Вони ще не вміють читати, але вже вміють свайпати. Ще не ходять до школи, але знають, як увімкнути YouTube, знайти мультфільм і вимкнути звук на телефоні, коли дорослі поруч. Їм три, чотири, п’ять років — і вони вже живуть у світі, де екран став повноцінною частиною дитинства. Особливо тепер, коли повномасштабна війна змінила все: звичні розклади, безпечні маршрути, зв’язок з однолітками, ритм життя родини. Гаджети стали для багатьох дітей рятівним колом — зручним, яскравим, швидким. Але чи безпечним?
Обговорення проєкту Концепції цифрової гігієни дітей дошкільного віку
1 квітня Міністерство освіти і науки винесло на громадське обговорення проєкт Концепції цифрової гігієни дітей дошкільного віку. Це не чергова кампанія з обмеження мультфільмів і не спроба “відібрати телефони”. Це спроба держави вперше подивитися серйозно на те, як виглядає цифрове дитинство в умовах війни — і як зробити його менш травматичним.
Суть у тому, що про цифрову гігієну раніше говорили здебільшого в контексті школярів і підлітків. Але війна усе змінила. Тепер саме діти від трьох до шести років часто проводять години перед екранами, просто тому що інших варіантів у родини немає. Якщо дитина з родиною в евакуації, якщо батьки постійно на роботі або волонтерять, якщо садочок працює дистанційно або не працює зовсім — планшет стає універсальним рішенням. Ігри, відео, навчання, зв’язок із бабусею — усе в одному пристрої. Але разом із цим приходять нові ризики: збуджена психіка, втома, порушення сну, агресія або замкнутість. Іноді — повна залежність.
Концепція, яку пропонує МОН, є спробою сформулювати рамки. Не заборонити, не залякати, а пояснити: ось що нормально, а ось що варто змінити. У центрі — не технології, а дитина. Її самопочуття, її розвиток, її здатність орієнтуватися у світі, де цифрове переплетене з реальним. І, що найважливіше, ця концепція стосується не лише садочків. Вона адресована всім: вихователям, приватним центрам, розвивальним студіям, і — передусім — батькам. Тому що жоден документ не працює, якщо вдома дитина щодня засинає з планшетом у руках, бо інакше “інакше не виходить”.
Питання цифрової гігієни дошкільнят — це не про те, скільки часу дитина дивиться мультфільми. Це про те, як вона почувається, коли вимикається екран. Про те, чи здатна вона грати в реальні ігри, вигадувати сюжет, спілкуватися з іншими. І про те, чи є поруч дорослий, який бачить, чує, реагує. У ситуації, коли мільйони українських дітей уже понад два роки живуть у стані тривоги, переїздів, розлуки з батьками або друзями, вміння бути в цифровому середовищі без втрат — стає базовою навичкою. І що раніше її почати формувати — тим більше шансів, що дитина збережеться у своєму розвитку, а не загубиться між TikTok, Telegram і YouTube.
Обговорення концепції триває. І це — рідкісний момент, коли держава просить батьків не просто читати інструкції, а подивитись на своє дитинство очима своїх дітей. Бо у цих дітей — інше дитинство. Вони народилися у смартфонах і ростуть під сирени. І якщо ми хочемо допомогти їм не зламатися, варто почати не з нової іграшки, а з чесного погляду на те, як вони живуть — у мережі й поза нею.
Що мають знати батьки
Для батьків цифрова гігієна дошкільнят починається не з правил, а щоденних рішень. З того, як саме дитина взаємодіє з гаджетом — і за яких обставин. Якщо планшет або телефон у родині використовується лише як спосіб “заспокоїти” чи “відволікти”, коли бракує часу й сил, — це швидко перетворюється на залежність. Особливо у дітей, які ростуть у тривожному, нестабільному середовищі.
Найменші користувачі цифрових пристроїв не можуть самі регулювати свій досвід. Саме тому завдання дорослого — не лише обмежувати, а й супроводжувати. Дитині не потрібні заборони — їй потрібна присутність. Вона має знати, що може показати батькові чи матері те, що вона зараз дивиться. Що мама цікавиться не лише “чи було щось страшне?”, а й “що тобі сподобалося?”. Що час з телефоном — це не “відстань від мене”, а “я поруч, і я в курсі”.
Поради про “регламент часу” звучать добре на папері. Але в реальності краще, якщо пів години з планшетом — це пів години спільного перегляду, обговорення або гри, а не годину безконтрольного “кліпання” в кутку кімнати. Бо саме спільна участь дає дитині відчуття безпеки і поступово формує здатність відключатися, завершувати, переключатися.
І ще: діти переймають поведінку дорослих. Якщо мама з татом постійно в телефоні — дитина не віритиме, що “гаджети — це не головне”. Цифрова гігієна є не контролем за дітьми, а увагою до дітей. Якщо дитина бачить, що вечір — це не час бездумного скролу, а час спілкування, гри або просто присутності — вона це запам’ятає краще за будь-яке правило з інструкції.
