За кордоном багато українок вже збудували новий побут, їх діти ходять до місцевих шкіл, з’явилися нові знайомі, повсякденні маршрути стали зрозумілими, а щоденні клопоти — передбачуваними. Україна лишається в телефоні, у стрічці новин, у відеозв’язках з близькими і друзями. Спогади про дім дедалі більше розмиваються, поступаючись рутині, що дає відчуття безпеки. Для тисяч жінок повернення в країну не є варіантом, і річ не лише у війні. Усе більше українок не бачать у теперішній Україні простору, який готовий прийняти, захистити і дати опору.
Що стоїть за цифрами української міграції в ЄС
На початку 2025 року карта розселення українських біженців у ЄС мало чим змінилася. Найбільше українців продовжують приймати Німеччина, Польща та Чехія. У Німеччині тимчасовий прихисток отримали понад 1,17 млн осіб, що становить більше чверті всіх українських біженців у Євросоюзі. Польща дала прихисток майже мільйону, а Чехія — майже 400 тисячам.
За січень кількість людей під захистом у ЄС зросла на понад 25 тис осіб, причому найбільше прибули саме до країн, які вже мають найбільше українців. Так, Німеччина прийняла ще 8,8 тисяч, Чехія — понад 6 тисяч, а Іспанія — понад 3 тисячі. Водночас деякі країни, зокрема Данія, Франція, Австрія та Литва, навпаки, зафіксували зменшення кількості переселенців з України. Данія втратила понад 6% зареєстрованих українців за місяць, що свідчить про внутрішню мобільність біженців у межах ЄС і зміщення пріоритетів.
Соціальний зріз також є промовистим: майже половину українців під захистом становлять дорослі жінки (найбільше жінок віком 35-44 років — 13% ), третину сформували діти, а чоловіків — менше чверті. Така демографічна структура лише підкреслює, що тягар адаптації та побудови нового життя за кордоном найчастіше лягає саме на плечі жінок із дітьми.
Та попри всі труднощі адаптації за кордоном все більше українок повідомляють про небажання повертатися додому, навіть після закінчення бойових дій. На цю тривожну тенденцію вказують результати дослідження, проведеного науковцями Лабораторії вивчення війн і катастроф Педагогічного університету імені Комісії національної освіти у Кракові. Українські жінки, які опинилися в Польщі через війну, поступово вкорінюються в нову реальність. За останні пів року число тих, хто планує повертатися в Україну після завершення бойових дій, суттєво скоротилося. Якщо ще восени 2024 року таких було 41%, то вже на початку 2025-го їх кількість зменшилася до 31%. Паралельно зростає кількість тих, хто не просто не поспішає назад, а свідомо будує нове життя на польському боці кордону. Третина українок хоче залишитися в Польщі назавжди, а 13% уже думають про польське громадянство.
Ці цифри демонструють не лише статистичні дані, а дзеркало глибших змін. Жінки, які ще нещодавно з валізами й дітьми в руках тікали від сирен і вибухів, тепер намагаються вибудувати бодай якісь гарантії стабільності. Проте побутова адаптація виявилася не менш складною, ніж сама втеча. Попри те, що 60% з них уже мають роботу, лише третина змогла працевлаштуватися за фахом. Решта ж або змушена погоджуватися на нижчі позиції, або постійно стикається з проблемами в пошуках через мовний бар’єр, невизнання українських дипломів і загалом низьку оплату праці. Більшість працевлаштованих жінок представляють середній клас і до повномасштабної війни мали стабільну роботу, вищу освіту й не розраховували на гуманітарну допомогу.
Мовний бар’єр залишається критичною перепоною для інтеграції, бо 68% назвали саме його головною проблемою в пошуках роботи. Навіть ті, хто працює, часто відчувають емоційне й професійне вигорання, оскільки не можуть реалізувати себе у звичному середовищі. Близько 39% жінок уже зверталися по психологічну допомогу, але при цьому 60% намагаються впоратись із кризами самотужки.
Однак, незважаючи на всі труднощі, Польща сприймається як безпечний простір. Рівень задоволеності безпекою та транспортною інфраструктурою серед українок становить 76%. Але медичні послуги, заробіток та загальне матеріальне становище сімей все ще викликають мало задоволення.
