В Україні вже понад тридцять років ведеться «потужна» боротьба з корупцією, яка продовжує включати елементи фарсу і декоративного пафосу. За весь час цієї нескінченної епопеї в державі встигли створити антикорупційні комітети, агентства, бюро, суди, комісії, ради та робочі групи. Однак все це нагадує гіперактивну рибу, яка б’є хвостом у калюжі — шум є, води багато, а руху вперед і результатів – нуль. При цьому війна лише додала нових можливостей: зараз можна красти під вигуки «все для фронту!», а хто спробує перевірити, «той працює на ворога». Замість зменшення обсягів корупції ми бачимо її стабільне зростання, а замість притягнення до відповідальності — пресконференції, гучні презентації та звіти. Апогеєм цього став «портрет українського корупціонера», розроблений НАЗК.
Результати аналізу судової практики притягнення до відповідальності корупціонерів
20 травня 2025 року Національне агентство з питань запобігання корупції (НАЗК) презентувало звіт за результатами аналізу судової практики притягнення до відповідальності за корупційні та пов’язані з корупцією кримінальні правопорушення. Документ був підготовлений у співпраці з Центром політико-правових реформ за підтримки Антикорупційної ініціативи ЄС (EUACI) на виконання Державної антикорупційної програми на 2023–2025 роки.
НАЗК вперше зібрало статистику, зведену судову практику, типові кваліфікаційні помилки, поширені порушення процесу й навіть проаналізувало підстави для конфіскації та обрані формулювання в текстах вироків. Але головне не в структурі звіту, а в тому, як глибоко він демонструє системну й багаторічну нездатність доводити кримінальні провадження до реальної відповідальності злочинців. І як антикорупційна система бачить загрозу, але не знешкоджує її.
За словами керівника відділу узагальнення даних про корупцію та протидію їй Департаменту антикорупційної політики НАЗК Володимира Харченка, у 2023 році в Україні було обліковано 10 887 корупційних і пов’язаних з корупцією кримінальних правопорушень. У 2024 році їх стало ще більше — 11 163. Водночас до суду доходить лише 40% з них. Так, на кінець 2024 року до суду було передано 4442 кримінальних провадження, інші справи зависли, розчинилися в тривалих процесах або були закриті.
При цьому аналіз показав низку проблем, які свідчать про технічні вади системи, а також демонструють її глибоку хронічну паралізованість. В окремих кримінальних провадженнях, особливо за статтями про зловживання владою, від моменту вчинення правопорушення до винесення вироку минало 8–10 років. У середньому цей строк становить 7 років. У провадженнях, які було закрито через сплив строку давності, терміни сягали 15–17 років. Середній строк до закриття таких справ складає 12 років. Ці красномовні цифри викривають функціонування моделі, в якій формальне відкриття кримінального провадження вже саме по собі подається як велике досягнення, при цьому доведення його до судового вироку є винятком. І саме завдяки цьому винятковому статусу вироку корупціонер в Україні не боїться слідства, він має час і систему, яка цей час йому гарантує.
Згідно аналізу характер справ з роками не змінюється: найбільше кримінальних проваджень порушено за статтями 191 (привласнення або розтрата чужого майна), 364 (зловживання владою або службовим становищем), 369 (пропозиція, обіцянка або надання неправомірної вигоди), 368 (одержання хабара). Загальна кількість злочинів за цими чотирма статтями — 9795, або 90% всіх випадків. Водночас найменше фіксується правопорушень за статтями 210 (порушення законодавства про бюджетну систему) — 12 випадків, 368-4 (неправомірна вигода за вплив) — 10, 262 (викрадення зброї) — 4, 308, 320 — по одному випадку. За статтями 312 і 313 у 2023 році корупційні злочини взагалі не обліковувалися.
Слід зазначити, що 3188 особам було повідомлено про підозру. Левова частка цих підозр зосереджена у п’яти статтях:
– ст. 369 — 1651 особа,
– ст. 191 — 464 особи,
– ст. 368 — 414 осіб,
– ст. 369-2 — 281 особа,
– ст. 364 — 205 осіб.
Ці п’ять статей охоплюють 94,6% усіх підозрюваних. За рештою статей — поодинокі випадки або повна відсутність вручення підозр.
Примітно, що за матеріалами 4290 проваджень щодо 2471 особи матеріали було передано до суду. З них у 4281 провадженні — з обвинувальним актом, у семи — з клопотанням про звільнення від відповідальності. Найбільше — за ст. 191 (1648 справ), далі — 369 (1416), 364 (634), 368 (237). І хоча стаття 364 є другою за кількістю облікованих злочинів, до суду дійшло лише 21,3% проваджень — 634 із 2983.
