Друга хвиля примусової евакуації дітей з прифронтових громад стартувала на Дніпропетровщині

Повномасштабна війна в Україні триває вже четвертий рік, і за весь цей період стали очевидними не лише її масштаби, але й серйозні внутрішні проблеми, зокрема, нездатність частини громадян адекватно реагувати на загрози, які ставлять під загрозу життя власних дітей. На Дніпропетровщині з 1 червня стартувала друга хвиля примусової евакуації дітей разом із батьками з прифронтових населених пунктів. Попри щоденні обстріли, десятки жертв серед цивільних, регулярні сирени й офіційні попередження, багато батьків продовжують відмовлятися від евакуації. Люди залишаються в домівках, часто мотивуючи це тим, що «ніхто нікуди не піде», «тут все своє» або «якось переживемо». І якщо дорослі самі обирають ризик, то діти — ні. Саме тому держава починає діяти замість них.

Друга хвиля примусової евакуації дітей на Дніпропетровщині

На Дніпропетровщині з 1 червня стартувала друга хвиля примусової евакуації дітей разом із батьками з прифронтових населених пунктів. Рішення ухвалено через систематичні атаки російськими КАБами, дронами, артилерією, які останніми тижнями посилилися в центральних і південно-східних районах області. Про це повідомив очільник ОВА Сергій Лисак.

За офіційною інформацією, йдеться про мешканців з пʼяти прифронтових населених пунктів Межівської громади, семи Великомихайлівської та двох – Маломихайлівської. У цих селах зафіксовані регулярні обстріли, загибель і поранення цивільних, пошкодження житла та критичної інфраструктури. Зараз ці території вже визначено як зони високого ризику, де перебування дітей є неприйнятним із гуманітарної та правової точки зору.

Чому батьки не хочуть виїжджати і чим це загрожує дітям

У більшості випадків відмова від евакуації з боку батьків базується на кількох типових мотиваціях:

– страх залишити господарство: люди бояться мародерства, втрати врожаю, залишених тварин;
– невіра у небезпеку: попри сирени, вибухи й реальні втрати, деякі родини не сприймають ситуацію як критичну;
– недовіра до держави: побоювання, що в місцях евакуації умови будуть гіршими, що не буде допомоги чи що дітей можуть відібрати;
– втома від війни: частина батьків емоційно вигорала і більше не здатна планувати, ухвалювати рішення або навіть оцінювати реальність.

Результатом такого ставлення стає те, що діти тижнями, а іноді й місяцями живуть під вибухами, без стабільного сну, без школи, без прогулянок, у постійному страху. Багато з них уже мають ознаки посттравматичного стресового розладу, порушення поведінки, знижену здатність до навчання, проблеми з адаптацією до будь-яких змін.

Примусова евакуація — не кара, а захист

Термін «примусова евакуація» не означає фізичне вилучення дитини з застосуванням сили. Йдеться про обов’язковість для батьків — якщо вони відмовляються добровільно евакуюватися з дитиною із зони небезпеки, влада може застосувати адміністративні або соціальні механізми для вивезення дитини, іноді — навіть через позбавлення опікунських прав, якщо ситуація критична.

Голова Дніпропетровської обласної військової адміністрації Сергій Лисак зазначив:

«Я вже підписав відповідне розпорядження. Мають виїхати діти разом із батьками чи законними представниками. Соціальні служби обходять кожен будинок, де проживають такі родини. Бо малим не місце під КАБами та дронами».

За словами очільника області, всі евакуйовані отримають гарантоване житло в спокійніших районах області або зможуть обрати для тимчасового проживання іншу область України. Процедура вже відпрацьована: логістику забезпечують рятувальники, поліція, медики, органи місцевої влади, гуманітарні фонди. Евакуація триватиме до двох місяців, аби покрити всі населені пункти, визначені як потенційно небезпечні для дітей.

Після підписання розпорядження соціальні служби отримують список адрес, де проживають родини з дітьми. Після першого візиту батькам дається інформація про обов’язковість виїзду, роз’яснюються маршрути евакуації, умови проживання в нових місцях, надається гуманітарна підтримка (одяг, їжа, речі першої необхідності). Якщо родина погоджується, їм допомагають зібратися, і протягом 24–72 годин організовано перевозять до визначеного безпечного пункту.

У разі відмови без об’єктивної причини, до справи залучаються органи опіки, ювенальна превенція та поліція. У деяких випадках влада звертається до суду про обмеження батьківських прав, якщо є дані про системне нехтування безпекою дитини. Іноді дітей евакуюють з тимчасовими опікунами, а батьки мають право приєднатися до них згодом.

У випадках, коли батьки не спроможні усвідомити або визнати загрозу, держава має взяти на себе функцію захисника дитини. Це не обмеження прав, а відповідальність за життя — те, що закріплено не лише в українському законодавстві, а й у міжнародних гуманітарних конвенціях.

Війна створює ситуації, коли жоден будинок, сад, підвал чи господарство не можуть бути ціннішими за дитяче життя. І саме ця межа відокремлює цивілізовану модель державної політики від байдужості. У ситуації, коли вибір стоїть між відмовою дорослого й потенційною смертю дитини, він очевидний — дитина має бути евакуйована.