16 квітня відзначається Всесвітній день боротьби з дитячим рабством. Ця дата покликана нагадати про одну з найтемніших форм сучасного насильства, яка досі зберігається у світі, незважаючи на гучні декларації, закони, конвенції та програми захисту прав дитини, а також численні безрезультатні міжнародні круглі столи і форуми. Попри технологічний прогрес і зростання глобальної обізнаності мільйони дітей залишаються жертвами експлуатації — у каменоломнях, на сільськогосподарських плантаціях, у швейних цехах, на вулицях міст і навіть у цифровому просторі. Це не лише відлуння минулого, яке не вдалося зупинити, а жорстока реальність сьогодення, де вразливість дитинства стає товаром.
Як діти залишаються рабами в глобальній системі примусу
16 квітня є датою, яка не має офіційного міжнародного статусу, але позначена у пам’яті десятків тисяч людей. Цього дня світ згадує Ікбала Масіха — хлопчика, який у 12 років став символом спротиву дитячій експлуатації і був убитий за свою відвертість. Його життя є історією боротьби, а також повного безсилля перед механізмами рабства, яке не зникло у XXI столітті, а лише «переодяглося» у нові форми.
Попри декларації про права дитини, зобов’язання урядів і глобальні кампанії, у сучасному світі експлуатація дітей триває великим масштабом. За оцінками Міжнародної організації праці, понад 160 мільйонів дітей у світі примусово змушені працювати, тобто — кожна десята дитина. При цьому близько 70% з них зайняті у небезпечних умовах: це нелегальні шахти, сільське господарство з пестицидами, цехи без вентиляції, будівельні майданчики без жодних заходів безпеки. Водночас рабство є не лише фізичною працею. Сексуальна експлуатація, примусові шлюби, вербування дітей у збройні конфлікти, використання для жебрацтва або жахливої торгівлі органами — всі ці практики продовжують зараз існувати в тіні.
Світові показники виглядають як хроніка сорому. Щороку понад 20 тисяч дітей гинуть на роботі. Одним з чотирьох постраждалих від торгівлі людьми є дитиною. У понад 130 країнах дитяча праця є звичним явищем, а іноді — навіть очікуваним. У Західній Африці діти працюють на какао-плантаціях, у Бангладеші — в текстильних фабриках, де семирічні діти шиють одяг для глобальних брендів по 12 годин на добу. У Конго, М’янмі та інших країнах дітей використовують як розвідників і смертників. Водночас у Непалі, де діє одна з наймасштабніших програм боротьби з дитячим рабством, лише за останні п’ять років вдалося врятувати понад 13 тисяч неповнолітніх. Але це — крапля в морі.
Кількість дітей у рабстві складно оцінити точно, адже значна частина залишається невидимою — для поліції, соціальних служб, шкільних систем. Їхні імена не потрапляють до звітів, а історії — до журналістських розслідувань. Саме ця невидимість, коли дитина не фігурує у жодній системі захисту, а її експлуатація лишається непоміченою, є одним з найнебезпечніших аспектів сучасного рабства. Світ торгує їхнім часом, тілом і правом на голос. І не завжди злочин має форму кайданів, іноді це просто економічна безвихідь, відсутність документів або втрата довіри до будь-яких інституцій.
Дитяче рабство в Україні
Ситуація в Україні теж не є виключенням. За даними Глобального індексу рабства, ще до повномасштабної війни Україна займала 49-те місце серед 167 країн. Приблизно кожен шостий з тисячі українців мав досвід рабства або примусової праці. І серед цих людей — діти.
У сучасній Україні дитяче рабство давно перестало бути абстрактним терміном з підручників або фрагментом далекої екзотики. Це явище, що відбувається тут і зараз — на перетині економічного занепаду, соціальної розгубленості, воєнної руйнації та слабкості інституцій. І найстрашніше — те, що дедалі частіше в його епіцентрі опиняються діти. Так, у 2022 року Національна поліція України задокументувала 323 факти торгівлі людьми, ідентифікувала 241 потерпілого у кримінальних провадженнях щодо торгівлі людьми, 104 з них – чоловіки, 100 – жінки, 37 – діти, зокрема 23 малолітні. З початку 2024 року статус особи, яка постраждала від торгівлі людьми, встановлено 119 громадянам, з них – 44 жінки, 65 чоловіків та 10 дітей (5 хлопців і 5 дівчат).
Українські реалії не відрізняються від глобальної логіки рабства: основними формами експлуатації є примусова праця, залучення до секс-індустрії, жебрацтво, вербування у збройні угруповання, використання в торгівлі органами. За кожним з цих пунктів — конкретні факти, цифри, судові справи, імена, які залишаються за кадром новин.
Прикладів дитячого рабства можна навести безліч. Ось лише один з них, який викликав резонанс не лише через кількість неповнолітніх, а й через деталі. В Грузії громадянка України намагалася незаконно вивезти десяток дітей, видаючи їх за власних. Чотири дитини, за її документами, були народжені в одному і тому ж році. Це викликало підозру в трафікінгу з метою перепродажу дітей — можливо, для сексуальної експлуатації або навіть трансплантації органів. Діти, як повідомлялося, перебували в критичному стані здоров’я. І хоча слідство ще триває, сам факт змови на рівні материнства і торгівлі дітьми вражає.
Однак проблема не обмежується лише випадками вивезення за кордон. Як свідчать дані Міжнародної організації з питань міграції, 66% українських підлітків віком від 13 до 20 років готові прийняти ризиковану пропозицію, яка потенційно може призвести до рабства. Тобто двоє з трьох — це не жертви випадку, а потенційні кандидати до системи експлуатації, що працює чітко, ефективно й з величезними прибутками.
