Ефективні на фронті, зайві на ринку праці: як працевлаштування ветеранів стало їхньою особистою проблемою

Державний конвеєр оборони працює бездоганно, поки людина перебуває всередині військової системи: її одягають, озброюють, платять гроші та чітко вказують напрямок руху. Проте в момент демобілізації цей гігантський механізм раптово вимикається, залишаючи вчорашнього бійця у цивільному вакуумі, сам на сам з втраченим здоров’ям, бюрократичним пеклом реабілітації та необхідністю заново вчитися жити суспільним життям. Держава спромоглася ефективно перетворювати цивільних на військових, але виявилася абсолютно безпорадною в зворотному процесі, перетворюючи успішне повернення ветерана додому на його особисту, поодиноку боротьбу за виживання.

2 мільйони ветеранів і хаос замість стратегії: чому український ринок праці опинився на межі колапсу

Станом на середину 2026 року Україна вже постала перед масштабним соціально-економічним викликом, адже кількість офіційно зареєстрованих ветеранів перевищила позначку у 2 мільйони людей. Більшість із них є безпосередніми учасниками бойових дій, а суттєва частина дістала інвалідність унаслідок війни. Найбільша концентрація демобілізованих громадян спостерігається у великих промислових та прифронтових регіонах — Дніпропетровській, Львівській, Київській, Харківській областях та столиці.

Це створює нерівномірне навантаження на локальні ринки праці та вимагає від держави і бізнесу скоординованих дій. Офіційна стратегічна мета працевлаштувати 100 тисяч захисників до 2030 року виглядає як перший системний крок, проте реальні масштаби майбутньої демобілізації, за прогнозами, охоплять значно ширше коло громадян разом із їхніми родинами.

Поточна ситуація на ринку праці демонструє серйозний розрив між пропозицією та реальним залученням ветеранів. Попри наявність десятків тисяч вакансій на профільних платформах та запуск інституту супроводу, кількість активних кандидатів і роботодавців, які взаємодіють між собою, залишається відносно невеликою. Головним стримувальним фактором є глибока економічна та психологічна невідповідність між військовим досвідом і цивільним життям. Повертаючись до мирної діяльності, колишні військові стикаються з різким падінням доходів, оскільки середні цивільні зарплати не здатні компенсувати рівень грошового забезпечення на передовій та покрити базові потреби родин в умовах кризи. Це змушує третину демобілізованих шукати додаткові заробітки, працювати на кількох роботах або йти у тіньовий сектор із щоденною оплатою, що призводить до хронічного виснаження, загострення проблем зі здоров’ям та швидкого вигорання.

Іншою стороною проблеми є неготовність самого бізнесу до якісної інтеграції нових працівників. Роботодавці часто виявляють упередженість або остерігаються психоемоційного стану ветеранів через брак знань та відсутність чітких внутрішніх інструкцій. Понад третина ветеранів залишає перше цивільне місце роботи вже за кілька місяців через конфлікти, нерозуміння або відсутність елементарних інклюзивних умов для людей із травмами. Державні ініціативи, зокрема цільові програми підтримки, компенсації за облаштування робочих місць та гранти на розвиток власної справи, покликані згладити ці гострі кути.

Однак для успішного переходу від виснажливого сумісництва до стабільної зайнятості необхідне не просто створення робочих місць, а кардинальне підвищення кваліфікації ветеранів, що дозволить їм претендувати на високооплачувані посади та почуватися захищеними в цивільному секторі. Втім, подолати цей розрив між бізнесом і ветеранами неможливо без чіткої державної стратегії, якої країні досі бракує. Замість єдиного зрозумілого алгоритму ми бачимо купу відірваних один від одного проєктів.

Заручники інструкцій: чому фахівці із супроводу стали частиною системи, а не захисниками ветеранів

Сьогоднішня українська ветеранська політика нагадує масштабний будівельний майданчик, де є надлишок різноманітних матеріалів, але повністю відсутній генеральний план. Зовні процес виглядає динамічно, адже уряд регулярно звітує про запуск нових цифрових сервісів, виділення бізнес-грантів, відкриття регіональних центрів підтримки та запровадження фінансових компенсацій для роботодавців, які працевлаштовують демобілізованих військових. Однак,  замість створення безперервного, логічного маршруту, який супроводжував би людину від моменту складання зброї до повної адаптації у цивільному житті, державні інституції продовжують мислити категоріями ізольованих проєктів. Ветерану ж потрібен комплексний алгоритм, де лікування, психологічна реабілітація, перекваліфікація, юридична допомога та фінансова стабілізація пов’язані в єдиний ланцюжок. Через відсутність такого державного механізму виникає парадоксальна ситуація, коли реальну реінтеграцію забезпечують структури, які формально не несуть за це відповідальності. Громадські організації, благодійні фонди та представники відповідального бізнесу взяли на себе найбільш інтелектуальну та складну частину роботи — кар’єрний супровід, менторство, навчання та психологічну підготовку цивільних колективів до повернення колишніх військових. Поки Міністерство у справах ветеранів функціонує як адміністративна надбудова, недержавний сектор самотужки закриває прогалини у державній політиці.

