Коли зникає районна журналістика: історія однієї редакції в Пирятині 

Ще два десятиліття тому районна газета була звичним елементом життя майже кожної громади. У редакціях працювали кореспонденти, фотожурналісти, відповідальні секретарі, поруч із ними – десятки позаштатних авторів. Саме вони записували спогади ветеранів, писали про відкриття шкіл і дитсадків, успіхи фермерів, проблеми доріг, життя клубів і бібліотек. З таких, на перший погляд, невеличких історій складалася хроніка країни.

За останні роки ця система майже докорінно змінилася. Скорочення редакцій, роздержавлення місцевої преси, економічні труднощі, пандемія, повномасштабна війна, подорожчання друку та доставки змусили багато газет закритися або працювати мінімальним редакційним складом. У багатьох громадах більше немає журналіста, який регулярно їздив би селами, знав людей і збирав історії, що ніколи не потраплять до всеукраїнських медіа.

До цього додається ще один процес, який наразі неможливо зупинити, – зникнення самих сіл. Тисячі населених пунктів за останні десятиліття втратили більшість мешканців або зовсім спорожніли, а разом із ними зникає й аудиторія, заради якої десятиліттями існували районні газети. Для видання це означає не лише менший наклад, а й втрату живої громади, яка створювала попит на місцеві новини.

Саме тому історія кореспондентки «Пирятинських вістей» Людмили Бойко – це історія не лише однієї редакції. Вона показує, як сьогодні живе локальна й гіперлокальна журналістика і чому її значення набагато більше, ніж може здатися на перший погляд.

Життя однієї районної газети

Уродженка дніпропетровських П’ятихаток потрапила на Полтавщину за розподілом після педінституту ще за радянських часів. Працювала вчителем, директором сільської школи. Близько десяти років тому в штаті «Пирятинських вістей» сусіднього району числилося сім кореспондентів, але до того моменту, коли після закриття школи Людмила Бойко опинилася без роботи, в редакції залишилася лише одна посада кореспондента і та була вакантною. 

– Наважилася спробувати. Спочатку думала: що ж я буду робити? Матеріалу ніде жодного! Але якось у розмові головна редакторка порадила тему «Село», – розповідає пані Людмила. І поїхали ми по селах у пошуках не архітектурних пам’яток, а формули щирого, справжнього патріотизму. Адже для багатьох таємниця: чому село у кожного мешканця викликає таке трепетне відчуття дому? У більшості з них немає гучних туристичних об’єктів, проте тут є те, що дорожче за золото, – душа українського села та люди, які тримають його своєю працею і любов’ю. 

Ми об’їхали вже 16 сіл нашої територіальної громади, – згадує Людмила Василівна. Наявність живого кореспондента, безумовно, дозволила газеті стати ближчою до людей – не розбещеним увагою преси селянам завжди приємно почитати про рідне село. – А потім освоїлася. Дякую моїм колегам за допомогу на старті! На цей час я самостійно веду свої теми й не маю труднощів з пошуком. Шукаю цікавих людей, цікавих співрозмовників старшого покоління, довгожителів – вони більше розповідають, а це чудовий спосіб дізнатися унікальні життєві історії. Наприклад, у Пирятині є дідусь, якому вже 80 років, каретний майстер. Знаходить по селах старі ресори, інші деталі, зараз збирає тачанку часів Громадянської війни. У нього і кінь є, раніше, коли був молодшим, він і катав людей у цих колясках. 

Між пам’яттю і сьогоденням

– Болюча тема зараз – земляки, які зникли безвісти на війні, ділиться пані Людмила. – Ми дали початок на сторінках газети проєкту «Пов’язані». Пишу історії «Будь його голосом!» Серед зниклих – мій учень, першу історію ми написали з його матір’ю. Важко про це писати, але вже чотири статті зробили, збираємо спогади, матеріали.

Часто люди самі телефонують, пишуть зі своїми питаннями, наприклад, чому пам’ятник Тарасу Шевченку в Пирятині стоїть у такому занедбаному стані? Чому на зупинках громадського транспорту паркують автомобілі? Чому не ремонтують дороги в селах? І багато інших. Дуже добре, коли газета стає медіамайданчиком для відкритого діалогу жителів та органів місцевого самоврядування, керівників комунальних та інших підприємств і організацій.

А першим моїм завданням було написати матеріал до дня фермера. Нарізала троянд зі свого саду, купила коробку цукерок і поїхала до фермера, привітала, розпитала – і непогана стаття вийшла. Взагалі наші фермери, на відміну від багатших великих агрохолдингів, завжди знайдуть копійчину на підтримку і школі, і іншим соціальним потребам села.

Як зберігається місцева історія

Однією з рубрик, які веде Людмила Василівна, стала краєзнавча «Любов’ю сповнена земля», кожен випуск якої присвячений історії, культурним здобуткам та сучасності одного з навколишніх сіл. Інтерес до краєзнавства та місцевої історії в учительки фізики проявився вже давно.

– У школі я знайшла рукопис, ще чорнилом, «Історія села Куріньки». Запитала колег: хто це написав? Одна зі старших учительок каже: це я, ще коли була піонервожатою. А де ж ви брали цю інформацію? – А мені розповідали старші люди. Пам’ятаю, переписала ці пожовклі аркуші у звичайний альбом для фотографій. А потім прийшов працювати до школи молодий, талановитий учитель історії Віктор Цимбал. Він їздив в архіви, до Полтави, вивчав, знайшов Куріньку на карті Боплана, знайшов дату заснування села ще за козацьких часів. Разом зі своїм учнем написав МАНівську роботу «Курінька – козацька доба». Коли закрили школу, все там залишилося, не знаю, чи збереглося. Але зібрану інформацію ми опублікували на сайті школи, звідти вона потрапила на сайт сільради та на Вікіпедію.

