Дисципліна під пресом кримінальної відповідальності: як законодавці намагаються посилити покарання для виснажених війною захисників
У парламенті депутати, далекі від служби армії та реалій війни, одночасно розглядають дві законодавчі ініціативи, які радикально змінюють відповідальність військовослужбовців. Перша — законопроєкт №13260, який повертає кримінальну відповідальність за самовільне залишення військової частини та скасовує можливість уникнути покарання тим, хто вперше оступився і добровільно повернувся. Друга — законопроєкт №11322 про суттєве посилення покарання за непокору і відмову виконати наказ командира. У Раді ці ініціативи пояснюють необхідністю підвищити дисципліну, застосовуючи максимально суворі заходи. І тут постають питання: чи дійсно жорсткіші законодавчі норми зміцнять дисципліну та стануть гарантією боєздатності армії? Чи не призведе це до ще глибшого виснаження війська, яке і без того воює в умовах кадрового дефіциту та на межі людських можливостей.
Що передбачає законопроєкт №13260
4 вересня Верховна Рада України знову торкнулася однієї з болючих тем для армії і підтримала у першому читанні законопроєкт №13260, яким передбачено відновлення кримінальної відповідальності за самовільне залишення військової частини та дезертирство під час дії воєнного стану. Законопроєкт пропонує фактично закрити можливість уникати кримінального переслідування навіть тим, хто вперше порушив дисципліну, але виявив готовність повернутися. Якщо раніше держава намагалася знайти баланс між суворістю й гуманністю, дозволяючи військовим, що оступилися, отримати другий шанс, то тепер курс змінюється на жорстке покарання.
Голосування за цей законопроєкт виявився показовим: 277 депутатів висловилися «за», що демонструє не лише політичну згоду, але й свідчить про готовність нардепів, далеких від служби армії та реалій війни, підтримати курс на непохитність у військовому питанні в умовах війни.
Суть змін полягає у виключенні частини 5 статті 401 Кримінального кодексу, яка до цього часу фактично залишала для військовослужбовців можливість уникнути покарання. Раніше людина, яка вперше під час воєнного стану залишила частину чи вчинила дезертирство, могла звернутися з клопотанням про намір повернутися і отримати шанс уникнути судового вироку. Цю «лазівку» вирішили закрити, і тепер законодавець демонструє те, що уникнути відповідальності не вийде, бо у воєнний час дисципліна не може бути предметом торгу.
Водночас, аби повністю не перетворити закон на безжальну машину, передбачено новий пункт у Прикінцевих положеннях Кримінального кодексу. Він залишає можливість звільнення від покарання для тих, хто повернувся і продовжує службу, але робить цю процедуру більш суворою й формалізованою, відкидаючи будь-які необов’язкові тлумачення. Законопроєктом пропонується встановити, що у випадку, коли на момент розгляду парламентом цього законопроєкту військовослужбовець заявив про намір відновити службу та подав необхідні документи, він не підлягатиме притягненню до кримінальної відповідальності.
Особливої уваги заслуговує й те, що одночасно вносяться зміни до Кримінально-процесуального кодексу, щоб врегулювати порядок розгляду таких справ. Парламентарі прагнуть позбутися будь-яких прогалин: у процесі мають з’явитися чіткі інструкції, які не дозволять ані прокурору, ані суду трактувати обставини занадто ліберально. Це є сигналом, що в разі прийняття закону всі сторони процесу зобов’язані керуватися єдиним стандартом — дисципліна понад усе.
Слід згадати, що 20 серпня 2024 року Верховна Рада ухвалила законопроєкт №11322, який став однією з найрезонансніших ініціатив у сфері військового законодавства. Він передбачав, що військовослужбовець, який під час воєнного стану вперше самовільно залишив військову частину чи вчинив дезертирство, міг уникнути кримінальної відповідальності, якщо добровільно заявив про намір повернутися до служби та отримав згоду командира. Закон тоді суспільство сприйняло як гуманний крок держави, яка прагнула не стільки карати, скільки зберегти кадровий потенціал і дати шанс тим, хто оступився через стрес чи психологічне виснаження, повернутися без тавра злочинця.
Ця ініціатива мала реальні результати. За даними Військової служби правопорядку, завдяки їй до лав Збройних сил повернулося понад 29 тисяч осіб. Це величезна цифра, яка відображає не лише масштаби проблеми самовільного залишення частин, а й рівень готовності людей повертатися, якщо для цього створені законні та зрозумілі умови. У службі тоді зазначали, що йдеться про значне посилення всієї структури армії — від відділення до корпусу. Отже, законопроєкт №11322 став інструментом гнучкості й мудрості, коли армія не відштовхувала своїх людей, а намагалася повернути їх у стрій.
