В Україні триває суспільна дискусія про стан шкільної освіти, роль учителя, різницю між державними та приватними школами, освітні втрати та місце творчості в навчальному процесі. У центрі цієї розмови є не лише системні документи або законопроєкти, а передусім живі голоси педагогів, які щодня працюють з учнями. У соцмережах нещодавно привернув увагу багатьох освітян і батьків школярів допис вчителя Андрія Уткіна про державний навчальний заклад, у якому адміністрація заборонила йому проводити неформальні зустрічі з дітьми після уроків: грати в настільні ігри, співати пісень, пригощати смаколиками. За словами педагога, саме це стало однією з причин його звільнення.
Зараз Андрій викладає географію в одній з приватних шкіл Києва, веде заняття для дітей у “Школі Супергероїв” на базі “Охматдиту” і навіть проводить онлайн-уроки з Антарктиди. Він поділився думками про “аніматорство” серед учителів, відмінності між державними та приватними школами, важливість TikTok у сучасному навчанні.
Андрій Уткін зазначає, що рішення залишити державну школу не було емоційним або миттєвим – воно визрівало поступово. Він стикнувся з цілою низкою обмежень, які ускладнювали розвиток і дітей, і його самого як педагога. Йдеться не лише про адміністративні правила, а й про загальну відсутність гнучкості: коли складно змінити формат уроку, впровадити сучасні підходи або запропонувати нестандартні рішення без зайвих погоджень. Він додає, що питання оплати праці теж залишається актуальним. За ловами вчителя, вона об’єктивно низька, особливо якщо вчитель хоче бути не просто виконавцем за графіком, а фахівцем, який розвивається, вкладається у дітей позаурочним часом, бере участь у заходах і працює з натхненням. А коли ти ще й батько, фінансові навантаження тільки зростають.
Крім того, Андрій Уткін вважає, що різниця у підході до дітей у державній і приватній школі є суттєвою. У приватній школі учень – це партнер, до якого дослухаються. У державній – часто лише виконавець, тому що повноцінним партнером учня роблять скоріше поодинокі викладачі, а не система загалом. Він зауважує, що в приватній школі більше гнучкості, сучасних методик, атмосфери довіри й свободи для вчителя. Там не бояться експериментів, а ініціатива педагога – це плюс, а не проблема.
Водночас Уткін наголошує, що не ділить школи на “погані” й “хороші”. Є державні заклади, які працюють краще за деякі приватні. Все залежить від керівництва, команди та цінностей. Якщо вчителю дають свободу, якщо учня сприймають як особистість, якщо є віра в живий урок – діти вчитимуться із задоволенням. У державних школах треба змінювати не лише підручники, а саму логіку взаємодії: менше страху, більше довіри.
Андрій Уткін також вважає, що освітні втрати є реальністю, яку не можна ігнорувати. Однак залишення дитини на другий рік він розглядає як крайній захід, який має застосовуватись не масово, а індивідуально і дуже обґрунтовано. У протилежному разі існує ризик ще більше демотивувати тих учнів, які й так втратили зв’язок із навчанням. І батьки, і вчителі часто свідомо чи підсвідомо порівнюють сьогоднішніх школярів з самими собою в дитинстві. Але таке порівняння він називає некоректним, оскільки багато нинішніх дітей переживають зовсім інше дитинство: пандемію COVID-19, повномасштабну війну, дистанційне навчання, тривоги, втрату стабільності. Деякі учні, особливо з молодших класів, досі не були в школі жодного дня наживо. Ми не маємо морального права оцінювати цих дітей за тими ж критеріями, що й себе у 2005-му.
Вчитель виступає за підтримку: індивідуальні освітні маршрути, додаткові консультації, роботу з мотивацією. Він переконаний: якщо не змінити підхід, то є ризик остаточно втратити тих дітей, які вже зараз почуваються розгубленими й відстороненими від шкільного процесу. Сьогодні їм потрібен не тиск, а розуміння, віра і доступ до ресурсу.
Андрій Уткін визнає, що навантаження на вчителів справді величезне – і в приватних школах, і в державних. Однак головна відмінність полягає в тому, чи є у вчителя відчуття сенсу й підтримки. У системі, де педагог є лише знаряддям звітності, вигоряння є неминучим. Там, де є довіра, автономія і можливість творити, навіть великий обсяг роботи сприймається інакше. Він зізнається, що теж втомлюється, але рятує те, що роботу він виконує свідомо і з натхненням. Його мотивують діти і вдячний фідбек, який отримує після проведення заходів. Вчитель згадує, що коли проводив інтегровані уроки з іншими дисциплінами у себе в школі, коли викладав в “Охматдиті”, коли стрімив ігри з учнями або готував проєктний урок з Антарктидою – це не було обов’язком, а щирим бажанням.
Уткін підкреслює, що це його спосіб не згаснути, зберегти сенс і відчуття контакту з дітьми. Він також орієнтується на таких педагогів, як Артур Пройдаков, Руслан Циганков, Віталій Дрібниця (автор YouTube-каналу з історії Vox Veritatis), називаючи їх “маяками”, які освітлюють творчий шлях як молодим, так і досвідченим учителям. Для них, як і для нього самого, головне джерело енергії – це діти, бо саме вони дають той імпульс, заради якого педагоги лишаються в професії.
Андрій Уткін наголошує, що регулярно говорить у соцмережах про важливість географії – і під його дописами часто з’являються підтвердження того, що багато педагогів, батьків і навіть учнів вважають цей предмет недооціненим. Географію обрали дуже мало вступників, і переважно це були мотивовані діти, які знали, навіщо їм цей предмет, і готувалися цілеспрямовано – самостійно або з репетиторами. Але таких учнів одиниці, решта просто не розглядає географію як щось серйозне.