Примітно, що бажання повернутися в Україну пов’язане не з економічним тиском, а насамперед із безпековими й системними змінами. Серед умов, які б спонукали жінок до повернення, на першому місці все ще знаходиться остаточне завершення війни (61%), далі — повна відсутність бойових дій і авіаударів (40%), стабільна, добре оплачувана робота в Україні (34%) і викорінення корупції (31%). Натомість тимчасовий характер легального перебування в Польщі та припинення соціальних виплат майже не впливають на їхні плани. Лише 5% та 1% відповідно вказали ці фактори як причину можливого повернення.
Цікаво, що дедалі більше жінок навідуються в Україну. Так, 10% роблять це постійно, ще третина бувала на батьківщині кілька разів після приїзду до Польщі. Проте 35% українок не приїжджали додому жодного разу. Це може свідчити як про побоювання щодо безпеки, так і внутрішній психологічний розрив з довоєнним життям.
Соціальна інтеграція також зазнає трансформацій. Ставлення польського суспільства, яке на початку повномасштабної війни було переважно теплим, із часом змінилося. Нині 39% українок оцінюють його як нейтральне, а 18% говорять про відверто негативне. Попри це, лише 15% жінок сказали, що можливе упередження з боку поляків могло б стати причиною повернення в Україну.
Водночас зростає й активність на ринку праці. Жінки не просто шукають роботу, а намагаються інтегруватися, розвиватися, будувати довготривалі плани. 31% активно шукають роботу, ще 32% розглядають таку можливість. Частина не працює через догляд за дітьми, навчання чи пенсійний вік.
Як бачимо, за результатами дослідження, Польща для багатьох з цих жінок перестає бути тимчасовим прихистком, і така ситуація прослідковується в інших зарубіжних країнах. З кожним днем українки все більше переконуються, що за кордоном можна дати дітям стабільність, знайти роботу, почати життя з чистого аркуша. Зменшення охочих повернутися не варто сприймати як зраду, байдужість чи зневіру. Це звичайнісінька адаптація, хоча жорстка і реалістична. І вона проявляється у чергах на мовні курси, у тихій боротьбі за легалізацію диплома, у спробах наново зібрати життя в чужій країні, яка з кожним місяцем стає трохи менш чужою.
Життя після втечі: чому українки не хочуть повертатися додому
Всі ми чудово пам’ятаємо як починалося масове переселення внаслідок жахливого і цинічного повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Українки виїжджали поспіхом, рятуючи дітей, хапаючи документи, зібрані речі. У валізах було небагато: кілька речей, медикаменти, тривога в грудях. Тепер, на четвертому році повномасштабної війни, у багатьох з них є те, чого не було в Україні навіть у мирні часи: доступ до освіти, медицина, мовні курси, стабільна інфраструктура, соціальна підтримка.
Та варто зрозуміти, що тепер українки мають відчуття, що майбутнє хоч і непросте, але можливе. Повернення більше не звучить для них як природна потреба, воно все частіше виглядає як ризик. Власне житло в Україні зруйноване, або знаходиться в зоні постійної загрози. Держава не має ресурсів ні на відновлення житлового фонду, ні на прозору й ефективну компенсацію. Зрозуміло, що сотні тисяч українців фактично втратили дах над головою. Ті, хто повернувся, нерідко стикаються з тими самими проблемами, які і штовхнули людей до втечі. Жінки чудово розуміють, що тут на них чатують чиновницька байдужість, бюрократичні пастки, відсутність механізмів реальної підтримки.
Ті ж, хто нині живе за кордоном, все чіткіше формулюють своє небажання повертатися, бо не бачать можливостей для самореалізації вдома. Невизначеність із післявоєнною економікою, розмитість планів відбудови, глибока криза довіри до держави вкупі створюють відчуття глухого кута. Україна офіційно звітує про плани відновлення міст і регіонів, презентує архітектурні концепції та цифри у звітах, але жінки не бачать, як це перетворюється на реальні кроки, які стосуються їх особисто.
