Карткові платежі без інтернету: як і чому Північна Європа готується до сценаріїв цифрового відключення
У цифровій економіці стабільність платіжної інфраструктури стала не менш критичною, ніж надійність електропостачання чи зв’язку. Залежність щоденних фінансових операцій від безперебійного інтернету й централізованих систем створила новий тип вразливості — коли достатньо порушити цифрову ланку, щоб зупинити розрахунки в усьому місті або навіть у межах країни. Зі зростанням політичної напруги, військових конфліктів і кіберактивності державних акторів у Європі посилилася увага до сценаріїв, за яких платіжні системи можуть стати мішенню або побічною жертвою ширших атак. У цих умовах питання автономності розрахунків, а також впровадження цифрових грошей, виходить за межі технічної дискусії й набуває стратегічного значення як елемент національної безпеки, цивільної стійкості й захисту критичної інфраструктури в умовах кризи.
Впровадження нових карткових платіжних систем у Північній Європі та причини цього
У спокійній на перший погляд Північній Європі — Фінляндії, Швеції, Норвегії, Данії та Естонії — готується одна з найважливіших реформ у сфері щоденних розрахунків. П’ять країн одночасно працюють над впровадженням карткових платіжних систем, здатних функціонувати без доступу до інтернету. Метою цієї ініціативи є гарантування можливості здійснення фінансових операцій у разі тимчасового або повного зникнення зв’язку. Але за технічним рішенням ховається куди серйозніша передумова: нова реальність, у якій платіжна інфраструктура стала потенційною мішенню у випадку гібридних атак, саботажу або широкомасштабного збройного конфлікту.
Член правління Банку Фінляндії Туомас Валімакі в інтерв’ю агентству Reuters прямо вказав: «У Європі йде війна, і навколо цієї війни існують різні форми гібридного впливу та переслідування, які можуть включати порушення або обрив зв’язку». Звичайно, йдеться про війну Росії проти України, яка продовжується вже четвертий рік і водночас супроводжується атаками на критичну інфраструктуру, енергосистеми, телекомунікації. На тлі цих загроз імовірність того, що фінансова система певного регіону може бути паралізована без єдиного пострілу, більше не видається гіпотетичною.
Примітно, що Фінляндія, одна з найрозвиненіших країн у сфері цифрових платежів, має особливу чутливість до цієї проблеми. За даними національного центробанку, лише 10% населення країни користується готівкою для щоденних покупок. Все інше — це картки, електронні гаманці, безконтактні платежі. У такій системі навіть короткочасне відключення інтернету або втручання в роботу банківських серверів здатне спричинити «параліч» всіх сфер діяльності. Аптеки, транспорт, супермаркети, пальне, лікарні — все зупиняється, якщо не працює зв’язок між платіжними терміналами та процесинговими центрами. Саме тому Фінляндія та її сусіди вирішили діяти на випередження.
План, який зараз втілюється, передбачає розгортання терміналів нового покоління, здатних функціонувати в офлайн-режимі до кількох днів. Принцип роботи простий: платіжна операція зашифровується та зберігається локально у самому терміналі, а після відновлення зв’язку вона надсилається до банку. Це дозволяє забезпечити неперервність базових розрахунків у кризових ситуаціях. При цьому Швеція вже навіть оголосила дату запуску такої системи — 1 липня 2026 року. Новий формат дозволить покупцям оплачувати продукти, медикаменти чи послуги протягом семи днів навіть без доступу до інтернету. У Норвегії та Данії вже існують подібні рішення, але наразі вони не є масовими й проходять технічну модернізацію. Естонія, яка активно інвестує в електронне урядування, також долучилася до цієї регіональної ініціативи.
Однак нова архітектура платіжної системи є не лише реакцією на військові загрози. Є й інший пласт проблеми: фінансова залежність Європи від іноземних операторів, передусім від американських гігантів — Visa та Mastercard. Саме ці дві системи обробляють більшість європейських карткових операцій. У разі політичного конфлікту, санкційного обмеження або одностороннього рішення компаній країна чи навіть континент може втратити контроль над власною грошовою циркуляцією. Тому Європа намагається знижувати свою залежність від американських платіжних систем. На тлі цих загроз Фінляндія готує запуск власної системи миттєвих платежів, яка дозволить громадянам і підприємствам проводити розрахунки напряму, без посередництва глобальних корпорацій. У 2025 році планується зробити цю систему доступною для споживачів, а офлайн-функціонал стане її невіддільною частиною. Це вже не лише про національну безпеку, а про цифровий суверенітет.
