ІА “ФАКТ” вже писало про тривожну тенденцію, яку зафіксувало нове дослідження Центру глобального розвитку: найбагатші країни поступово відсувають тему міжнародного розвитку на задній план. США, Японія та інші держави G20 скорочують бюджети допомоги біднішим країнам і зменшують внески у Світовий банк та подібні інституції. Це відображає Індекс відданості розвитку (CDI), який порівнює 38 розвинених економік за тим, як їхня політика впливає на бідніші країни.
У рейтингу стабільно лідирують Швеція, Німеччина, Норвегія та Фінляндія. США опустилися у третю десятку, і частина скорочень, пов’язаних із політикою Дональда Трампа, ще навіть не врахована. Для України очевидно, що загальний міжнародний ресурс обмежений, а боротьба за нього ставатиме жорсткішою. Те, як донори розподілятимуть гроші між обороною, розвитком і кліматом, визначатиме, чи матимемо ми через кілька років достатньо ППО, підтримку бюджету й нормальні темпи відбудови, чи доведеться швидше перекладати рахунок на українців через податки, тарифи й борг.
Де ми в цьому розкладі?
За даними ОЕСР, у 2023 році офіційна допомога розвитку у світі встановила рекорд ‒ 223,7 млрд доларів. Важливий нюанс у тому, що значну частину зростання забезпечили витрати на Україну, прийом біженців та екстрені антикризові програми, а нерівномірне збільшення фінансування найбіднішим країнам. Україна стала найбільшим отримувачем ОДА два роки поспіль: у 2022 році ми отримали приблизно 22,3 млрд доларів (майже 11% світового обсягу), у 2023 році ‒ близько 20 млрд доларів (орієнтовно 9%).
Для нас це перетворюється на конкретні інструменти. ЄС запустив Ukraine Facility до 50 млрд євро на 2024–2027 роки, основою чого стала бюджетна підтримка через пільгові кредити й гранти на пенсії, зарплати бюджетникам і соціальні видатки. МВФ дав чотирирічну програму на 15,6 млрд доларів, яка працює як “якір” для ширшої коаліції кредиторів. А за підрахунками Ukraine Support Tracker Кільського інституту, від початку повномасштабної війни Захід загалом пообіцяв Україні понад 275 млрд євро військової, фінансової та гуманітарної допомоги, з яких США і Європа разом дали понад 120 млрд євро саме військової складової.
Це Patriot, NASAMS, HIMARS, боєприпаси й техніка, які збивають ракети над містами й дають нам шанс триматися. Водночас рахунок на відновлення величезний: у спільній оцінці уряду України, Світового банку, Єврокомісії та ООН (RDNA4) йдеться про 524 млрд доларів потреб на наступні десять років ‒ майже втричі більше, ніж наш торішній ВВП. Донори не потягнуть цей масштаб самі, тож частину витрат усе одно доведеться закривати Україні: через податки, тарифи, внутрішні позики й приватні інвестиції.
Наші головні “адвокати” – ті самі, хто лідирує в індексі розвитку
Якщо грубо накласти карту підтримки України на карту індексу Commitment to Development Index, виходить майже один в один. У верхівці індексу знаходяться Швеція, Німеччина, Норвегія, Фінляндія; високо йдуть Велика Британія та ще кілька “північних” і західних донорів. Саме ці країни роками тягнуть на собі політичне й фінансове лобі України в ЄС, НАТО і G7, оформлюючи його у довгі та передбачувані формати.
Норвегія веде багаторічну програму Nansen на 2023–2030 роки із загальним бюджетом 205 млрд крон і щорічною “планкою” підтримки. Німеччина працює в логіці багаторічних рамок і великих оборонних пакетів, закладених у бюджетах і спланованих наперед. Британія тримає помітне місце у коаліціях по танках, ППО та авіації, а макрофінансування йде через ЄС і МВФ плюс двосторонні програми. Окремо ці ж столиці проштовхують санкції проти РФ і ключові політичні рішення на кшталт кандидатства України в ЄС.
Чому так? Бо в цих країнах давно вбудована “соціал-демократична” логіка: високі податки вдома і сильна традиція підтримувати більш слабких назовні. Вони дивляться на це прагматично: дешевше вкладатися в стабільність поруч, ніж потім отримати кризу під власним кордоном у вигляді хвиль біженців, безпекових проблем чи економічних шоків.
Для України з цього випливають дві практичні речі. Перша ‒ голос виборця в Стокгольмі, Берліні чи Оттаві прямо впливає на те, чи матимемо ми і ракети Patriot, і гроші на пенсії. Євробарометр досі показує сильну підтримку України в ЄС, але видно повільне ковзання вниз і чутливість до рівня добробуту людей. Друга ‒ цим суспільствам важливо переконатися, що їхні кошти дають результат у країні, яка рухається до спільного простору, а не котиться у безнадійність.
На цьому фоні “оборона проти розвитку” виглядає так. Світ увійшов у фазу оборонного буму: згідно дослідженню Стокгольмського міжнародного інституту дослідження проблем миру, у 2023 році глобальні військові витрати зросли до рекордних 2,44 трлн доларів, це близько 2,3% світового ВВП.
