Соборність України: історичні уроки та сучасні реалії

22 січня Україна відзначає День Соборності – свято, яке є символом єдності, сили та надії. Однак сьогодні це поняття постає перед нами у новому світлі. Події останніх років загострили питання: чи стала Україна ближчою до тієї ідеї соборності, яку проголосили у 1919 році? Це свято є приводом задуматися, наскільки історичні уроки, за які заплачено чималу ціну, залишилися актуальними, і чи здатні ми будувати своє майбутнє, спираючись на ідею спільного дому.
День Соборності України: історія, яка формує ідентичність
22 січня 1919 року Київ став свідком події, яка мала б закласти підґрунтя для нового етапу в історії української державності. На Софійській площі урочисто проголосили Акт Злуки між Українською Народною Республікою (УНР) та Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР). Цей документ символізував прагнення двох частин України, розділених історичними та геополітичними обставинами, до об’єднання в єдину державу.
Ідея об’єднання українських земель визрівала протягом століть. Західноукраїнські землі перебували під владою Австро-Угорської імперії, а наддніпрянські — під Російською імперією. Ці дві частини України мали різний досвід державного управління, освіти та культури, але об’єднувало їх прагнення до національної незалежності.
Перша світова війна та подальший розпад імперій створили унікальний шанс для реалізації цієї ідеї. УНР проголосила незалежність у січні 1918 року, а ЗУНР утворилася в листопаді того ж року після розпаду Австро-Угорщини. Спільним ворогом обох держав стала Польща, яка претендувала на західноукраїнські території, та більшовицька Росія, яка прагнула повернути контроль над Наддніпрянщиною.
Слід зазначити, що Акт Злуки мав велике символічне значення. Проте юридично та адміністративно об’єднання двох держав залишалося складним завданням. ЗУНР, перетворена на Західні Області УНР (ЗО УНР), зберігала автономію, окрему армію та систему управління. Більше того, спільні політичні рішення часто блокувалися через розбіжності у підходах до вирішення ключових питань. При цьому критичним моментом став військовий наступ Польщі на Галичину. ЗО УНР, залишена без достатньої підтримки, змушена була відступити, а її території окупувала Польща. УНР, яка на той час воювала з більшовиками, не могла ефективно допомогти.
Реалії того часу продемонстрували, наскільки складно було утримувати єдність в державі, яка тільки-но почала формуватися. Зовнішній тиск з боку сильніших сусідів і внутрішні суперечності стали основними причинами, чому спроба створення єдиної України зазнала поразки.
У радянські часи пам’ять про Акт Злуки всіляко придушувалася. Радянська історіографія намагалася стерти цей епізод з національної пам’яті, акцентуючи увагу на іншій даті — входженні Західної України до складу УРСР у 1939 році. Однак у незалежній Україні День Соборності відновив своє значення. В 1990 році він ознаменувався утворенням «живого ланцюга» від Києва до Львова, який став символом прагнення до єдності. Подібні акції повторюються і сьогодні, нагадуючи про те, наскільки важливо зберігати зв’язок між регіонами.
Історичні уроки єдності: чому вчить нас минуле
У ХІ столітті Київська Русь була однією з найпотужніших держав Європи, об’єднаною під владою князя Ярослава Мудрого. Проте після його смерті у 1054 році почався період міжусобиць, коли князі воювали за владу, розділивши країну на удільні князівства. Розрізненість і постійні конфлікти послабили Русь, зробивши її легкою здобиччю для зовнішніх ворогів. У 1240 році монгольські орди під проводом хана Батия захопили Київ, остаточно поховавши колишню велич держави.
Слід відмітити, що період Руїни в історії Гетьманщини (1660–1680-ті роки) став однією з найбільш трагічних сторінок української історії. Після смерті Богдана Хмельницького його спадкоємці не змогли зберегти єдність козацької держави. Боротьба за гетьманську булаву між Іваном Виговським, Юрієм Хмельницьким, Іваном Брюховецьким та іншими гетьманами розколола країну. Замість спільного фронту проти зовнішніх загроз, таких як Польща, Московія чи Османська імперія, козацька старшина укладала суперечливі угоди, які лише поглиблювали розкол. У результаті Гетьманщина втратила автономію, а Україна опинилася розділеною між двома імперіями.
У період ХІХ століття українські землі перебували під владою Російської та Австро-Угорської імперій. Відсутність єдності серед української еліти, яка часто орієнтувалася на чужі держави, ускладнювала створення єдиного національного руху. На Лівобережжі проводилася політика русифікації, яка знищувала українську культуру та мову. На Західній Україні, хоча й існувала певна культурна автономія, політичний поділ серед русофілів та українофілів заважав консолідації зусиль.
Однак після проголошення незалежності Української Народної Республіки у 1918 році та Злуки з Західноукраїнською Народною Республікою у 1919 році стало зрозуміло, що об’єднання є лише початком. УНР зіткнулася із внутрішніми суперечностями, які підточували державу зсередини. Брак порозуміння між урядом УНР і ЗУНР, а також боротьба між соціалістами, анархістами та іншими політичними угрупованнями послабили позиції України. Зрештою, більшовицька армія скористалася цією розрізненістю, і УНР втратила свою незалежність.