Крім того, дія попереднього тимчасового порядку, який дозволяв уникати кримінальної відповідальності через добровільне повернення, завершилася навесні. З 1 березня 2025 року в Україні почав діяти оновлений механізм повернення військовослужбовців після самовільного залишення частини або дезертирства. Нові правила деталізували різні ситуації: якщо відсутність тривала до трьох днів, кримінальне провадження не відкривалося, і військовий повертався без наслідків, автоматично відновлюючи всі виплати та забезпечення.
Якщо ж відсутність була довшою за три дні, навіть уперше, тоді вже порушувалася справа, і військовий мусив звертатися через спеціальний застосунок «Армія+», отримувати письмову згоду командира на повернення, подавати клопотання до прокуратури чи суду і чекати рішення. Лише після ухвали суду він міг офіційно повернутися. Повторне самовільне залишення або відмова повертатися вже означали оголошення у розшук, затримання та цілком реальну перспективу тюремного ув’язнення на строк від п’яти до десяти років.
Історія з новим законопроєктом №13260 стає ще більш показовою, якщо згадати ухвалене раніше рішення парламенту щодо продовження терміну добровільного повернення для тих, хто залишив частину, до 30 серпня 2025 року. Тоді законодавець обрав підхід «другої спроби», пропонуючи тим, хто оступився, повернутися без суворих наслідків. Це була стратегія умовних «відкритих дверей», яка мала на меті врятувати кадровий потенціал армії та дати шанс на виправлення. Сьогодні ж парламент фактично закриває ці двері, залишаючи тільки вузьку щілину для тих, хто справді усвідомив помилку і довів це справою, а не словами.
Отже, ініціатори законопроєкту №13260 виходять з того, що на четвертому році війни не потрібно більше заохочувати добровільне повернення після порушення. На їхню думку, державі більше не слід утримуватися від жорстких санкцій, а дисципліна має бути забезпечена насамперед страхом покарання. Це фактично є переглядом попередньої логіки: якщо раніше головним завданням було зберегти особовий склад і дати можливість виправити помилку, то тепер робиться ставка на безкомпромісність і контроль. Таке рішення може пояснюватися тим, що держава втомилася від масштабів проблеми і вважає, що стимулювати добровільність повернення більше неефективно.
Проте практика свідчить про те, що не завжди самовільне залишення частини було проявом свідомої зради чи бажання уникнути служби. У військовій спільноті відомі випадки, коли мотивовані й надійні бійці відмовлялися від виконання завдань, опиняючись у стані афекту чи повного виснаження. Є приклади, коли солдати, які тривалий час перебували на передовій без ротації, самовільно покидали позиції через нервовий зрив, але після відпочинку й лікування поверталися до строю й воювали не гірше за інших.
Подібні ситуації фіксувалися, наприклад, у 2023–2024 роках на східних напрямках, коли окремі підрозділи втрачали людей, але командири самі зверталися з проханням повернути цих бійців без судимості, розуміючи їхній стан. Інший випадок стосувався військовослужбовців, які після пережитих обстрілів у Донецькій області залишили частину, проте згодом добровільно з’явилися до військової служби правопорядку й попросили дозволити їм повернутися. Саме такі історії показують, що суворе покарання без врахування людського фактора не завжди дає бажаний результат, а іноді й шкодить боєздатності, бо армія втрачає тих, кого ще можна було зберегти.
Якщо законопроєкт №13260 буде остаточно прийнятий, то ситуація зміниться докорінно. Військові, які з будь-яких причин залишать частину навіть вперше, автоматично ризикуватимуть отримати кримінальне переслідування, а єдиний виняток залежатиме від складної процедури і чітко прописаних процесуальних норм.
Можливі наслідки ухвалення законопроєкту №13260 виглядають неоднозначно. З одного боку, він посилить дисципліну та стане сигналом для особового складу, що відтепер уникнути відповідальності практично неможливо. Це може зменшити кількість випадків самовільного залишення частини, адже ризик кримінального покарання і тюремного строку від п’яти до десяти років діятиме як стримувальний фактор. Також законопроєкт уніфікує правозастосування: суди, прокурори та командири матимуть чіткі рамки, і більше не виникатиме ситуацій, коли однакові порушення закінчувалися різними наслідками.