Завдяки праці вчителів та інших ентузіастів про славне минуле Куріньки та інших сіл колишнього Пирятинського району сьогодні відомо набагато більше, ніж стандартні два-три абзаци у ще радянській «Історії міст і сіл УРСР». На жаль, зберегти вдавалося не все. 

– Після 1991, коли занепав колгосп, колишній клуб теж закрили й розтягли, – розповідає пані Людмила, – там загинув і музей з експозицією за різними періодами, з особистими речами солдатів Південно-Західного фронту, знайденими під час розкопок. Час такий був – люди тягли все, що могли. Те, що залишилося, наша стара бібліотекарка Катерина Петрівна Ярмоленко принесла мені зі словами «Людмило Василівно, я знаю, що ви це збережете». І вже у 2018 році в селі відкрили новий музей. 

Літопис, який не пишеться сам

У невеликих містах і селах журналіст нерідко стає людиною, яка зберігає пам’ять про громаду. Саме він записує спогади очевидців, знаходить старі фотографії, описує долі людей, які інакше залишилися б відомими лише своїм родинам. Коли відходить старше покоління, разом із ним зникає величезний пласт місцевої історії. Якщо його ніхто не встиг записати, повернути ці історії вже неможливо.

Саме тому краєзнавчі сторінки районних газет із часом набувають зовсім іншої цінності. Через десятки років вони стають історичними джерелами, до яких звертаються дослідники, музейники, вчителі й самі мешканці громад.

Коли районні редакції почали зникати

Історія «Пирятинських вістей» багато в чому повторює шлях десятків районних газет по всій країні. Упродовж багатьох років місцеві видання втрачали рекламодавців, поступово скорочували штати, шукали дешевші друкарні. Після реформи роздержавлення редакціям довелося повністю покладатися на власні доходи. Згодом ситуацію ускладнили пандемія, а після 2022 року – повномасштабна війна. Подорожчали папір, поліграфічні послуги, доставка, частина передплатників виїхала, бізнес скоротив витрати на рекламу. У багатьох редакціях один журналіст тепер виконує роботу, яку колись розподіляли між кількома працівниками. Він одночасно пише тексти, фотографує, збирає інформацію, веде сайт, сторінки у соціальних мережах, спілкується з читачами й нерідко допомагає з версткою номера.

Чому газета доходить не до всіх

Проблема доставки друкованої преси давно вийшла за межі окремих редакцій. У багатьох селах уже немає постійних поштових відділень, скорочується кількість листонош, дедалі частіше їх замінюють пересувні відділення, які приїжджають лише кілька разів на тиждень. Для молодших людей це не завжди стає перешкодою – більшість читає новини в інтернеті. Найвідданішими читачами друкованої газети залишаються люди старшого віку. Саме їм найважче щоразу виходити до пересувного поштового автомобіля заради одного примірника газети. У результаті частина передплатників відмовляється від газети не через втрату інтересу, а через те, що отримувати її стало складніше.

Стосунки з «Укрпоштою»

– Нинішній тираж «Вістей» – трохи більше 1100 примірників, – каже Людмила Бойко. – Половина з них розповсюджується за передплатою, а решта йде в роздрібний продаж. Підписників замало. У Пирятині газети доставляються листоношами, можна купити в магазинах. А в селі літні люди, які більше воліють читати газету і виписували б її, мало користуються інтернетом, але поштові відділення зараз закрили, тільки машина, що приїжджає раз або двічі на тиждень, газету доставляє в село. Листонош теж скоротили, потрібно до цієї машини самому виходити, за будь-якої погоди. Чи піде туди стара людина заради однієї газети? Не піде. Зараз газета друкується аж у Вінниці. Треба встигнути здати їм верстку до вівторка. Друк, доставка здорожили її вартість. 

Газета, яка тримається

У 2017 році «Пирятинські вісті» відсвяткували сторічний ювілей. Переступивши віковий рубіж, видання довело статус одного з найстаріших і найавторитетніших друкованих ЗМІ Полтавської області. Головним досягненням газети за сто років роботи стало створення унікального історичного літопису краю та збереження довірчої аудиторії завдяки об’єктивному висвітленню місцевого життя. До цього літопису можна повернутися через роки, взяти до рук, перечитати, передати дітям і онукам.

Газета живе доти, доки її читають і виписують. 1100 примірників для Пирятинської громади невелика цифра. Менше з тим, поки що справи у редакції йдуть явно краще, ніж у інших. Газета і зараз виходить на 12 сторінках, з них 4 сторінки – повнокольорові. Буває, «конкуренти» навіть просять спільних знайомих розпитати пирятинців про їхній позитивний досвід виживання.

– Щодня ми – команда редакції – робимо свідомий вибір на користь друкованого слова. Ми зберігаємо газету, тому що віримо: поки жива пам’ять – у нас є майбутнє. І ми сподіваємося на підтримку наших читачів.

 – У мене часто запитують: чи не шкодуєте, що все життя пропрацювали в школі, а тепер довелося починати все спочатку? Але зате скільки друзів у мене з’явилося! – усміхається Людмила Василівна.

Григорій Глоба, Вікторія Польнікова