Інші європейські країни рухаються в тому ж напрямку. У квітні 2024 року президентка Європейського центрального банку Крістін Лаґард заявила: «ЄС має зменшити залежність від таких американських і китайських систем, як Visa, Mastercard, PayPal та Alipay, створивши власну платіжну платформу». Цю ініціативу підкріплює створення системи Wero, оголошеної ще восени 2023 року в рамках Європейської платіжної ініціативи (EPI). Її завданням є стати уніфікованою європейською альтернативою існуючим глобальним гравцям.
Слід зазначити, що в Європі перший і найбільш прямий поштовх до переосмислення ризиків з’явився після підриву газопроводів «Північний потік» в Балтійському морі у вересні 2022 року. Удар був не по платіжній інфраструктурі, але продемонстрував: підводні об’єкти є вкрай вразливими, навіть у мирних водах. Країни регіону миттєво згадали, що майже всі міжнародні телекомунікаційні канали — інтернет, обробка даних, синхронізація фінансових транзакцій — залежать від підводних волоконних кабелів. Система платежів знаходиться не у «хмарі», вона фізично прив’язана до точок передачі сигналу, дата-центрів, оптичного з’єднання. Відрізати країну від зовнішнього світу є не справою в галузі фантастики, а питанням технічної виконавчої здатності та бажання нападника. Саме тому Фінляндія, Норвегія та Швеція провели аналіз каналів зв’язку, результатом якого стала констатація: навіть кілька локальних пошкоджень можуть зруйнувати обмін даними між банками й торговими точками.
Паралельно з цим розвивалася інша динаміка — менш помітна, але не менш руйнівна. Кількість кібератак на інфраструктуру Північної Європи зросла після початку повномасштабної війни в Україні. І це вже не ті атаки, які залишають графіті на сайті бібліотеки. Мішенню став приватний сектор, банківські платформи, оператори зв’язку, платіжні шлюзи. Спецслужби прямо фіксували спроби проникнення в логістику карткової авторизації. Один з кейсів у Фінляндії стосувався навмисного перевантаження DNS-інфраструктури, яка використовується процесинговими центрами. Ці атаки були безуспішними, але саме їх природа є випробуванням межі витривалості. Важливо те, що у внутрішніх звітах державних структур почала домінувати теза: цифрова платіжна система, яка не має автономного режиму, є так само вразливою, як і лінія електропередач без аварійного генератора.
Отже, розробка офлайн-платежів і національних цифрових систем є формуванням стійкої інфраструктури, здатної функціонувати в умовах криз, атак, блокад або форс-мажорів. Це також є прикладом того, як нова геополітична реальність вимагає від держав, навіть найбільш стабільних, переглянути звичні моделі комфорту. У світі, де дані та зв’язок стали ресурсом номер один, здатність платити без інтернету стали не зручністю, а елементом виживання.
Цифрові гроші як нова фінансова архітектура
У дискусії про вразливість платіжної інфраструктури ключовим є як технічний доступ до мережі, так і сама форма грошей, якими здійснюються розрахунки. Саме тому паралельно з розробкою офлайн-карткових систем, здатних працювати без зв’язку з банком, десятки країн розвивають державні цифрові валюти як новий інструмент емісії, контролю й фінансової автономії. В основі обох рішень є однакове прагнення: забезпечити безперервність розрахунків у будь-яких умовах, у тому числі за повної втрати доступу до інтернету. Розвиток цифрових валют і офлайн-платежів не конкурують між собою, це дві частини одного процесу: перебудови глобальної платіжної інфраструктури на нових принципах, із більшим контролем, швидкістю й стійкістю до зовнішніх загроз.