Це не дивно, якщо врахувати чинники, які формують цей ризик. І бідність є одним з найпотужніших. Вона породжує байдужість, підштовхує до відчаю, руйнує моральні орієнтири. У таких умовах навіть батьки іноді стають продавцями власних дітей. Не через патологічне зло, а через холодну економіку виживання. При цьому самі підлітки, позбавлені базових знань про небезпеку, легко ведуться на обіцянки заробітку або «можливостей».
Батьківська байдужість і соціальна недбалість є теж причиною тяжких злочинів проти дітей. Коли дорослі, відповідальні за безпеку дитини, нехтують цим свідомо чи з байдужості, дитина опиняється в ситуації, коли її тіло, праця, довіра стають ресурсом для торгівлі. Рабство починається не в момент викрадення чи перевезення через кордон, а там, де дитину залишають наодинці з собою. Крім того, у багатьох випадках саме батьки стають посередниками, які передають дитину експлуататорам за гроші. При цьому соціальні служби не втручаються, школи втрачають зв’язок, а держава — контроль. Там, де немає турботи, починається попит. І рабство, як реакція на цю порожнечу, заповнює її без зайвих зусиль.
Додатковим чинником дитячого рабства зараз є війна, яка створює туман правового хаосу, особливо в прифронтових регіонах і на тимчасово окупованих територіях. Ще з 2015 року міжнародні організації фіксували масштабне примусове вивезення мешканок окупованого Донбасу до країн Близького Сходу й Центральної Азії. Часто — з залученням неповнолітніх. Про це відкрито заявляв, зокрема, заступник міністра закордонних справ Сергій Кислиця на засіданні Ради Безпеки ООН. Ситуація лише погіршилася після 2022 року. Українські діти, які опинилися за кордоном без супроводу дорослих або в нестабільних сім’ях, стали легкими мішенями.
Ще один шар проблеми — соціальна ізоляція і «байдикування». За даними дослідження, найбільш вразливими є підлітки, які ніде не навчаються і не працюють. Вони вилучені з системи, яка могла б їх захистити: не мають доступу до школи, психолога, соціального працівника. Вони нікому не цікаві — і саме тому найцікавіші для торговців людьми.
Все це накладається на ще одну обставину — глибоку необізнаність дітей про реальні ризики. Для більшості з них рабство — це щось вигадане, кіношне, далеке. Їм здається, що це може трапитися десь у Судані чи Пакистані, але точно не в Харкові чи Ужгороді. Тому, коли їм пропонують роботу в Польщі, ескорт у Чехії або навчання в Туреччині з «невеликими побічними умовами», вони рідко запитують зайве.
Влада на це явище намагається реагувати. З 2018 року в Кримінальному кодексі України діє посилена стаття про торгівлю дітьми: від 8 до 15 років позбавлення волі. У жовтні 2023 року ці норми були уточнені й ще більше посилені, але ефективність покарання залежить не лише від суворості законодавства. Головне — невідворотність. І, як показує практика, громадська думка, медійне висвітлення, судовий контроль — все це має величезне значення, бо без резонансу більшість таких справ тихо зникає в статистиці.
Іншою лінією боротьби з цим ганебним явищем є профілактика. Саме її обирає частина прогресивного громадянського суспільства. Зокрема, студія онлайн-освіти EdEra спільно з ОБСЄ розробила курс «Права людини в освітньому просторі», орієнтований на вчителів. Його мета — інтеграція знань про права людини у всі шкільні предмети, щоби захист від рабства був не окремим уроком раз на рік, а частиною повсякденного навчання. Бо рабство починається не з кайданів, а неосвіченості, бідності, втрати суб’єктності.
Однак в Україні досі немає повноцінної та ефективної державної програми протидії дитячому трафікінгу. Є фрагментарні ініціативи, законодавча база і деякі судові практики. Наприклад, зараз ще діє Державна цільова соціальна програма протидії торгівлі людьми на період до 2025 року від 2 червня 2023 р. № 496-р, затверджена розпорядженням Кабінету Міністрів України, яка містить загальні положення і навіть немає жодної згадки про дитяче рабство. В результаті маємо хаос: часткові заходи, випадкові розкриття, відсутність стабільної системи підтримки постраждалих дітей, слабкий моніторинг за кордоном та брак прецедентних рішень і дієвих заходів.
Отже, сучасне дитяче рабство в Україні не виглядає як голлівудський жах, воно не потребує темних підвалів, а ховається у смартфонах, фейсбук-групах, безробітті, обіцянках, у втомі дорослих і тиші підлітків, і саме тому таке небезпечне. Це явище є наслідком глибоких соціально-економічних розривів, коли інституції не здатні захистити найвразливіших, а глобальні ринки здатні монетизувати навіть дитинство. Його причини — у системній бідності, руйнації державних функцій, збройних конфліктах, прогалинах в освіті й вихованні та недоступності правового захисту. У цій реальності дитина стає ресурсом — дешевим, слухняним, незахищеним.
Сьогодні, у Міжнародний день боротьби з дитячим рабством, за тіньовими цифрами й безликими статистиками стоїть одна жорстка істина: рабство не зникло, а стало складнішим і менш помітним. Актуальність цієї теми сьогодні складається не в пам’яті про минуле, а зобов’язанні чесно поглянути в очі сучасності. Щоб боротися з дитячим рабством, потрібна дієва правова система, суспільне неприйняття, політична воля й сурова відповідальність, інакше десятки мільйонів дітей так і залишаться лише цифрами в звітах.