Він вважає, що це не проблема учнів, а проблема української системи освіти загалом. Географія часто сприймається як фоновий предмет, “для галочки”. Зараз вона перебуває на межі зникнення. Її зводять до назв столиць і контурних карт, замість того, щоб навчати просторової логіки, критичного мислення, розуміння глобальних процесів. Він підкреслює, що високий відсоток тих, хто склав НМТ, – це не показник успішності предмета, а швидше сигнал: географію майже ніхто не обирає. І поки не буде змінене ставлення до неї – ні програма, ні результати не стануть по-справжньому репрезентативними.
Вчитель підкреслює, що під час вибору предметів для НМТ школярі керуються не інтересами, а тим, що потрібно для вступу. Географію ж, на жаль, вимагають дуже рідко – більшість популярних спеціальностей не потребує її як конкурсного предмета. Тому навіть ті, хто щиро цікавиться географією, змушені обирати інші дисципліни, щоб мати більше шансів на вступ. Це не провина дитини, а проблема системи: географія знову й знову опиняється на узбіччі. Щодо самого тесту, він з повагою ставиться до колег, які складали НМТ, зокрема до Руслана Циганкова, і сам не виключає такої можливості в майбутньому.
Уткін погоджується, що в нинішніх умовах пройти іспит є справжнім викликом. Після тривожних ночей, без світла, в укриттях – зосередитися й продемонструвати максимальні знання надзвичайно складно. Іспит має залишатися серйозним, але при цьому бути справедливим, адаптованим до реалій і спрямованим на перевірку розуміння, а не стресостійкості. Водночас він зазначає, що, як і більшість вчителів, працює за програмою НУШ і загалом підтримує її філософію. Це справді крок вперед: діяльнісний підхід, міжпредметність, розвиток критичного мислення.
Однак як учитель-практик він бачить і системні проблеми. Програма іноді перевантажена, теми подані фрагментарно, а навчальні матеріали не завжди відповідають задекларованим підходам. Він вважає, що однією з головних проблем є брак синхронізації між предметами. Коли різні вчителі говорять про подібні речі в різний час, з різною термінологією, без узгодження – учень не бачить цілісної картини. У нього знання розпадаються на окремі фрагменти, замість того, щоб вибудовуватись у логічну систему.
Вирішити це можна лише через співпрацю – як на рівні вчителів у школі, так і на рівні предметних команд, які створюють навчальні програми. Він не претендує на абсолютну істину, але переконаний: поки кожен предмет існує у власному інформаційному “вакуумі”, дитина буде губитися між ними. А міжпредметність залишатиметься гаслом, а не реальністю.
Останнім часом з’являється чимало закидів у бік творчих вчителів, що вони схожі на аніматорів, адже розважають дітей, знімають Тік-Токи і намагаються якомога більше всього показати в соцмережах. Андрій Уткін розповідає, що сам дискутує на цю тему у соцмережах і навіть проводив опитування серед учителів, батьків і школярів. Більшість вважає, що присутність педагога в соцмережах не є проблемою. Все залежить від того, яку мету переслідує людина і що транслює назовні. Дітям подобається, коли у них з вчителем є спільні інтереси, коли вчитель не тільки “голова, яка говорить”, а жива особистість. Вони цінують, коли педагог може пожартувати, прийняти, зрозуміти.
Уткін зауважує, що у сучасному світі педагог, який заходить до класу з морально застарілим підручником і починає з фрази “відкрийте параграф №…”, вступає в змагання, яке вже програв ще до початку. Оскільки діти живуть у динамічному візуальному середовищі, він вважає, що якщо ми хочемо достукатись до них, маємо використовувати знайомі їм формати: стріми, тіктоки, інтерактиви.
Водночас Уткін наголошує: форма ніколи не має йти поперед змісту. Якщо немає глибини, підготовки, володіння матеріалом – жодна картинка не допоможе. Соцмережа – це інструмент. Якщо вчитель веде її для себе чи для близьких – це нормально. Але якщо працює публічно як освітній блогер, то несе іншу відповідальність: має усвідомлювати, що говорить і як це впливає на аудиторію. Щодо “анімаційності”, він припускає, що геніальні педагоги 30, 50 і навіть 100 років тому теж були частково аніматорами – просто такого поняття ще не існувало. На жаль, сьогодні слово “аніматор” часто знецінюють, прирівнюючи до блазня.
Але він вважає, що вчитель, який має в собі театральність, емоцію, живу енергію – це не клоун, а харизматичний фахівець. Він переконаний, що дітям байдуже, чи ти “молодий спеціаліст”, чи “провідний методист Всесвіту”, але вони точно запам’ятають, як ти їх підтримав, здивував чи розсмішив. Суть, на його думку, не в тому, що саме ти даєш, а в тому – як. І якщо вчитель вміє донести зміст красиво й натхненно – це і є справжній педагог.
Він згадує, що серед колишніх колег траплявся і досі трапляється скепсис – вони й далі підтримують зв’язок, і він цінує ці стосунки. Дехто вважає, що стріми з учнями, ігри, меми, посилання на комікси чи інфлюенсерів – це несерйозно. Але він пояснює: це просто інший формат. Не гра заради гри, а гра як інструмент. Урок як вистава, як діалог, як спільна пригода – не розвага, а спосіб залучення й мислення. І якщо дитина після заняття починає питати “а чому?”, то для нього це вже перемога.