Процес витіснення готівки в глобальному масштабі вже давно вийшов за межі зручності споживача або бажання банків скоротити витрати на обслуговування банкнот. В останні десять років перехід до безготівкових форм розрахунків став не просто трендом, а напрямом державної фінансової політики в десятках країн. У багатьох випадках він супроводжується розвитком національних систем миттєвих платежів, запуском цифрових валют центральних банків (CBDC — Central Bank Digital Currency) і поступовим демонтажем логіки готівкового обігу. Але за цією зміною стоять не декларації, а прагматичні економічні, фіскальні та геополітичні міркування, які суттєво змінюють баланс між державою, бізнесом і громадянином.
Ідея цифрових валют центрального банку CBDC з абстрактної гіпотези вже перетворилася на практику: за даними Міжнародного валютного фонду, на початку 2025 року понад 130 країн перебувають на різних стадіях розробки або тестування цифрових валют. І хоча всі ці ініціативи об’єднує бажання зберегти державний контроль над грошовою одиницею, моделі реалізації відрізняються суттєво — за технологією, функціоналом, логікою обігу й ступенем приватності.
Народний банк Китаю розпочав пілотний проєкт ще у 2020 році, і станом на 2024 рік e-CNY використовується в більш ніж 200 містах, включно з Пекіном, Шеньчженем і Шанхаєм. Валюта має статус законного платіжного засобу і працює через мобільні додатки державних банків без потреби в інтернеті (через NFC та QR-офлайн). Вона є найрозвиненішим і найбільш масштабним проєктом у світі. Цифровий юань є двошаровою моделлю: емітується центральним банком, але розповсюджується через комерційні банки. Валюта може бути програмованою — наприклад, для одноразових соціальних виплат із обмеженням строку дії або дозволених товарів. Водночас система прив’язана до реєстрації особи, тобто анонімності немає. Це один із головних об’єктів критики — цифрова тотальність Китаю підсилюється цим фінансовим інструментом.
Європейський центральний банк завершив фазу дослідження в жовтні 2023 року й розпочав підготовку до запуску свого пілотного проєкта. Очікується, що реальна реалізація відбудеться не раніше 2026 року, але технічна архітектура вже визначена: цифрове євро працюватиме як додатковий платіжний інструмент поряд із готівкою. Ця модель є теж двошаровою: ЦБ випускає гроші, а розповсюджують їх банки та фінансові посередники. Метою цього є гарантування доступності державних грошей у цифровій формі. Водночас ЄЦБ обіцяє вбудувати рівень приватності, порівнянний з готівкою: у межах малих сум транзакції не будуть ідентифікуватись. Також передбачено офлайн-функціонал — можливість розрахунків навіть без підключення до інтернету (через захищені мікрочипи або NFC). Але ключовим є те, що цифрове євро не буде зберігати відсотки і не замінить банківських депозитів.
Нігерія є першою африканською країною, яка запровадила національну цифрову валюту. eNaira запрацювала в жовтні 2021 року. Вона повністю централізована, емітується Центральним державним банком, не потребує посередників і має єдиний державний додаток. Її метою є фінансова інклюзія, тобто забезпечення доступу до розрахунків для людей без банківських рахунків. Однак попри технічну реалізацію, проєкт стикається з низькою популярністю: менш ніж 2% населення активно використовує eNaira. Причиною є відсутність довіри до держави та слабка цифрова інфраструктура. Але система вже підтримує розрахунки офлайн, і це стало ключовим елементом на випадок збоїв зв’язку в сільських регіонах.
Крім того, в серпні 2023 року Центральний банк Бразилії анонсував назву своєї цифрової валюти — Drex. Її тестування ведеться у співпраці з великими банками та фінтех-компаніями. Drex представляє собою програмований цифровий реал, який буде використовуватись як для роздрібних платежів, так і для автоматизації контрактів та фінансування (наприклад, житла або агросектору). При цьому відмінністю бразильської моделі є інтеграція з платформами смарт-контрактів і потенціал використання для токенізації активів. Бразилія заявила, що її основною метою є не просто цифрова готівка, а новий інфраструктурний шар для фінансових інновацій, з державним контролем, але відкритим середовищем для технологічних рішень.
