Український книжковий ринок протягом останніх років перетворився на один з головних майданчиків для суспільних дискусій про ідентичність, культурну політику та протидію агресії. У період війни питання мови книжок і контролю за їхнім походженням набуло нового змісту, адже кожен примірник, надрукований російською, почав сприйматися не лише як джерело інформації чи розваги, а й потенційний інструмент впливу. Тому не дивно, що громадяни все активніше апелюють до держави з вимогою встановити жорсткі правила, які б унеможливили масове поширення продукції російською мовою. Одним з проявів цього запиту стала петиція про обмеження друку, розповсюдження та просування російськомовних книжок, яка швидко набрала необхідну кількість голосів і змусила уряд офіційно відреагувати.
У Кабінеті Міністрів відповіли, що пропозиції громадян не залишилися поза увагою, однак зміни до законодавства можуть бути запроваджені лише після детального аналізу із залученням експертів та фахівців у сфері видавничої справи.
Водночас уряд нагадав, що чинні норми вже містять низку обмежень, спрямованих проти ввезення та поширення книжкової продукції з Росії та Білорусі. Зокрема стаття 28-1 Закону «Про видавничу справу» забороняє продаж і ввезення видань, створених у цих країнах, а також книжок авторів, які після 1991 року залишаються громадянами Російської Федерації. Таким чином, правова база діє, але її вдосконалення вимагає узгодженого підходу.
Окремо було підкреслено, що обмеження не стосуються випадків, коли фізичні особи ввозять книжки для власного користування. Якщо йдеться не про комерційний продаж, дозволено привезти з собою не більше десяти примірників у ручній поклажі чи багажі, за умови, що вони не внесені до Реєстру видавничої продукції антиукраїнського змісту. Контроль за цими правилами здійснює Держкомтелерадіо, який також веде реєстри дозволених і заборонених книжок та публікує їх на своєму сайті.
У відповіді уряду також нагадано про дію Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Цей документ вимагає, щоб книжки, видані або поширювані в Україні, були українською мовою, мовами корінних народів чи офіційними мовами Європейського Союзу. Виключення допускаються лише тоді, коли видання містить твори мовою оригіналу, якщо воно було створене до 1 січня 2023 року чи коли воно замовлене державними органами з міркувань безпеки й не призначене для широкого продажу.
Додатково законодавство накладає обов’язок на видавців, включених до Державного реєстру, забезпечувати щонайменше половину своїх книжкових видань державною мовою. Це правило поширюється і на книгарні, де частка українськомовної літератури також має складати не менше п’ятдесяти відсотків від усього асортименту. Водночас існують винятки для продукції, виданої мовами національних меншин, які належать до офіційних мов ЄС, а також для кримськотатарської чи іншої літератури корінних народів, що фінансується з державного чи місцевого бюджету.
Окрема увага приділяється навчальній літературі. Словники, підручники, розмовники та багатомовні видання, де одна з мов є державною, офіційно прирівнюються до книжок українською, що дозволяє зберігати баланс між практичними потребами освіти й вимогами мовної політики. У разі порушення встановлених норм передбачені штрафи для тих, хто поширює заборонену продукцію — книжки з Росії, Білорусі чи окупованих територій, якщо вони внесені до реєстру антиукраїнських видань або потрапили на ринок без дозволу.
Таким чином, петиція, яка набрала понад двадцять шість тисяч голосів, засвідчила, що українське суспільство вимагає більш радикальних кроків у боротьбі з російськомовною продукцією. Водночас реакція уряду показує прагнення рухатися у цьому напрямі виважено, аби врахувати всі правові, культурні та міжнародні аспекти. І хоча остаточне рішення ще попереду, дискусія навколо книжок знову доводить, що мовне питання в Україні давно вийшло за межі культурної сфери, перетворившись на важливий елемент національної безпеки та самоідентифікації.
