Чотири українські оборонні компанії домовилися з партнерами з Данії, Фінляндії та Латвії про пакет співпраці, який передбачає не лише поставки, а й спільне виробництво та створення підприємств у Євросоюзі. Загальна сума угод оцінюється приблизно в €800 млн, проте ключова цінність полягає не в цифрах, а в інтеграції українських компаній у європейську оборонну промисловість.
Формально йдеться про ударні безпілотники дальністю до 2 500 км, системи середнього радіуса та наземні роботизовані платформи. Неформально – про значно більше: чи зайде Україна в європейський оборонний ринок як виробник, а не як цех.
Європа зараз адаптує систему безпеки до умов війни в Україні та одночасно оцінює, яку частину оборонної автономії може забезпечити власними виробничими потужностями. Тому ці домовленості не лише стосуються не постачання дронів, а й охоплюють повний цикл виробничого процесу – від розробки до серійного виробництва.
€800 млн – це стеля. Реальна ставка – хто володіє “версією 2.0”
Ці €800 млн варто читати як стелю портфеля, а не як гарантовані гроші. Пакет складають документи різної “жорсткості”. Так, тандем Terminal Autonomy Ukraine + SIA Baltic Forces (Латвія) описані як рамкова угода без зобов’язуючих технічних чи комерційних умов: радше коридор для майбутніх проєктів у дронах, ракетних рішеннях і ППО, ніж контракт із ціною та графіком.
Але є й “залізні” виробничі історії: у парі Culver Aerospace + Copenhagen Global A/S передбачено 5 років кооперації під ударні далекобійні системи до 2 500 км і середню дальність до 400 км. TENCORE + INSTA (Фінляндія) працюватимуть над наземною роботизованою платформою TerMIT і виробництвом наземних роботів для України.
А у компетенції Remtecnology поряд з New Paakkola Oy перебуватиме виробництво платформи LEGIT і СП у Фінляндії: найближчим часом планують виробити 1 500 одиниць для ЗСУ з подальшим масштабуванням.
Економічна суть тут не в “ціні за штуку”, а в тому, де осідає додана вартість: R&D, права на інтелектуальну власність, право визначати, що саме є продуктом і хто продає його в європейській логіці закупівель. СП у Фінляндії під LEGIT – це спроба зайти в Європу не як “цех, що збирає”, а як співвласник продукту. Отже заробляти не тільки на першій партії, а на тому, що дає довгі гроші: оновленнях, ремонтах, сервісних контрактах і наступних версіях (“версія 2.0”) – і мати право вирішувати, як саме цей продукт буде далі розвиватися і продаватися в ЄС.
Гроші є. Але це гроші з умовами: походження, комплаєнс і право на серію
Тут додамо важливий контекст: ЄС переходить від “пожежних закупівель” до індустріальної політики. European Defence Fund (2021–2027) має пакет €7,953 млрд: йдеться про співфінансування доведення продуктів до серії, прототипування й індустріалізацію, а не просто “купили й забули”.
Після 2022-го ЄС почав будувати воєнну економіку регламентами й грошима під заводи. Показовим прикладом є ASAP (Act in Support of Ammunition Production): близько €500 млн на розширення потужностей у боєприпасах і ракетах. У списку проєктів фігурують структури Rheinmetall – сумарно за кількома проєктами йдеться приблизно про €114 млн підтримки: це не “грант за ідею”, а гроші під масштабування.
Другим елементом є правила походження компонентів. У European Defence Industry Programme (до 2027 року) доступ до фінансування прив’язаний до “де зроблено” і “з чого зібрано”: щонайменше 65% вартості компонентів має походити з ЄС або партнерських країн. Це одразу означає для виробників дорожчу й довшу частину роботи – перебудову постачань, сертифікацію, перевірки, нові специфікації.
Паралельно в Євросоюзі вже є окрема програма грантів на оборонку на 2025–2027 роки обсягом 1,5 млрд євро. А в грудні 2025 року Рада ЄС регламентувала дві ключові речі: окремий фінансовий інструмент підтримки України на 300 млн євро і правило походження комплектуючих – деталі та вузли з країн поза Євросоюзом і поза “асоційованими країнами” не можуть становити більш ніж 35% вартості компонентів у кінцевому виробі.
Тому кооперації вітчизняних компаній зі скандинавськими та балтійськими партнерами виглядають не як разова “гучна новина”, а як практичний спосіб вбудуватися в уже затверджені правила і гроші Євросоюзу: робити продукти так, щоб вони проходили за критеріями фінансування, локалізації та допуску до європейських закупівель.
Автономія виявляється бюрократією: сертифікація й походження компонентів стають зброєю
Навіть на тлі розмов про стратегічну автономію реальність виглядає жорсткою: імпорт озброєнь європейськими членами НАТО у 2020–2024 більш ніж подвоївся проти 2015–2019, а США забезпечили 64% цього імпорту. Тому реалістичний європейський шлях – нарощувати власне виробництво, не ламаючи трансатлантичний контур. Українські виробники тут цікаві ЄС як прискорювач, який приносить бойово перевірені рішення й швидкі ітерації, Європа – заводи, стандарти, перевірки й доступ до спільного ринку.
