає експортну модель, а лише маскує її обмеженість.
Ця ситуація пояснює ключове протиріччя всієї торговельної статистики, оскільки країна одночасно інвестує у відновлення і не отримує з нього довгострокового ефекту. Очевидно, що без завершення війни, гарантій безпеки для капіталу та відновлення повноцінного інвестиційного циклу імпорт залишатиметься симптомом адаптації, а не інструментом економічного прориву.
Українська сталь в зоні обмеженого відновлення
Українська металургія теж входить у 2026 рік у стані крихкої рівноваги, коли подальше відновлення вже не виглядає автоматичним продовженням попередніх років. Після стабілізації у 2023 році та обережного зростання у 2024 році галузь, за оцінками аналітиків, уперлася у межу можливостей, які дозволяють воєнні умови, обмежена логістика й зовнішній тиск. Прогноз на 2026 рік вказує на скорочення випуску сталі на 4–5%, до 7,2–7,3 млн тонн проти 7,6 млн тонн у 2025 році, що може стати першим помітним спадом з початку повномасштабної війни.
Варто зазначити, що зовнішнє середовище для українських виробників різко ускладнилося ще у 2025 році, коли світовий ринок опинився під тиском китайської експансії, адже експорт сталі з КНР за 10 місяців зріс на 13%, що спровокувало падіння цін. Тоді плоский прокат з Туреччини подешевшав на 10%, арматура на 6%. Для української металургії, яка працює з високою собівартістю через дорогі енергоносії, логістику та залежність від імпортного коксівного вугілля, це означало стрімке звуження конкурентного простору. Як наслідок, експорт напівфабрикатів у 2025 році скоротився на 31%, а виробники фактично залишили ринки Близького Сходу, Північної Африки та Південної Америки, втративши близько 400 тис тонн поставок.
Цей відступ автоматично посилив залежність від Європейського Союзу, який за 11 місяців 2025 року акумулював 81% експорту готової сталевої продукції України, а з урахуванням напівфабрикатів — 78%. Така концентрація робить галузь особливо чутливою до будь-яких рішень Брюсселя, зокрема до повноцінного запуску механізму CBAM у 2026 році. За оцінкою GMK Center, навіть на етапі впровадження він уже працює як технічний бар’єр, адже невизначеність щодо вуглецевої інтенсивності та процедур верифікації змушує європейських покупців обережніше ставитися до української сталі.
У разі якщо Україна не отримає тимчасового виключення з-під дії CBAM через воєнний стан, ризики стають системними. Під загрозою опиняється експорт довгомірного прокату, квадратної заготовки та частини поставок чавуну до ЄС, що, за оцінками аналітиків, може призвести до зупинки 2–3 доменних печей із семи, які нині працюють. Федерація роботодавців України оцінює потенційні макроекономічні втрати ще жорсткіше, оскільки у разі запровадження CBAM для України падіння ВВП у 2026 році може становити 8,7 млрд длр, а у 2034 році — вже 11,3 млрд длр. Ці цифри контрастують із позицією Єврокомісії, яка раніше заявляла, що вплив CBAM на українську економіку буде «мінімальним», хоча саме Україна залишається найбільшим експортером CBAM-товарів до ЄС у фізичних обсягах, що формують близько 2% ВВП країни.
Внутрішні ризики не менш відчутні, бо регулярні атаки РФ на енергетичну та портову інфраструктуру зберігають дефіцит електроенергії, а перспективи стабільної морської логістики Чорним морем у 2026 році залишаються невизначеними. За базовим сценарієм GMK Center, виробництво сталі на рівні близько 7,2 млн тонн є не стільки зростанням чи падінням, скільки фактичним максимумом, який галузь здатна втримати за нинішніх умов.
За таких обставин металургія залишається одним із ключових донорів бюджету, так як за п’ять років найбільші підприємства сплатили 190 млрд грн податків і зборів, або 6,2 млрд длр, а за підсумками 2024 року чотири металургійні компанії забезпечили 1,6% надходжень до бюджетів усіх рівнів. Проте подальше зростання тарифів державних монополій і вантажного тарифу «Укрзалізниці» може перетворити цей ресурс на втрачений, якщо підприємства почнуть зупиняти виробництво. Без завершення війни, відновлення логістики та пом’якшення регуляторного тиску з боку ЄС українська сталева галузь ризикує перейти від вимушеної стабільності до затяжної стагнації, у якій внутрішній ринок не зможе компенсувати втрати експорту.
Державне регулювання: антикризове управління чи прихований протекціонізм
Рішення уряду щодо зовнішньої торгівлі на наступний рік демонструє, які саме пріоритети економіки, політичні компроміси та зобов’язання перед партнерами стоять на порядку денному. Постанова Кабміну №1795, що набрала чинності з 1 січня 2026 року, виглядає як спроба зібрати розрізнені потоки експорту й імпорту в керовану систему, де держава чітко окреслює межі допустимого. При цьому уряд визначає п’ять регуляторних блоків, в яких поєднуються економічні, екологічні та політичні мотиви, а ліцензія перетворюється з формальності на інструмент селективного контролю.
