ІА “ФАКТ” вже писало про програму “Будиночок в селі”, за якою громади зможуть викуповувати приватні будинки й надавати їх ВПО на умовах соціальної оренди. Але питання у тому, чи стане це реальним житловим рішенням, чи просто дешевим способом переселити людей туди, де формально є дах, але немає роботи, школи, медицини, транспорту й інтернету.
Бо проблема не в тому, чи зможе держава купити 1000 сільських будинків. А в тому, чи зможе вона відрізнити порожню хату від місця, де людина справді може жити. І саме на цьому “Будиночок в селі” перетворюється з соціальної ініціативи на тест нової житлової політики України.
Дешева хата проти міської зарплати
Агросектор може бути частиною відповіді, але не чарівною кнопкою. Вітчизняна агроіндустрія залишається важливим сектором: за оцінкою Організації економічного співробітництва та розвитку, у 2023 році воно давало 7,4% ВВП і 14,1% зайнятості. Але сучасне село не поглинає будь-яку робочу силу просто тому, що людина живе поруч із полем.
Великі агропідприємства потребують механізаторів, водіїв, техніків, агрономів, операторів обладнання, бухгалтерів, логістів. Малим виробникам потрібні люди, але вони самі працюють під тиском війни, мінування, нестачі ресурсів, подорожчання виробництва й проблем зі збутом.
Продовольча та сільськогосподарська організація ООН у плані реагування на 2026–2028 роки вказує на дефіцит робочої сили, пошкоджену інфраструктуру, обмежений доступ до землі й зростання виробничих витрат.
Інший ресурс – бюджетна й соціальна сфера. У громадах можуть бути вакансії в школах, садках, амбулаторіях, ЦНАПах, комунальних підприємствах, соціальному супроводі, догляді за літніми людьми. Частина переселенців має досвід у медицині, освіті, торгівлі, бухгалтерії, адміністративній роботі чи сервісах. Але такі робочі місця залежать від того, чи громада ще тримає школу, амбулаторію, соцслужбу і бюджет. Якщо громада вже втрачає дітей і закриває інфраструктуру, новий будинок сам по собі не створить зайнятість.
Третій сценарій – дистанційна робота або самозайнятість. Сільський будинок може бути нормальним рішенням для людини, яка працює онлайн у бухгалтерії, освіті, перекладі, клієнтській підтримці, продажах, аналітиці чи фрилансі. Але для цього потрібні електрика, інтернет, транспорт до райцентру і хоча б мінімальний ринок послуг.
Торік дослідження Програми розвитку ООН і Мінцифри показувало, що сільські мешканці рідше користуються фіксованим інтернетом удома, ніж міські, а на роботі частіше залежать від мобільного інтернету. Рівень невдоволення мобільним інтернетом у селах теж був вищим. Ноутбук у хаті не створює економіку, якщо зв’язок падає, електрика нестабільна, а до найближчого сервісу треба їхати годину.
Саме тому міста залишаються магнітом. Не через комфорт, а через шанс на дохід і сервіси. На початку минулого року, за даними Міжнародної організації з міграції, 45% переселенців жили у великих містах, 26% – у малих містах і лише 20% – у сільській місцевості. Це створює тиск на оренду, школи, лікарні, транспорт і місцеві бюджети. Наприкінці минулого року, за даними ЛУН, найдорожчими містами для оренди однокімнатних квартир стали Ужгород і Львів: 21,3 тисячі гривень і 17 тисяч гривень на місяць. Київ тримався на рівні 16 тисяч гривень, а Івано-Франківськ майже наздогнав столицю після зростання на 15%.
На цьому тлі будинок за 500 тисяч гривень виглядає як бюджетна альтернатива рокам міської оренди. Але для родини арифметика інша. Якщо місто дає роботу, школу, лікаря, документи, гуманітарну підтримку, підробіток і соціальні зв’язки, а село дає тільки дах, вибір очевидний. Людина залишиться в місті навіть за високої оренди. Або спробує село й повернеться назад.
Право жити довго
Соціальна оренда може бути стабільною тільки тоді, коли вона юридично захищена. Формула “тривале проживання” звучить краще за тимчасовий прихисток, але поки вона потребує конкретики: на який строк укладається договір, чи можна його продовжити, хто відповідає за ремонт, хто має право проживати разом із наймачем, чи можна зареєструвати місце проживання, що буде після зміни складу сім’ї, працевлаштування в іншій громаді або втрати статусу ВПО.