Повернемося також до уроків зарубіжної історії. Одним з найвідоміших прикладів є Римська імперія. У період свого розквіту вона була найпотужнішою державою в Європі, але внутрішні суперечності, боротьба за владу та економічна нерівність призвели до її занепаду. Розділення імперії на Західну та Східну (Візантійську) у 395 році стало першим кроком до остаточного краху. Західна частина була захоплена варварськими племенами у V столітті, втративши статус супердержави.
Священна Римська імперія, яка існувала майже тисячу років, розпалася через постійні конфлікти між імператором і окремими князівствами, які прагнули більшої автономії. Наприклад, під час Тридцятирічної війни (1618–1648) релігійні розбіжності між католиками та протестантами перетворили імперію на арену кровопролиття. Цей конфлікт послабив центральну владу настільки, що імперія перестала бути єдиною політичною силою і, зрештою, була ліквідована в 1806 році.
Згадаємо ще один приклад. У ХV столітті в Англії розпочалася війна між двома гілками династії Плантагенетів — Ланкастерами та Йорками. Цей конфлікт, відомий як Війна Червоної та Білої троянди (1455–1487), став катастрофою для королівства. Боротьба за трон не лише спустошила країну, але й ослабила монархію. Лише через об’єднання династій у шлюбі Генріха VII Тюдора та Єлизавети Йоркської вдалося відновити стабільність у державі.
Як відомо, Наполеон Бонапарт побудував одну з наймогутніших імперій у світі, але надмірне розширення та брак єдності в його армії й серед союзників стали причиною її краху. Його військові кампанії викликали невдоволення серед окупованих народів, які почали піднімати повстання. В результаті поразка в Росії та подальші військові невдачі завершили еру Наполеона.
Не стала виключенням і Громадянська війна в США(1861–1865), яка теж призвела до розколу в суспільстві. В той час внутрішні суперечності досягли кульмінації – конфлікт між Північчю та Півднем через питання рабства та економічних відмінностей розділив країну. Хоча війна завершилася перемогою Півночі, вона спричинила величезні людські та економічні втрати, а також залишила глибокий слід у суспільстві, наслідки якого відчутні й досі.
Наприкінці ХХ століття Югославія, яка протягом десятиліть об’єднувала різні етнічні та релігійні групи, теж розпалася на кілька незалежних держав. Причиною цього стали етнічні конфлікти, націоналістичні амбіції та економічна нерівність. Війни, які супроводжували розпад (1991–2001), призвели до масових жертв, етнічних чисток і гуманітарної катастрофи. Югославія стала яскравим прикладом того, як розкол у суспільстві може зруйнувати навіть відносно стабільну державу.
Радянський Союз, який об’єднував 15 республік, теж розпався. В 1991 році ці відбулося через економічну кризу, політичну нестабільність і зростання національних рухів. Попри потужний військовий потенціал, держава не витримала внутрішніх розбіжностей, а різні національності почали активно боротися за незалежність. Отже, втрата єдності в керівництві та суспільстві зробила розпад неминучим.
Історія людства наповнена прикладами, коли втрата єдності та спільної мети ставала фатальною для цілих народів і держав. Вони демонструють, що відсутність єдності, взаєморозуміння та спільної мети завжди призводять до ослаблення держави, роблячи її вразливою перед зовнішніми ворогами та внутрішніми кризами. Історія неодноразово показувала, що виживають лише ті держави, які вміють долати розбіжності та консолідувати свої сили.
Україна не є винятком, її історія наочно ілюструє, як розбіжності всередині суспільства можуть призвести до втрати незалежності. У сучасній країні розбіжності між регіонами, постійні політичні кризи та зовнішній тиск продовжують випробовувати нашу здатність до консолідації. Втрата Криму у 2014 році та початок війни на Донбасі стали прямим наслідком слабкої політичної волі, внутрішніх розбіжностей і недостатньої уваги до національної єдності.
Внутрішні загрози єдності України: сучасні реалії
Історія вчить нас також тому, що найбільші загрози для держави не завжди приходять ззовні. Часто внутрішні конфлікти, розбіжності у поглядах і нездатність суспільства до діалогу стають причиною послаблення, а іноді й втрати незалежності. Сучасна Україна, зіткнувшись із викликами війни та геополітичного тиску, одночасно бореться з загрозами, які виникають у самій її основі — суспільній єдності.
Як вже зазначалося, історія України багата на приклади, коли внутрішні конфлікти ставали вирішальними у втраті незалежності. Міжусобиці часів Київської Русі, період Руїни у Гетьманщині чи розбіжності між УНР і ЗУНР у 1919 році — всі ці події демонструють, як відсутність єдності та взаєморозуміння між різними групами суспільства призводили до краху навіть найсміливіших державотворчих проєктів. Однак сьогодні Україна знову стоїть перед загрозою повторення цих помилок, адже внутрішні розбіжності лише загострюються на тлі війни.