Найтиповішою підставою закриття кримінальних проваджень виявилося закінчення строків давності. Наприклад, за ст. 366-2 було скасовано 6 вироків і закрито провадження через сплив строків. При чому суди не визначають ступінь тяжкості злочину (від чого залежить строк давності), не мотивують його перебіг або зупинення, не фіксують дату завершення цього строку.
«Портрет корупціонера» від НАЗК
У той час як суспільство очікує справедливої відповідальності, судових вироків і демонтажу корупційних схем, Національне агентство з питань запобігання корупції вирішило піти іншим шляхом — творчим. НАЗК презентувало не нову антикорупційну стратегію, не механізм притягнення до відповідальності топпосадовців, а склало цікавий «портрет корупціонера». Статистично вивірений, психотипізований і максимально безпечний для тих, кого він жодним чином не зачіпає.
За словами керівника відділу узагальнення даних про корупцію та протидію їй Володимира Харченка, лише 16% серед засуджених за корупційні злочини є державними службовцями. Тобто, виходить, що решта корупціонерів є звичайними громадянами, які не обіймають жодних посад, не є уповноваженими особами, але з певних причин вирішили діяти «поза чергою» — через хабар, обіцянку чи іншу форму заохочення.
Крім того, згідно з «портретом», більшість засуджених за корупцію є громадянами України віком від 30 до 50 років. Тобто, люди працездатного віку, але без серйозного адміністративного ресурсу.
Щодо рівня освіти, то тут НАЗК особливо наполягає: серед всіх засуджених за корупцію лише 29% мають вищу освіту. А серед тих, кого суд визнав винними саме за ст. 369 ККУ — «пропозиція або обіцянка неправомірної вигоди службовій особі» — дипломи мають лише 17%. Отже, як випливає з логіки «портрету», хабарі в Україні отримують і дають неосвічені люди середнього віку, які не є посадовцями. А якщо і є, то працюючи на держслужбі, виявляється, не мають вищої освіти.
Отже, згідно «портрету» від НАЗК, головною проблемою антикорупційної політики є не чиновники, які зловживають владою, не депутати, які продавлюють схеми через голосування, не судді, які відпускають підозрюваних «за обставинами», а прості неосвічені люди. Ті, хто не дотягує до держслужби й навряд чи коли-небудь потрапить до реєстру е-декларацій. Тобто, НАЗК в своєму «портреті» сформувало образ корупції без влади. І головне — без відповідальності системи. Бо коли винним є лише той, хто пропонує, а не той, хто бере, маємо ситуацію, де тінь падає лише в один бік.
Цей портрет виглядає не як результат аналізу, а як спроба відмежувати корупцію від держави. Начебто система тут ні до чого, хабарі пропонують винятково сторонні особи, не пов’язані з органами влади. Але ж будь-який хабар — це завжди двостороння дія. Пропозиція без погодження нічого не варта. І за логікою, якщо держава так активно ловить «давачів», але не ловить «отримувачів», значить, ловить вона не там і не тих.
Парадокс у цифрах виглядає ще глибше, якщо згадати, що 80% вироків у справах, які набрали законної сили, стосуються саме ст. 369 ККУ, тобто пропозиції хабаря, а не його одержання. Реального ж отримувача дуже часто просто немає в матеріалах справи, або ж він залишився поза фокусом уваги.
Такий підхід НАЗК повністю знецінює саму ідею антикорупційної боротьби, а також свідчить про глибоке небажання нею займатися. Адже якщо портрет офіційного «корупціонера» не схожий на тих, хто має доступ до розподілу бюджетів, керує закупівлями, впливає на призначення і курує правоохоронні органи, то це портрет зовсім не про корупцію, а про непрофесійність та обмеженість в судженнях самого агентства.
Отже, звіт НАЗК з «портретом корупціонера» є не інструментом боротьби, а демонстрацією його справжніх намірів. Орган, який мав би протистояти корупції, навмисне обирає інший напрям: не виявляти конкретні порушення, а створювати узагальнені, безіменні образи, які не тягнуть за собою жодних наслідків. Коли орган, на який покладено завдання виявляти, фіксувати й ініціювати відповідальність, замість реальних кейсів презентує, м’яко кажучи, дивну соціально-психологічну модель «типового порушника», — це є не інформуванням суспільства, а підміною реальності та фіксацією власної безпорадності.
Цей «портрет» став не результатом серйозного дослідження, а способом зняття відповідальність з посадовців, відведенням погляду вбік — до віку, освіти, гендеру, середовища. Водночас звіт НАЗК свідчить про те, що в Україні триває паралельне існування корупції та антикорупційної симуляції. В результаті – НАЗК бачить, прокуратура думає, суди сумніваються, а корупційна система продовжує процвітати і ще більше нагліти.