Закон про житлову політику дає базову гарантію. Осіб, яким надали житло з державного або комунального фонду і які фактично там проживають, не можна виселяти, переселяти або відселяти без надання іншого придатного житла, якщо зберігаються підстави для користування або якщо вони не втратили це право.
Винятками можуть бути добровільне виселення або рішення суду. Закон також передбачає переселення з наданням іншого житла у випадках реконструкції, капремонту, знесення, аварійності або визнання житла непридатним для проживання.
Для сільських будинків це не юридична дрібниця. Якщо через рік після заселення протече дах, зламається опалення або будинок виявиться непридатним для проживання, родина не повинна залишитися сам на сам із комунальним майном, яке потребує грошей.
Якщо будинок купують для літньої людини, особи з інвалідністю або родини з маленькими дітьми, “придатність” не може означати просто стіни, дах і піч. Це мають бути тепло, безпека, електрика, вода, санітарні умови, можливість викликати допомогу, доїхати до лікаря і пережити зиму без непропорційних витрат на опалення.
Реєстрація місця проживання теж не формальність. Закон про декларування та реєстрацію місця проживання передбачає, що для реєстрації потрібен документ, який підтверджує право проживання, зокрема договір оренди, або згода власника чи уповноваженої особи.
Для комунального соціального будинку це пов’язано з медициною, школою, соціальними послугами, місцевими програмами й адміністративними сервісами. Якщо родина фактично живе в будинку, але не може нормально підтвердити право проживання, соціальна оренда створює дивний проміжний стан: дах є, повної інтеграції немає.
Нова карта життя
У довгостроковій перспективі “Будиночок в селі” важливий не як програма на 1000 будинків, а як маленький елемент значно більшого процесу – формування нової карти розселення України.
Війна змінила не лише адреси мільйонів людей, а й економічну географію країни. Частина територій втратила житло, роботу, безпеку й інфраструктуру. Частина відносно безпечних міст отримала додатковий попит на оренду, школи, лікарні, транспорт і робочі місця. Частина сільських громад опинилася між 2 сценаріями: використати порожній житловий фонд як шанс на нових мешканців або остаточно випасти з економічного обігу.
Повернення вже не можна уявляти як просте відновлення довоєнної карти. У січні двоє з трьох переселенців повідомляли Міжнародній організації з міграції, що планують залишатися в поточному місці проживання щонайменше понад найближчі 3 місяці. Це не означає, що більшість ніколи не повернеться. Але показує, що переміщення дедалі частіше стає не паузою, а тривалим станом, у якому люди заводять нові зв’язки, шукають роботу, переводять дітей до шкіл, оформлюють допомогу і пристосовуються до іншого середовища.
Для сіл це може бути шансом, але не автоматичним. Урядова Стратегія демографічного розвитку до 2040 року оцінювала постійне сільське населення України у 12,5 мільйона людей у 2021 році, у 9,3 мільйона у 2024 році, а за інерційним сценарієм – у 8,5 мільйона до 2040 року. Частка людей віком 60 років і старше зросла з 24,8% у 2021 році до очікуваних 25,5% у 2024 році, а до 2040 року може сягнути 28,4%. Порожні будинки в селах – не просто нерухомість, а матеріальний слід старіння, відтоку молоді й втрати економічної функції територій.
Якщо в громаду приїжджають родини з дітьми, це може означати додаткових учнів для школи, попит на садок, магазин, аптеку, ремонтні послуги, транспорт, інтернет і побутові сервіси. Якщо приїжджають люди з професіями, це можуть бути вчителі, медики, адміністратори, майстри, доглядальники, фермери, дрібні підприємці або дистанційні фахівці.
Це запускає локальний мультиплікатор: більше мешканців – більше споживання, більше підстав утримувати інфраструктуру, більше шансів для малого бізнесу, більше аргументів вкладатися в дорогу, школу, амбулаторію чи цифровий зв’язок.
Але якщо будинки купуватимуть там, де найнижча ціна збігається з найглибшою слабкістю громади, нові мешканці не оживлять село. Вони самі опиняться в середовищі занепаду. Житлова політика, яка шукає тільки найдешевші квадратні метри, ризикує законсервувати людей у місцях без майбутнього. Житлова політика, яка рахує роботу, транспорт, школу, медицину, інтернет, право користування і повну вартість утримання, може перетворити навіть стару сільську хату на елемент нової економічної карти.
У цій програмі перевірятимуть не сільські будинки. Перевірятимуть, чи здатна держава відрізнити дешевий дах від місця, де людина справді може жити.
Тетяна Вікторова