З іншого боку, армія може втратити гнучкість, яку раніше вважали її перевагою. Військові, які раніше могли повернутися після зриву чи відпочинку й знову стати боєздатними, тепер опиняться перед загрозою судових розглядів, строків позбавлення волі та остаточного випадання зі строю.
У разі остаточного ухвалення цього законопроєкту фактично відновлюється кримінальна відповідальність за самовільне залишення частини. При цьому суд буде позбавлений можливості застосовувати пом’якшувальні положення до військовослужбовців, які вперше вчинили подібні правопорушення. Хоч би якими були остаточні формулювання, очевидно одне: після цього голосування українська армія увійде у нову фазу, де компроміси з дисципліною закінчилися, а кримінальне право знову стає головним інструментом утримання бойового ладу. І якщо раніше ще існувала надія на «другий шанс», то тепер для тих, хто залишив службу, цей час добігатиме кінця.
Така нова логіка може дисциплінувати одних, але водночас призвести до втрати інших — тих, кого ще можна було повернути у стрій. І саме тут постає головне питання: чи стане посилення санкцій гарантією боєздатності, чи, навпаки, обернеться новими проблемами для армії, яка воює на виснаження.
Що передбачає законопроєкт про непокору командиру
Окрім законопроєкту №13260, у парламенті з’явилася ще одна ініціатива, яка викликала бурю обговорень серед військових. 27 серпня Комітет з питань правоохоронної діяльності рекомендував Верховній Раді ухвалити у першому читанні законопроєкт про непокору командиру, зареєстрований депутатами від «Слуги народу». Цей документ передбачає суттєве посилення санкцій: за відмову виконати наказ командира у воєнний час пропонується запровадити покарання від п’яти до десяти років позбавлення волі.
Крім того, проєкт закону скасовує можливість звільнення від відповідальності за малозначність у військових адміністративних справах, подовжує строк накладення дисциплінарних стягнень з трьох місяців до одного року та вводить нову адмінвідповідальність для військових посадовців за зловживання владою. Передбачено також і розширення повноважень Військової служби правопорядку.
У парламенті наполягають, що такі зміни підвищать дисципліну в армії, проте реакція самих військовослужбовців виявилася різко негативною. Бійці називають цей законопроєкт відірваним від реалій фронту і створеним людьми, які не мають жодного стосунку до служби. Наприклад, морський піхотинець Іван Костенко у своєму дописі в соцмережах емоційно зауважив, що нові норми роблять абсурдною ситуацію, в якій солдату легше вбити командира з безглуздим наказом, ніж спробувати пояснити, чому він відмовляється його виконати, адже покарання у підсумку буде однаковим.
Ще жорсткіше відреагував військовослужбовець Сергій Гнезділов. Він звернув увагу, що жоден з трьох авторів законопроєкту ніколи не служив у армії, а головний ініціатор, голова комітету Сергій Іонушас, ще з початку війни просував посилення строків покарання за самовільне залишення частини та дезертирство. За словами Гнезділова, така політика нічого не змінила — попри жорсткість, випадків СЗЧ накопичилося понад триста тисяч, а компромісний закон «перший раз не рахується» так і не вирішив проблему. Його оцінка вказує на загальне розчарування військових: силові рішення не дають результату, коли не враховані реалії фронту, моральний і психологічний стан бійців, а також управлінські помилки командування.
Це є свідченням того, що серед військових законопроєкт сприймають не як інструмент дисципліни, а загрозу нормальним відносинам між підлеглими й командирами. Бійці розцінюють його як прояв відстороненості влади від реальності, у якій вони виконують завдання на межі фізичних і психологічних можливостей. Коли покарання за непокору командиру прирівнюється до покарання за насильницькі злочини, це руйнує довіру до влади і підриває внутрішню стабільність у частинах.
Якщо Верховна Рада остаточно проголосує за ці два законопроєкти, то в результаті можна отримати армію, де дисципліна підтримується не авторитетом і взаємною довірою, а страхом перед в’язницю. Наслідки такого підходу можуть виявитися протилежними очікуваним: замість зміцнення — розчарування, а замість єдності — небезпечна для війська напруга між солдатами та командуванням, яке і так воює на межі людських ресурсів. Тобто надмірна каральність у поєднанні з бойовим виснаженням і кадровим дефіцитом може обернутися проти самої армії.