Жити у країні, де обіцяють, але не гарантують, готові не всі. Тим часом Польща, Німеччина, Чехія, країни Балтії пропонують умови, які виявляються вирішальними. Людям потрібна стабільність, передбачуваність, доступ до праці, навчання, соціальних послуг. Саме ці можливості стали тією точкою опори, яку українки не знаходили вдома навіть до війни. Для багатьох саме тут відкрився новий горизонт у вигляді мовних курсів, що відкривають шлях до професії, державні програми , які сприяють перекваліфікації. В умовах постійної невизначеності в Україні ці прості гарантії набувають величезного значення. Особливо для жінок, які звикли розраховувати лише на себе. У країнах ЄС вони не тільки адаптувалися, а й почали розвиватися. І такий підхід все більше починає нагадувати власне життя, а не виживання.
А в цей час Україна поступово втрачає частину свого населення. І тут йдеться мова не лише про фізичну присутність у країні, а про довіру до того, що країна здатна дати захист, розвиток і майбутнє. Поки Європа надає інструменти, Україна пропонує лише пусті обіцянки. Поки державна риторика зводиться до підрахунку біженців на папері, жінки-біженки самі рахують свої шанси на нове життя. Цілком зрозуміло, що дуже часто за таких обставин вибір буде зроблено не на користь повернення.
Різна Європа: як українки адаптуються в різних країнах ЄС
Коли мова заходить про життя українок-біженок у Європі, не варто говорити про ЄС як про щось однорідне. Насправді умови, перспективи й ставлення до біженців істотно різняться залежно від країни. І саме ці відмінності часто стають вирішальними у виборі залишатися, повертатися чи переїжджати далі.
Варто зазначити, що Польща хоча і є найближчою географічно та культурно, все ж таки вона не найпопулярніша для довгострокових планів. Багато українських жінок почали своє життя в ЄС саме тут, але частина з них уже розглядає варіанти переїзду в інші країни. Серед причин такої зміни жінки зазначають обмежені можливості зростання, перенасичений ринок праці, зниження соціальної підтримки та зростання втоми приймаючого суспільства. Водночас Польща лишається популярною через мовну близькість, відносну доступність житла та робочих місць.
Німеччина стає все більш популярною серед біженців з України, бо пропонує найбільший спектр соціальних послуг і програм адаптації. Українки тут мають змогу пройти безкоштовні мовні курси, отримати перекваліфікацію, знайти кваліфіковану роботу або навчитися нового фаху. Бюрократія ускладнює доступ до частини ресурсів, але водночас система є стабільною й прогнозованою. Саме в Німеччині багато жінок починають говорити про майбутнє не з оглядом на війну, а з прицілом на самореалізацію.
В Чехії уряд цілеспрямовано розробляє інтеграційні політики саме для жінок із дітьми. Українки мають доступ до садочків, медичного страхування, базових соціальних виплат і програм допомоги в працевлаштуванні. Утім, ринок праці досить обмежений для висококваліфікованих спеціалісток, тому частина жінок працює на тимчасових або фізичних роботах.
Італія та Іспанія приваблюють м’яким кліматом, відкритістю місцевих громад і гнучкістю побуту, але тут українок часто чекає тіньова праця, пов’язана з доглядом за літніми людьми або хатньою роботою. Незважаючи на це, частина жінок цінує “неформальну” стабільність у вигляді готівкових заробітків, підтримки діаспори й низького порогу входу на ринок праці.
Скандинавські країни пропонують умовно “елітарний” напрямок. Тут високі соціальні стандарти, але водночас складний доступ до ринку праці без знання мови та проходження адаптаційних курсів. Українки, які потрапили сюди, мають підтримку держави, але часто зіштовхуються з культурною дистанцією, замкненістю громад і повільною інтеграцією.
Франція та Австрія пропонують формальні можливості, однак із серйозними адміністративними бар’єрами. Система соціального захисту складна, працевлаштування вимагає тривалої процедури, а освіта дітей вимагає адаптації до нової мовної та навчальної системи. Додайте до цього зростаюче навантаження на місцеві бюджети, і багато жінок відчувають себе тут радше “толерованими”, ніж прийнятими.