Спробою держави перехопити ініціативу та вибудувати сервісну вертикаль став Інститут фахівців із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб, якому Кабінет Міністрів України дав офіційний старт постановою від 2 серпня 2024 року. Ця нова професія була покликана масштабувати та замінити попередній експериментальний проєкт «Помічник ветерана». Проте станом на 2026 рік замість стати проривом, інститут перетворився на об’єкт жорсткої критики з боку правозахисних спільнот, громадського сектору та самого ветеранського середовища. Однією з головних причин суспільного розчарування стала повна залежність новостворених фахівців від діючої системи урядової бюрократії.

Оскільки цих працівників працевлаштували переважно в комунальних установах та місцевих центрах соціального захисту, вони миттєво стали частиною бюрократичного апарату. Замість того, щоб виконувати функції незалежного захисника інтересів ветерана, спроможного критикувати неефективність влади, громада отримала звичайного службовця, зв’язаного по рукам і ногам посадовими інструкціями та волею місцевого керівництва.

ТЦК, ВЛК та військові шпиталі керуються виключно власними внутрішніми статутами, де посада фахівця із супроводу просто відсутня. Це перетворює будь-яку спробу реальної допомоги на зіткнення із непереборними перепонами. Юридична невизначеність статусу ФСВ усередині військової структури призводить до того, що на пропускних пунктах ТЦК чи у кабінетах комісій такий працівник вважається звичайною сторонньою особою. Оскільки він не є родичем або адвокатом, його законно не допускають до процесів оформлення. Спроби фахівців дистанційно допомогти ветерану зі збором довідок про поранення чи витягів з наказів також блокуються військовими частинами під приводом захисту персональних даних та таємниці. Через це пораненим або психологічно виснаженим бійцям доводиться особисто обходити кабінети для підписання кожного документа.

Ситуацію суттєво погіршує повна відсутність цифрової інтеграції між відомствами, адже цивільні платформи Мінветеранів жодним чином не синхронізовані із закритими військовими базами даних змушуючи координаторів діяти наосліп. Додатковим бар’єром стає медичний егоцентризм у шпиталях, де лікарі сприймають фахівців як некомпетентних соцпрацівників старого зразка. Персонал неохоче ділиться інформацією про реабілітаційні потреби пацієнтів, що остаточно замикає коло відомчої ізоляції та знецінює первісну ідею комплексної підтримки ветеранів.

Поряд з цим центральна влада фактично переклала фінансову та організаційну відповідальність за проєкт на місця. Попри наявність державних субвенцій, безпосереднє утримання фахівців, облаштування їхніх робочих місць та інтеграція в локальну інфраструктуру стали обов’язком територіальних громад. Це миттєво породило глибоку майнову нерівність, адже якість підтримки ветерана тепер безпосередньо залежить від заможності чи бідності конкретного регіону.

В результаті, за оприлюдненими результатами державних аудитів, Інститут фахівців із супроводу перебуває у стані глибокої системної кризи через критичне недофінансування та повний крах початкових планів масштабування. Профільне міністерство заявляло про намір залучити до роботи 15 000 спеціалістів, проте реальні цифри ледве сягають 2 000 – 2 400 осіб у всіх громадах, що становить заледве 20% від запланованої норми.

Такий кадровий дефіцит призвів до катастрофічного дисбалансу навантаження, коли на одного працюючого фахівця припадає до 100 ветеранів та членів їхніх родин. За умов такої щільності уваги будь-який індивідуальний підхід чи глибоке занурення в людську долю стають фізично неможливими, перетворюючи живу соціальну роботу на бездушний конвеєр.

Фінальним ударом по життєздатності ідеї стали мізерні заробітні плати, які уряд заклав для цих працівників, прирівнявши їх до базового соціального персоналу. Не маючи в регіонах навіть елементарного забезпечення такі фахівці змушені працювати на чистому ентузіазмі, що остаточно зводить перспективну державну реформу нанівець.

Інтеграція демобілізованих військових у мирне середовище лежить далеко за межами звичайного пошуку вакансій чи державних виплат, оскільки цей процес є базовим елементом стійкості країни, суспільної рівноваги, справедливості та поваги до ветеранів. Організувати масштабний призов та навчити захищати державу зі зброєю в руках управлінська система змогла, але зараз перед нею стоїть значно складніший іспит — забезпечити безболісне ментальне та соціальне повернення людей з передової.

Фінал цієї тривалої та болючої адаптації визначить майбутній вектор розвитку всього суспільства: або мільйонна армія ветеранів перетвориться на міцний фундамент та рушійну силу оновленої держави, або ж тотальний бюрократичний ігнорування спровокує масштабний вибух розчарування, здатний підірвати внутрішню стабільність країни зсередини.