У свою чергу Індія запустила пілот e₹ у 2022 році, спочатку в міжбанківському секторі, а згодом і для громадян. Цифрова рупія підтримується державними банками, зберігає паритет до фізичної готівки й працює в офлайн-режимі в регіонах з нестабільним інтернетом. Її основною метою є оптимізація витрат на готівковий обіг, зменшити залежність від кешу в сільській економіці та створити національну альтернативу мобільним платіжним застосункам, які контролюються приватними компаніями (Paytm, Google Pay тощо). Проєкт на ранній стадії, але уряд вважає його стратегічним, особливо в контексті переходу до цифрових субсидій та допомоги.
Ці приклади демонструють, що цифрові валюти є не уніфікованими технологіями, а різними підходами до вирішення конкретних завдань. У Китаї — це засіб тотального контролю. В ЄС — відповідь на домінування приватного сектора й бажання зберегти платіжну автономію. У країнах Глобального Півдня — спосіб компенсувати слабкість банківської мережі та зменшити тіньовий обіг. Але в усіх випадках ідеться про одне: перехід грошової одиниці з фізичної форми до коду, який вже не потребує банкноти, але при цьому залишає за державою право на емісію, контроль і регулювання.
Україна теж перебуває серед країн, які готують впровадження національної цифрової валюти. Проєкт є-гривні, вперше офіційно представлений у січні 2023 року, вийшов за рамки концепції. Національний банк України оприлюднив White Paper, де детально описано три можливі сценарії використання: для роздрібного обігу, для міжбанківських розрахунків і для програмованих виплат населенню. У першій пілотній фазі, реалізованій разом з компанією Stellar, протестовано випуск цифрової гривні на блокчейні, розповсюдження її через віртуальні банки та сценарії умовної автоматичної оплати (наприклад, гроші на конкретні товари чи послуги). НБУ наголошує, що є-гривня не замінить готівку, але має стати її цифровим еквівалентом з можливістю обігу без банківського рахунку, через мобільний застосунок, із потенціалом для офлайн-розрахунків у майбутньому. У межах повоєнної реконструкції це рішення має значення не лише технологічне, а й монетарно-політичне, воно дозволяє Україні інтегруватись у цифрову фінансову архітектуру ЄС, зберігаючи елемент суверенітету.
Чому світ переходить до цифрових розрахунків
Першим і очевидним рушієм цього процесу є вартість підтримки готівки як фізичного ресурсу. Для більшості центральних банків обслуговування готівкової інфраструктури — це витрати на друк, логістику, інкасацію, захист, боротьбу з підробками та знос. За даними Європейського центрального банку, вартість одного євро у вигляді готівки від моменту друку до списання з обігу протягом п’яти років у середньому перевищує 0,25 євро. При цьому цифровий платіж, навіть через банківську систему, обходиться у копійки або навіть менше — якщо використовується миттєвий переказ у межах одного банку чи національної платформи.
Але ще вагомішим фактором є непрозорість готівкового обігу. Уряди й податкові органи не можуть відстежувати розрахунки, які не проходять через банківську систему. У багатьох країнах (особливо в Латинській Америці, Східній Європі, Африці) саме готівка досі становить основу «сірої» економіки, уникнення податків, тіньової торгівлі й зарплат у конвертах. Саме тому держави заохочують цифрові платежі не з технологічного романтизму, а як спосіб розширити фіскальну базу та відновити контроль над грошовими потоками. У Швеції, Норвегії та Південній Кореї ці механізми вже призвели до помітного зростання податкових надходжень без підвищення ставок.
Крім того, ключовим чинником є здатність держави оперативно впливати на обіг грошей. Готівка є анонімною, не керованою в реальному часі, її не можна адресно вилучати з ринку чи спрямовувати за секторами. У той час як цифрова валюта, особливо у формі, емісія якої здійснюється центральним банком, дає змогу керувати швидкістю обігу, обмежувати використання коштів у певних секторах, впроваджувати адресні субсидії, програмні обмеження або стимулювати споживання шляхом «грошей із терміном придатності». Для центробанків це є технічною перевагою, а також способом модернізувати монетарну політику, зробити її точнішою, особливо у світі, де традиційне зниження чи підвищення ставки перестає мати очікуваний ефект. Цифрові валюти дозволяють управляти грошовою масою, вбудовувати правила поведінки у самі гроші, що є новим рівнем грошового регулювання.