Найбільш показовим є підхід до квотування експорту, адже з одного боку, для рідкого палива (мазуту) залишено коридор у 400 тис тонн, що дозволяє зберегти обмежену присутність на зовнішніх ринках, а з іншого — для природного газу українського походження, лісоматеріалів, дорогоцінних металів, металобрухту та низки інших позицій квоти зафіксовано на нульовому рівні, фактично закривши можливість їхнього вивезення. Така асиметрія свідчить про пріоритет внутрішнього балансу над експортною виручкою в чутливих сегментах.
Другий і третій блоки постанови виносять на перший план екологічний вимір регулювання. Озоноруйнівні речовини та фторовані парникові гази, як і товари чи обладнання, що можуть їх містити, потрапляють під режим ліцензування лише за умови фактичної наявності таких речовин. Таким чином, Україна, виконуючи вимоги Монреальського протоколу, також вбудовує міжнародні зобов’язання у щоденну торговельну практику.
Окремою лінією проходить аграрний експорт, де ліцензування застосовується адресно, що забезпечує постачання пшениці, кукурудзи, насіння ріпаку та соняшнику до Болгарії, Румунії, Словаччини, Угорщини та Польщі, незалежно від того, де зареєстрований контрагент. Цей механізм, доповнений можливістю двосторонніх консультацій з партнерами, виглядає як компроміс між потребою зберегти доступ до ринків і прагненням знизити торговельну напругу всередині ЄС.
П’ятий блок, що зосереджений на квоті на експорт цукру до країн Євросоюзу, закріплює більш прогнозовану модель, де прогнозується 100 тис тонн у 2026 році з розподілом пропорційно фактичному виробництву у 2025 році, підтвердженому статистикою. Тут держава фактично сигналізує перехід від ручного втручання до формульного підходу, коли ключову роль відіграють саме дані, а не переговорні позиції.
Технічні норми постанови, що торкаються збереження чинності невикористаних у 2025 році ліцензій до 1 березня 2026 року, допустиме відхилення до 5% для навалочних товарів, а також обов’язок фіксації всіх операцій через портал «Єдине вікно для міжнародної торгівлі», замикають систему, у якій Міністерство економіки, довкілля та сільського господарства відповідає за ліцензування, а Державна митна служба — за фактичну статистику і щомісячну звітність. У підсумку держава отримує не просто перелік дозволів і заборон, а інструмент постійного моніторингу, який дозволяє коригувати торговельну політику в режимі реального часу.
Воєнний стан майже завжди легітимізує жорсткіші правила гри, а у кризі держава бере на себе роль диспетчера, який розподіляє дефіцитні ресурси, обмежує витік сировини та намагається втримати внутрішній баланс. У цьому сенсі ліцензування й квотування виглядають логічною відповіддю на енергетичні та фіскальні ризики. Проблема починається там, де тимчасові механізми перестають бути винятком і починають формувати нову норму.
Однак ключовий ризик постанови №1795 полягає не стільки у переліку заборонених чи обмежених товарів, скільки у самій логіці ручного управління. Коли експорт та імпорт дедалі більше залежать від дозволу регулятора, ринок втрачає здатність самостійно сигналізувати про дефіцит і надлишок. Ліцензія перетворюється на економічний фільтр, через який проходять не лише товарні потоки, а й бізнес-рішення, інвестиційні плани та оцінки ризиків. У таких умовах підприємства починають адаптуватися не до попиту, а до регуляторної рамки, що консервує існуючу структуру економіки.
Міжнародний досвід кризових періодів показує схожу закономірність, коли уряди різних країн тимчасово посилювали контроль над торгівлею, захищаючи критичні галузі та внутрішній ринок. Проте там, де ці інструменти затягувалися довше, ніж тривав шок, вони починали працювати проти відновлення, знижуючи конкуренцію й відлякуючи інвестиції. Варто розуміти, що різниця між стабілізацією і протекціонізмом визначає не жорсткість правил, а їхня тривалість і передбачуваність.
У випадку України постанова №1795 зависає саме на цій межі, бо з одного боку, вона прагне зібрати розрізнені торговельні потоки в керовану систему й зменшити вразливість економіки в умовах війни, а з іншого — створює ризик, що держава надовго закріпить модель селективного доступу до експорту й імпорту, де виграють не найефективніші, а найкраще адаптовані до регулятора.
Структурний дисбаланс зовнішньої торгівлі України в 2025 році показує, що економіка функціонує в режимі адаптації до війни: імпорт забезпечує виживання виробництва, але не створює нових експортних ланцюгів. Без відновлення довгострокових інвестиційних циклів та стабілізації логістики і безпеки економічний приріст залишатиметься обмеженим, при цьому зовнішня торгівля продовжить бути інструментом підтримки, а не розвитку.
