Україні багато говорять про те, як допомогти військовим повернутися до мирного життя. Програми адаптації, курси, реабілітація є дуже важливими у нинішніх реаліях. Однак в центрі цієї розмови часто залишається одна велика сліпа пляма: суспільство не готове до того, що після великої війни саме “мирне життя” вже не буде таким, як раніше. Ми хочемо, аби військові змінилися і стали спокійнішими, “менш воєнними”, повернулися у старі рамки цивільності, але насправді змінюватися треба не тільки їм. Взаємодія між цивільними та військовими вже зараз часто дає збій не через них, а небажання суспільства визнати, що спілкування має бути іншим. Настирливе повернення до “як було” навряд чи множна сприймати, як шлях до нормальності, а скоріше як спробу сховатися від нової реальності.
Статистика з людським обличчям
За даними Мінветеранів, зараз в Україні налічується понад 1,2 млн осіб зі статусом учасника бойових дій. Згідно з результатами всеукраїнського опитування, яке провела Соціологічна група “Рейтинг” на замовлення Українського ветеранського фонду Мінветеранів, 54% респондентів повідомили, що серед їхніх рідних або близьких є учасники бойових дій 2014–2021 років. Водночас 71% мають у близькому колі тих, хто воював або продовжує воювати з 24 лютого 2022 року. У порівнянні з попередніми хвилями опитувань, зафіксовано зростання частки тих, чиї близькі зараз перебувають на фронті. При цьому онлайн‑опитування Українського ветеранського фонду показало, що понад 58 % ветеранів відчувають недостатню повагу з боку суспільства, що значно більше порівняно з попереднім роком.
Після повернення з війни ветерани стикаються з низкою серйозних викликів. Серед найпоширеніших, експерти зазначають психологічну нестабільність, проблеми зі здоров’ям, а також складнощі з доступом до медичних послуг. До цього додаються брак інклюзивного середовища, відсутність пристосованих робочих місць для людей з інвалідністю, бюрократичні труднощі при отриманні соціальних гарантій та напруження у стосунках із сім’єю.
Часто називають також такі проблеми, як негативне ставлення суспільства до військових після спілкування з ТЦК, безробіття, вживання алкоголю або наркотиків, а також невідповідність бойового досвіду умовам мирного життя. Близько 50 % опитаних вказали на загрозу самогубств серед ветеранів і можливість того, що деякі з них можуть порушувати закон або втягнутися у злочинну діяльність.
У порівнянні з березнем 2024 року, побільшало тих, хто вважає особливо ризикованими саме зловживання алкоголем чи наркотиками, а також криміналізацію. Натомість очікування щодо безробіття та самогубств дещо знизились. Найбільше тривог з приводу вказаних проблем мають родичі тих, хто служив з 2014 року та бере участь у бойових діях зараз. Ці дані свідчать, що підтримка ветеранів полягає не лише у медичних чи соціальних послугах. Має проводитися системна робота над тим, щоб змінити суспільні установки і зменшити стигматизацію.
Військові й цивільні: складна, але необхідна взаємодія
Війна пов’язана не лише з бойовими діями на фронті, це насамперед велика трансформація людських доль. Після повернення додому військові стикаються з низкою викликів, які часто залишаються поза увагою суспільства і не через байдужість, а скоріше через невміння спілкуватися і розуміти ветеранів. Однак насамперед розуміння цих викликів є ключем до побудови ефективної взаємодії між військовими та цивільними.
Іноді байдужість цивільних до поранених військових ріже болючіше за уламок. Він заходить до переповненого автобуса з паличкою чи на протезі, тримаючись за поручень, поки ті, хто сидить поруч, відвертаються до вікон або з головою занурюються в телефони. На касі супермаркету він стоїть у черзі з дрібними покупками, а ніхто й не подумає пропустити. На вулиці перехожі з цікавістю розглядають шрами на обличчі, але відвертаються, коли потрібно просто підтримати розмову чи спитати, чим допомогти. Мало хто підійде до військового, який лежить на тротуарі. Люди думають, що він п’яний і не виникає думки про те, що йому стало зле. Війна стала тлом, а ті, хто її виніс на собі, ніби частиною декорацій, які зручно ігнорувати.
Однією з найскладніших проблем, з якими стикаються ветерани, є втрата себе. Після тривалого перебування на передовій, без змін обстановки та без відпусток, людина перестає впізнавати власні межі та потреби. Коли ж довгоочікувана відпустка приходить, військовий може швидко виспатися, але вже за кілька днів почуває гостру потребу повернутися назад, до побратимів. Така внутрішня боротьба стає одним з найменш помітних викликів, бо на поверхні все здається нормальним.
Тож потреба у психологічній підтримці стає нагальною у таких умовах, але варто розуміти, що це дуже складна й делікатна робота. Вона часто відбувається в умовах, які далекі від ідеальних. Наприклад, кабінети психологів розташовані за кілька кілометрів від фронту, але це все одно не гарантує повної безпеки та спокою. Військовий психолог не має можливості застосовувати стандартні терапевтичні підходи у повній мірі, бо людина постійно перебуває в напрузі та небезпеці.