У ЄС оборонні бюджети також різко підскочили: за даними Європейського оборонного агентства, торік країни ЄС витратили на оборону приблизно 343 млрд євро. Частина цих грошей іде на нашу безпеку, частина ‒ на їхнє власне переозброєння; без цієї хвилі ми б не мали нинішніх спроможностей прикривати міста.
Але одночасно зростають інші рахунки ‒ борги, старіння населення, медицина, пенсії, зелена енергетика. Коли політикам треба стискати бюджети, найпростіше різати те, що “йде за кордон”. Тому профільні організації фіксують охолодження: торік глобальна офіційна допомога розвитку впала приблизно на 7% через менші обсяги для України, гуманітарних криз та внесків у міжнародні інституції. Економічно Захід здатен утримувати оборонні витрати роками, але слабке місце ‒ політичне: що довше тягнеться війна і що дорожчою виглядає зовнішня участь, то легше популістам продавати тезу “давайте краще про свої лікарні й школи”.
З точки зору Глобального Півдня картинка ще жорсткіша: там відчувають, що війна в Україні та переозброєння НАТО “забрали кисень у кімнаті”, а їхні гуманітарні й розвиткові програми недофінансовуються. Це підживлює наратив “Захід витрачає все на Україну”, який підхоплюють Росія й Китай для своєї пропаганди та нейтралізації санкцій. Тож наша робота в ООН і з замороженими активами РФ частково залежить від того, чи зможемо ми втримувати нормальні стосунки з Півднем і не виглядати для них “головним конкурентом за гроші”.
І нарешті про “Україна сьогодні реципієнт, а завтра донор”. Це не про місце у таблиці, а про шанс за одне покоління перейти на рівень країн типу Польщі, які колись були великими отримувачами, а тепер входять у донорський клуб. Для цього нам критично важливо вже зараз доводити, що гроші на відбудову не зникають і дають відчутний ефект.
Саме під це створювалися Є-Data з відкритими фінансами, Prozorro та DOZORRO з публічними закупівлями і контролем, а також DREAM як цифровий “маршрут” проєктів відбудови від донора до конкретної школи, лікарні чи мосту. Логіка елементарна: прозорість ‒ наш головний аргумент у парламентах країн-донорів. Якщо відбудова буде чистою і зрозумілою, Україна стане доказом, що міжнародні гроші працюють. Якщо ж великі проєкти підуть у тінь і скандали, нас швидко зафіксують у ролі “чорної діри” ‒ і тоді грантів стане менше, кредити дорожчі, а умови жорсткіші.
Внутрішня ціна зовнішньої допомоги
Проєкт бюджету на минулий рік будували на простій і трохи тривожній ідеї: майже половину всіх видатків держава витягне за рахунок партнерів. Це означало, що чисте зовнішнє фінансування мало покрити близько 47% видатків бюджету-2024. На цьому тлі держборг під кінець 2024 року підповз до рівня “майже 90% ВВП”, а у прогнозі МВФ на 2025 рік ‒ уже понад 100% (приблизно 110%). Це робить боргові платежі дедалі відчутнішими: що більше боргу, то більша частина податкових грошей іде на відсотки та старі зобов’язання, а не на розвиток. Саме тому всі так нервово дивляться на те, якою буде міжнародна підтримка далі.
Якщо гроші ззовні просядуть або зміниться їхня “якість” ‒ менше грантів і більше звичайних кредитів ‒ уряд залишиться з трьома неприємними важелями і, швидше за все, тиснутиме на всі одразу.
Перший важіль ‒ податки. Коли зовнішні ресурси не закривають діру, держава активніше шукає її всередині країни. Тому й посилюється курс на детінізацію, розширення бази оподаткування та боротьбу з “конвертами” ‒ іншого швидкого джерела просто немає.
Другий важіль ‒ тарифи. Вимога поступово доводити ціни на газ, тепло й електроенергію до економічно обґрунтованих рівнів із адресною допомогою вразливим домогосподарствам уже прописана в домовленостях з МВФ і підтримується європейськими партнерами. МВФ говорить про рух до “тарифів, що покривають собівартість”, тобто до ринку, хай і поетапно. Для людей це означає поступове зростання рахунків, а субсидії стануть більш адресними і “вибірковими”.
Третій важіль ‒ видатки, зокрема зарплати бюджетникам і темпи відбудови. Без великої частки грантових коштів вчителям, лікарям і цивільним держслужбовцям буде складно наздоганяти інфляцію: пріоритетом лишиться оборона, а інші статті доведеться рухати повільніше. Те саме з відбудовою: коли гранти замінюються кредитами, уряд жорсткіше відбиратиме, що ремонтувати “тут і зараз”, бо кожен новий проєкт автоматично стає майбутнім платежем по боргу.
І нарешті, кошти ЄС через Ukraine Facility ‒ це не “просто пакет”, а програма з умовами. Регулярні виплати прив’язані до виконання Україною Плану реформ і конкретних кроків у верховенстві права, антикорупції, держуправлінні та енергетиці. Якщо реформи гальмуватимуться, перекази сповільнюватимуться, бо механіка саме така: спершу виконання індикаторів, потім транші. У разі “буксування” вибір буде той самий: або різкіше затягувати пасок удома, або лізти в дорожчі борги.
Тетяна Вікторова