Але всередині ЄС сперечаються, наскільки жорстким має бути “купуй європейське”. Франція тисне на жорсткіший “європейський контур”, частина країн хоче більше свободи закупівель у союзників, зокрема США та Британії. Для України це критично: чим жорсткіші правила, тим важливішими стають СП і локалізація в єврозоні, але тим болючіші сертифікація, походження компонентів і бюрократичний темп.
Європейська автономія також мислиться через “чемпіонів”, а не лише через стартапи: у жовтні 2025-го Airbus, Leonardo та Thales комунікували меморандум щодо консолідації частини космічного бізнесу, з аналогічною логікою в масштабі, стандартах та довгих програмах.
Війна маси: дрони як новий “калібр”
Чому саме дрони стали центральними в цих угодах, пояснює статистика війни. Кількість дронових атак різко зросла: 56 700 у 2025 році проти 11 400 у 2024-му, а їхня частка у повітряних ударах сягнула 96,5%. Україна відповідає масштабуванням виробництва: за оцінками Королівського об’єднаного інституту оборонних досліджень, у 2024 році було виготовлено понад 2,2 млн дронів, із публічно озвученою метою 4,5 млн у 2025-му. У такій війні перемагає не автор одного “геніального зразка”, а той, хто здатен виробляти серійно, швидко ремонтувати і так само швидко оновлювати.
Змінилася й економіка ураження. Аналітики Центру стратегічних і міжнародних досліджень звертали увагу на ефект виснаження: дешеві масові засоби змушують противника витрачати дорожчі ресурси на перехоплення. Це означає, що оборона більше не може спиратися лише на “преміальні” перехоплювачі.
Потрібні серійні системи протидії дронам, сенсори, засоби радіоелектронної боротьби й промисловий темп виробництва. Саме тому Єврокомісія представила план дій щодо безпеки дронів і протидії їм, а Німеччина схвалила перший великий пакет – близько €540 млн – на ударні безпілотники для потреб бригади в Литві.
Стандарти НАТО з’їдають романтику: виживає те, що сумісне, сертифіковане й кероване
Найважливіше технологічне питання: хто володіє архітектурою продукту – тобто правом визначати еволюцію “версії 2.0”. Міжнародний інститут стратегічних досліджень, аналізуючи правила Європейського оборонного фонду, підкреслював, що в програмі закладені запобіжники. Задля недопущення, щоб участь третіх країн дала їм контроль над результатами проєктів або можливість обмежувати їх використання, зокрема через експортні обмеження чи інші інструменти впливу.
Для вітчизняних компаній це означає, що, входячи в європейські консорціуми, треба цементувати права на інтелектуальну власність так само жорстко, як виробничі плани.
Посилюватиметься і стандартизація. У НАТО вже існують правила сумісності: зокрема, стандарт, що визначає, як системи управління безпілотниками мають “розуміти” одна одну.
Це не означає, що з’явиться один “єдиний європейський дрон”. Йдеться про інше: щоб різні дрони могли працювати в одній системі – передавати дані в однаковому форматі, підключатися до спільних пунктів управління, відповідати вимогам кіберзахисту та інтегруватися в загальні системи протиповітряної оборони.
У 2024 році Україна фактично спрямовувала всі податкові надходження на війну. Оборона з’їдала понад половину держбюджету, а цивільні витрати значною мірою трималися на допомозі партнерів. Частка військових витрат у ВВП – одна з найвищих у світі.
При цьому оборонка вже стала великою частиною економіки. Йдеться приблизно про 500 підприємств і близько 300 тисяч працівників. У 2023 році галузь додала близько 1,5 відсоткового пункту до зростання ВВП. Державний холдинг “Українська оборонна промисловість” звітував про понад 3 млрд доларів доходу у 2024 році і більш ніж 56 тисяч працівників.
І тут з’являється непроста дилема. Якщо частину виробництва переносять у ЄС – через безпеку або через вимоги до локалізації – то разом із цехами можуть поїхати і робочі місця, податки, технологічні кластери. Під час війни це може бути виправдано. Але після війни питання стане гострим: де саме залишиться економічний ефект?
Тим більше, що попереду відбудова масштабом у близько 588 мільярдів доларів на найближче десятиліття. І суспільство неминуче питатиме: чи перетвориться оборонна інтеграція в Європу на робочі місця і розвиток в Україні – чи ні.
…€800 млн – не гарантія прориву й не доказ, що Україна вже “всередині” європейського оборонного ринку. Це випробування: чи зможе Україна зайти в ЄС не як цех і субпідрядник, а як власник продукту, коду й прав на розвиток – і чи готова Європа будувати автономію не тільки через “купуй європейське”, а через спільне виробництво з Україною як партнером.
Якщо такі кооперації за 2–3 роки стануть рутиною, інтеграція де-факто стане незворотною; якщо ні, €800 млн так і залишаться стелею портфеля, а довга технологічна рента та контроль над “версією 2.0” осядуть по інший бік кордону.
Тетяна Вікторова