Немаловажним чинником також є і геополітична конкуренція та суверенітет платіжної інфраструктури. Платіжна система є не лише способом купити хліб, а елементом геополітичного впливу. Більшість міжнародних розрахунків у локальній торгівлі сьогодні проходить через інфраструктуру Visa, Mastercard, SWIFT та доларові кореспондентські рахунки. Це створює системну залежність для країн, які не мають власного платіжного стека.
У цьому контексті перехід на цифрову валюту представляє собою елемент суверенітету, насамперед у платіжній площині. Він дозволяє країні самостійно регулювати обіг, не залежати від доступу до закордонних процесингових центрів і створювати внутрішню інфраструктуру, стійку до санкцій чи зовнішнього блокування. Саме тому Європейський центральний банк, попри внутрішні розбіжності, просуває концепт цифрового євро як технічну, але стратегічно обґрунтовану відповідь на домінування доларових і приватних гравців.
Паралельно з цими економічними й геополітичними чинниками виникає новий аргумент — забезпечення доступності грошей в умовах глобальної турбулентності. Іронічно, але саме пандемія COVID-19 дала цьому поштовх. Коли частина банківських відділень закривалася, інкасація порушувалась, а люди масово переходили на онлайн-замовлення, безготівкові інструменти стали єдиною формою обігу для мільйонів. І цей досвід змусив уряди визнати: доступ до коштів має бути гарантований не лише як право, а як функція базової стабільності — зокрема для людей у сільських регіонах, в умовах надзвичайного стану або локального карантину.
Тому цифрова валюта розглядається як публічна послуга — не гірша й не краща за готівку, а така, що не потребує банківського рахунку, не вимагає підключення до приватного застосунку, і водночас може працювати без інтернету або в кризових умовах. Саме за цим підходом формується концепція цифрового євро: не як альтернатива комерційним платіжним сервісам, а як державна цифрова готівка — інклюзивна, універсальна, підконтрольна тільки центральному банку.
Однак слід розуміти, що перехід до цифрових форм грошей не є нейтральним. Разом з новими можливостями він несе суттєві зміни у структурі прав, приватності та взаємин між громадянином і державою. Готівка була абсолютною за своїм правовим статусом, вона не потребувала ідентифікації, не залишала сліду, не підпорядковувалась алгоритмам. Водночас цифрова валюта є програмованим активом. І навіть якщо держави заявляють про збереження приватності, це вже інша логіка: транзакції можна контролювати, заморожувати, відстежувати, лімітувати в часі або просторі.
Це нова реальність, в якій довіра до емісійного центру має бути вищою, ніж у попередню епоху. Тому навколо цифрових валют тривають публічні консультації, дебати й технологічні пілотні проєкти. Але одне вже очевидне: питання про збереження готівки більше не стоїть, натомість ведеться дискусія про форму, в якій держава зможе надалі гарантувати обіг грошей — контрольований, прозорий і водночас універсальний.
Отже, запровадження карткових платіжних систем, здатних працювати без доступу до інтернету, та розвиток цифрових валют центральних банків змінюють базову логіку грошового обігу. Гроші поступово відриваються від матеріального носія, стають кодуванням доступу до значення, яке можна передати, зберігати, обмежити або відкликати залежно від контексту. Це створює технічну стійкість до зовнішніх загроз, дозволяє зберігати функціональність платежів у кризових умовах і підвищує керованість розрахункової системи.
Разом з цим зникає звична межа між грошима як нейтральним інструментом і грошима як засобом спостереження. Кожна трансакція фіксується, кожен електронний гаманець має власний ідентифікатор, кожна одиниця цифрової валюти підпорядкована правилам, закладеним на рівні її емісії. Це змінює саме поняття приватності в економіці, робить фінансову поведінку прозорою для центрального банку або державного регулятора. Тобто, з переходом до автономних та цифрових платіжних рішень гроші перестають бути об’єктом, який можна контролювати фізично. Вони стають доступом до системи, однак її характер дедалі більше визначатиметься не користувачем, а умовами, які встановлює емітент.
Оксана Іщенко