Попри багаторічні зусилля, зараз мовне питання залишається одним із найбільш болючих в Україні. Законодавчі ініціативи, спрямовані на підтримку української мови, викликають роздратування серед частини суспільства, яка вважає їх надмірними чи дискримінаційними. У свою чергу, прихильники таких заходів звинувачують опонентів у саботажі державної політики. Ця поляризація перетворює мову з інструмента об’єднання на причину для суперечок, які активно використовуються пропагандою ворога.
Суспільство гостро реагує і на політичну діяльність окремих партій або її лідерів. Наприклад, прихильники різних політичних сил часто не лише критикують опонентів, але й відверто вороже ставляться до їхніх виборців, створюючи напругу навіть у сім’ях чи громадах. Політика стає особистим конфліктом, а не інструментом вирішення проблем.
Ситуація навколо релігії в Україні також залишається напруженою. Перехід церковних громад до ПЦУ та їхній конфлікт із УПЦ (Московського патріархату) часом супроводжується не лише юридичними спорами, а й фізичним протистоянням. Релігія, яка має бути джерелом об’єднання суспільства і його моральної підтримки у важкі часи, стає черговою лінією розлому, яка розколює громади та посилює недовіру.
Серйозні суспільні розбіжності зараз викликає і питання мобілізації. Одні вважають її необхідною для перемоги, інші звинувачують державу у несправедливості підходів і відсутності прозорості. У соціальних мережах можна побачити хвилі обурення щодо умов мобілізації, поширення фейків та навіть відкритих закликів до саботажу. Це створює напругу, яка розхитує довіру до держави та її інституцій.
Окрім політичних поглядів, мовного питання, релігійних конфліктів та ставлення до мобілізації, в українському суспільстві існує низка інших факторів, які створюють розбіжності. Ці проблеми не завжди лежать на поверхні, але мають потужний потенціал для загострення внутрішньої напруги, якщо їх ігнорувати. Так, однією загрозою для державної єдності є нетерпимість до іншої точки зору. У багатьох суспільних дискусіях критика уряду чи незгода з більшістю автоматично сприймається як «зрада». Така атмосфера знищує можливість для здорового аргументованого діалогу, де різні точки зору могли б зближувати суспільство. Натомість суспільство дедалі більше поляризується, розділяючись на «своїх» і «чужих».
Війна, економічна криза, тотальна корупція та постійні скандали навколо державних інституцій лише підсилили розчарування людей і прірву між різними соціальними групами. На тлі загального зубожіння значна частина населення відчуває обурення через демонстративну розкіш чиновників, бізнесменів чи представників шоу-бізнесу. Суспільство все більше поділяється на тих, хто змушений виживати, і тих, хто залишається «поза війною». Це породжує недовіру до влади, а також все більше роз’єднує українців.
Підґрунтям для суперечок теж стають історичні, культурні та економічні особливості різних регіонів України. Наприклад, Західна Україна, яка завжди відрізнялася сильними націоналістичними настроями, часто не знаходить спільної мови з Півднем та Сходом. Це нерідко використовує ворожа пропаганда, наголошуючи на «незбіганні інтересів» різних частин країни. Крім того, питання, як саме мають відбуватися процеси реінтеграції окупованих територій, теж розколює суспільство. Частина громадян виступає за «жорсткий сценарій», який включає силові методи, тоді як інші закликають до компромісів і діалогу. Ця дискусія супроводжується недовірою між «таборами», а будь-яка пропозиція часто сприймається з обуренням і звинуваченнями у зраді.
Водночас причиною внутрішніх конфліктів є відношення до перейменування топонімів, історичних подій, пам’ятників, а також постатей, таких як діячі радянської епохи або Степан Бандера. Наприклад, героїзація українських націоналістів викликає спротив у тих, хто вважає їх спірними постатями. При цьому герої Другої світової війни, які боролися з фашистами, теж стали неоднозначно сприйматися в сучасному суспільстві.
Отже, історія є безперервним уроком того, як важливо зберігати єдність перед обличчям внутрішніх і зовнішніх загроз. Сучасна Україна стикається з багатьма факторами, які зараз розколюють суспільство, а це завжди дорого обходиться. Наша держава зараз опинилася на роздоріжжі, де кожен конфлікт стає тріщиною в її фундаменті. При цьому історія вже не раз доводила, що внутрішні розбіжності не просто послаблюють, а відкривають двері для зовнішнього впливу, з якого важко вибратися. Сьогодні єдність має бути не лише декларацією, а боротьбою з реальними проблемами, які викликають поляризацією думок.
Українці мають усвідомити, що втрата єдності починається не з гучних політичних рішень, а повсякденних дрібниць — нетерпимості до думки іншого, саркастичного або образливого коментаря, небажання вислухати і зрозуміти. Саме тому збереження єдності не є завданням виключно для політиків або чиновників, воно має вирішуватися кожним, хто називає Україну своїм домом. Бо саме в цих великих чи маленьких, часто непомітних діях народжується або руйнується наше спільне майбутнє.
Оксана Іщенко