Важливо також розуміти, що не всі військові страждають на класичний посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), який звикли у суспільстві приписувати усім, хто повертається з фронту. Не рідко можна побачити, що після тяжких травм людина змінюється не лише болісно, а й позитивно, бо відбувається переоцінка цінностей і навіть зростання. Є ветерани, які після ампутацій знаходять новий сенс життя і радіють кожному дню. Така зміна дуже тонка і не піддається простим схемам лікування, адже такий процес потребує розуміння і підтримки.
Не варто забувати, що повернення військового стає справжнім викликом як для нього самого, так і для його родини. Часто війна руйнує сім’ї, адже близькі не завжди готові до реалій, з якими повернувся ветеран. Відсутність спільного досвіду, нерозуміння одне одного, нерідко призводить до розлучень чи емоційної віддаленості. Важливо, щоб обидві сторони мали бажання працювати над стосунками і шукати шляхи порозуміння.
Одним з найменш помітних, але розповсюджених способів “виживання” є замикання в собі та вживання алкоголю. Всі звикли списувати це на “погану звичку”. Але часто така поведінка стає звичайною спробою впоратися зі стресом, коли поруч немає підтримки. Проблема загострюється через мовчання, коли ні ветеран, ні його близькі не можуть відкритися одне одному. Важливо створити середовище, де можна говорити, навіть якщо не знаєш, що сказати, але готовий слухати.
Що потрібно цивільному суспільству
Для побудови здорової взаємодії потрібно не чекати, що ветеран повернеться “таким самим”. Варто зрозуміти, що війна змінює людину назавжди без винятків. Відповідно, суспільство має змінюватися під ці нові реалії. Це має стосуватися не лише державних програм, а й повсякденного спілкування, робочих місць, інфраструктури. Цивільним варто навчитися розпізнавати і поважати ці зміни, не нав’язуючи штучних норм та не створюючи тиску.
Попри всі державні стратегії й міністерські плани, справжня адаптація ветеранів має починатися не з гучних балачок та звітів, а саме тут і зараз в рідному місті, селі, на вулиці, де тебе впізнають по очах. Саме громада, яка є першим середовищем, в яке повертається людина після війни, і саме тут можна або м’яко підхопити, або боляче відштовхнути.
Більшість проблем, про які ми говоримо проявляються у самотності, мовчанні, непорозумінні. І виникають вони не в результаті якоїсь “психології війни”. Вони виникають, коли ветеран повертається у світ, який живе так, ніби нічого не сталося. І тут дуже важливо, щоб поруч були ті, хто не боїться слухати, не тисне, не жаліє, а просто знаходиться поруч і намагається почути і зрозуміти.
У деяких громадах вже запустили просту, але дієву ініціативу: програми наставництва, де в парі працюють ветеран і цивільна людина. Це не “кураторство” і не “опіка”, а горизонтальні стосунки, побудовані на довірі. Хтось допомагає зорієнтуватися в побутових дрібницях, а хтось просто регулярно приходить на каву. Такі речі не потребують бюджету. Вони потребують уважності та бажання бути поруч. Часто саме такі зустрічі стають найпотужнішими “реабілітаційними курсами”.
Групи підтримки стають осередками, де під час звичайних зустрічей ветерани можуть поговорити з тими, хто розуміє без зайвих запитань та моралізаторства. Для організації таких просторів не потрібно будувати спеціальну будівлю. Зустрічі у бібліотеці, клубі чи навіть гаражі можуть стати справжніми “точками опори”. Іноді досить просто знати, що десь є людина, яка теж була там і пережила подібний досвід.
Робота теж дає відчуття потрібності, структуру днів, відчуття, що ти знову частина суспільства. Програми перекваліфікації, пільги для роботодавців, адаптовані вакансії дають шанс знову бути корисним. І багато ветеранів не чекають “місця”, а самі створюють бізнеси, майстерні, ветеранські кав’ярні. Їм просто потрібна підтримка на старті, а не співчуття з боку.
Чиновники, медики, вчителі, навіть поліцейські, хто у повсякденному житті стикається з людьми після фронту, мають вчитися “іншій мові”. Не за підручниками, а хоча б на базовому рівні, що таке тривожність, як працюють тригери, як не перевантажити людину запитаннями чи бюрократією в перші ж дні повернення. Такі освітні програми вже є, але варто лише адаптувати їх під місцеві реалії, бо найгірше, коли маємо лише формальність у найчутливіший момент.
Врешті-решт, головне питання не в тому, чи держава підготує “інфраструктуру”, а чи ми самі, у своїх громадах, підготуємо простір, де людину не питатимуть “Коли ти станеш нормальним?”, а скажуть: “Як добре, що ти повернувся”.