Як бачимо, українки обирають країни не лише за кількістю виплат або доступністю житла, а за глибинним відчуттям безпеки, прозорості системи та можливістю впливати на своє життя. Там, де є правила, зрозуміла структура і хоч якісь шанси на зростання, жінки залишаються, і більш того – створюють нові сім’ї, знаходячи нових чоловіків. Водночас Україна стає мовчазним спостерігачем за цим рухом збоку, без системної політики повернення і без розуміння, що саме ці жінки можуть стати хребтом повоєнного відновлення, якщо матимуть куди повертатися і навіщо.
Ціна відтоку: які ризики несе Україні втрата жінок-біженок
Поки державні інституції ведуть облік переселених осіб і звітують про чергові плани повернення біженців, Україна поволі втрачає активних, працездатних і ресурсних жінок. Цей процес не має гучного озвучення, не фіксується в оперативних зведеннях, проте він уже формує довготривалі наслідки для повоєнного майбутнього. Масовий відтік українок не є лише гуманітарним або емоційним викликом. Зрозуміло, що це стратегічна загроза, яку державна політика чомусь ігнорує.
Цілком очевидно, що саме жінки репродуктивного віку є ключовим демографічним ресурсом будь-якої країни. Втрата значної частини цієї категорії веде до ще глибшого падіння народжуваності, яке в Україні й без того є критично низьким (всього 0,9 дитини на одну жінку). Частина жінок, які залишилися в Європі, уже народжують дітей за кордоном, записуючи їх у місцеві системи охорони здоров’я, освіти й соціального забезпечення. Із кожним роком імовірність того, що ці діти пов’язуватимуть своє майбутнє з Україною, стрімко зменшується.
Варто зазначити, що багато жінок, які інтегрувалися в країнах ЄС, в рідній країні були часто висококваліфікованими фахівчинями: лікарки, викладачки, інженерки, менеджерки. Вони отримують нові знання, проходять професійні курси, навчаються мов. У мирному суспільстві це був би золотий резерв для модернізації країни. Але без створення умов для повернення цей капітал просто працює на інші держави, збагачуючи їх економіку. Україна фінансувала їхню освіту, але плоди цієї інвестиції збирають країни з більш привабливою соціальною політикою.
Не забуваємо і того факту, що зараз значна частина чоловіків призвана або задіяна в армії, і після війни країна потребуватиме масового повернення жінок на ринок праці в освіту, медицину, соціальний сектор, держуправління, малий бізнес. Відсутність частини цієї категорії створить структурний дисбаланс. На ринку праці буде відчутним брак персоналу, падіння якості послуг, перевантаження тих, хто залишився. Крім того, це посилить конкуренцію за кваліфіковану робочу силу з іншими країнами, які вже сьогодні активно переманюють українок через програми інтеграції.
Ну і наостанок – щодо діагнозу довіри. Українки, які опинилися за кордоном, стикаючись з чіткими процедурами, зрозумілими правилами, прозорою медициною і соціальною політикою, усвідомлюють, чого їм бракувало в рідній країні. Вони не вірять у швидке перетворення України на місце, де ці стандарти стануть нормою. І відновити цю довіру буде значно важче, ніж повернути будівлі чи дороги.
Цілком зрозуміло, що українок бентежить байдужість рідної країни. Держава все ще сприймає жінок-біженок як “тимчасових відсутніх”, однак ситуація вже змінилася. Наразі мільйони українок інтегрувалися, укорінилися, почали будувати довгострокові плани за межами країни. Відсутність комплексної політики повернення, програми реінтеграції, доступного житла, підтримки малого бізнесу для жінок вже не можуть сприйматися як помилки уряду, а радше як стратегічне самопослаблення. Україна не має і не може дозволити собі розкіш залишити ці процеси без відповіді. Якщо країна справді хоче соціально, економічно, культурно відновлюватися після війни, то має починати діалог з тими, хто зараз не вдома. І цей діалог повинен базуватися не на гаслах про патріотизм, а довірі, конкретних умовах і чітких гарантіях.