Ми часто говоримо про повернення ветеранів як про велику проблему, але забуваємо, що це ще й велика можливість. Так, війна ламає, але вона й оголює суть. Люди, які пройшли фронт, несуть із собою не лише біль. Вони стають носіями безцінного досвіду, якого у мирного суспільства не було ніколи. І цей досвід стосується не тільки питань виживання, а й розкриває всю суть сили, гідності і активних дій, навіть у надзвичайних ситуаціях. Ветерани можуть стати не просто “тими, хто потребує адаптації ”, а тими, хто веде. Їхнє повернення дарує суспільству шанс не заклеїти тріщини старої системи, а збудувати нову з іншими цінностями.
Фронт чітко відсікає зайве, бо там немає часу на лицемірство та марну балаканину. Військові знають чітку межу між правдою і фальшем, між відповідальністю і байдужістю. І цей досвід повертається додому разом із людьми. Якщо ми готові слухати, то ми маємо шанс переосмислити, що для нас справді важливо.
Більшість суспільних інституцій досі працює за логікою компромісів, затягування й формальностей. Ветеранські спільноти часто несуть етику дії за принципом “бачиш проблему — вирішуй”. І це може стати новим стандартом. Новою культурною нормою — бути прямим, брати на себе відповідальність, не ховатися за “систему” та шукати винуватих.
Дуже багато ветеранів мають досвід командування, ухвалення рішень у стресі, відповідальності за життя інших. Тож вони не потребують “вказівок згори”. Якщо дати їм можливість, вони можуть стати новими лідерами у громадах, у бізнесі, освіті й політиці. І це не пафос, а проста логіка: ті, хто витримали війну, точно зможуть підняти та втримати країну.
Як це працює в інших державах: досвід, про який варто знати
Повернення військових до цивільного життя стало викликом не лише для України. З цим стикалися й інші країни, і кожна з них обрала свій шлях. Десь він був успішним, а десь став досить суперечливим. США мають, мабуть, одну з найпотужніших систем роботи з ветеранами у світі — VA System (Департамент у справах ветеранів). До неї входять державні клініки, програми освіти, кредити на житло та підтримка сімей. Особливо поширені програми “peer-to-peer”, коли один ветеран підтримує іншого. Це допомагає краще розуміти стан побратимів і не втрачати зв’язок із середовищем.
Однак водночас, попри всі ресурси, США мають велику кількість ветеранів із ПТСР, високий рівень самогубств та проблеми із залежностями. Всі ці недоліки вказують на той факт, що грошима та бюрократичною машиною не завжди можна закрити глибокі рани війни. Потрібна ще й культура сприйняття. І тут американці навчили своє суспільство не стигматизувати своїх ветеранів. Це частина ідентичності, повага, історія, яку варто поважати, а не знущатися чи боятися.
Ізраїль має інший підхід. Там майже всі проходять військову службу. Через це повернення з армії не виглядає як щось “особливе” чи “травматичне”, а цілком інтегроване в суспільну тканину. У ветеранів менше бар’єрів у спілкуванні з цивільними, бо досвід війни чи армії зрозумілий більшості, що значно зменшує стигматизацію й сприяє кращій реінтеграції. Також Ізраїль розвиває центри психологічної підтримки, часто при університетах або громадських організаціях, де допомогу надають не лише лікарі, а й колишні військові. Вони слідують принципу “ти не один”, і це дійсно працює.
Постюгославський досвід демонструє нам зовсім іншу сторону медалі. У Хорватії та Боснії ветерани після війни 90-х років опинилися в ситуації, коли їх використовували як політичний інструмент. У багатьох випадках держава замість реабілітації створювала привілеї без реального супроводу. Це призвело до того, що частина ветеранських спільнот із часом радикалізувалась, а інша просто залишилась на узбіччі. Проте були й позитивні кроки. Зокрема, в Хорватії інвестували у програми соціального підприємництва, де ветерани створювали бізнеси разом із громадами, що допомогло зменшити ізоляцію і дати людям новий сенс після війни.
Зрозуміло, що ми ще довго будемо повертатися з цієї війни. Хтось повертається фізично, хтось душею, а хтось зберігатиме повну тишу. Але очевидно, що це повернення буде процесом тривалим та стосуватиметься не лише самих військових. Адже це великий спільний шлях. І він не про те, щоб знову зробити все “як було”, бо так вже не буде ніколи. Ми матимемо можливість змінити те, що не працювало раніше, отримаємо шанс навчитися жити в новій реальності не навпомацки, а з розумінням, чутливістю й бажанням бути поруч. Варто лише припинити спроби “налагоджувати” ветеранів під мир, а змінити суспільство, аби воно не відштовхувало тих, хто пройшов через найважче.
Цей шлях не буде легким, бо жодна справжня трансформація не буває комфортною. Але якщо пройти його разом, то у нас є шанс збудувати країну, де досвід війни не буде клеймом, а стане точкою росту, де біль не приховують, а на ньому вчаться діяти, а замість відчуження з’являється спільна мова й новий зміст для життя поруч.
