Про війну звикли говорити сухою мовою статистики: фронтові зведення, мапи обстрілів, кількість загиблих і поранених. Втім, за нею часто зникає інша реальність — смерть, яка приходить не від куль і снарядів, а зсередини: у виснаженій психіці військових, які тривалий час живуть під постійним тиском відповідальності, небезпеки або особистих переживань. Самогубства є тихим, майже непомітним наслідком війни, про який не заведено говорити вголос. При цьому статистика замовчується, а розповіді рідних і правозахисників зазвичай не відображають повної картини. Це тіньова сторона війни, де осторонь залишаються реальні трагедії людей і родин, які втрачають своїх близьких.
Замовчувана тема: самогубства серед українських військових
Проблема самогубств серед військовослужбовців завжди існувала в Україні, але стала особливо помітною під час АТО, а в 2018 році між Міністерством оборони та військовою прокуратурою навіть вибухнув публічний конфлікт щодо реальних масштабів цих випадків. У той час як представники оборонного відомства наполягали на тому, що розмови про високий рівень суїцидів не відповідають дійсності і показники залишаються стабільними порівняно з попередніми роками, військова прокуратура озвучувала зовсім іншу картину. Вона пов’язувала зростання кількості суїцидів з серйозними наслідками посттравматичного стресового синдрому у бійців, які тривалий час перебували в зоні бойових дій.
Ця суперечка вийшла далеко за межі міжвідомчих дискусій, адже за нею стояли конкретні цифри і долі людей. За даними прокуратури, у 2016 році в зоні АТО самогубство вчинили 63 військовослужбовці, і надалі, як стверджували слідчі органи, ситуація лише погіршувалася. Головний військовий прокурор України Анатолій Матіос тоді публічно заявляв, що в середньому в зоні бойових дій на Донбасі щотижня фіксують 2-3 випадки самогубств серед військових, наголошуючи при цьому, що йдеться саме про тих, хто перебуває безпосередньо на території бойових дій. Водночас він визнавав, що ведення повної статистики щодо самогубств серед учасників бойових дій не входить до компетенції військової прокуратури, що ще більше ускладнює розуміння реальних масштабів проблеми.
На цьому тлі особливо контрастно звучали заяви Міністерства оборони, де заперечували наявність тенденції до зростання кількості самогубств, зводячи трагедії до «поодиноких випадків». Така різниця в оцінках фактично залишала суспільство без чіткої відповіді на запитання про те, що насправді відбувається з людьми у формі після місяців і років війни, і чи готова держава визнавати психологічні втрати нарівні з бойовими.
Поки посадовці обмінювалися взаємовиключними заявами, українські військові продовжували помирати далеко від лінії зіткнення, а їхні родини опинялися в ситуації подвійної втрати, коли до болю від смерті близької людини додавалася відсутність підтримки й розуміння з боку держави. Згідно з українським законодавством, самогубство класифікується як «небойова втрата», яка автоматично позбавляє сім’ї загиблих значної частини соціальних гарантій, виплат і символічного вшанування, передбачених для родин полеглих на війні. Таким чином, ці сім’ї фактично опиняються в тіні, де їхній біль не вписується в офіційний наратив.
Нещодавно Уповноважена з питань захисту прав військовослужбовців і членів їхніх сімей визнала, що проблема самогубств існує і потребує системної роботи. Вона повідомила про створення команди, яка має займатися ефективним розслідуванням таких випадків та їх попередженням. Водночас вона підкреслювала, що самогубства серед військових не є унікальним явищем для України, однак у наших реаліях, з огляду на тривалість і інтенсивність бойових дій, ризики лише зростатимуть, якщо їх і далі ігнорувати або применшувати.
Окремої уваги потребує становище родин військовослужбовців, які пішли з життя таким чином. Адже вони найчастіше залишаються сам на сам із запитаннями, на які ніхто не поспішає відповідати. Недбало проведений первинний огляд місця події, формальне службове розслідування, неефективність слідства або відверта байдужість посадових осіб змушують цих людей роками жити з відчуттям незавершеності й сумнівів, ніби правда так і залишилася десь за зачиненими дверима кабінетів.
Ситуацію ускладнює слідча практика, коли у фабулі кримінального провадження самогубство зазначається «автоматично», ще до проведення повноцінних слідчих дій, що негативно впливає на об’єктивність розслідування і фактично закриває шлях до альтернативних версій.
Часто самогубства відбуваються там, куди правоохоронці не мають доступу — на «нулі». У таких умовах саме командир стає єдиним, хто може зафіксувати випадок фото- та відеоматеріалами. Ця документація дозволяє зрозуміти, що сталося насправді, і не залишає сліпих зон для розслідування. Окрім цього, багато справ розтягуються на роки, але так і не отримують завершення. Актуалізація цих випадків дає можливість побачити закономірності та зрозуміти, чому трагедії повторюються.
Наслідки такого підходу виходять далеко за межі юридичних процедур, адже вони впливають на життя родини в громаді, процес поховання військовослужбовця, а також психологічний стан близьких, які змушені не лише переживати втрату, а й боротися за право на гідне ставлення до пам’яті загиблого. Всі ці аспекти складаються в комплекс проблем, який не може бути розв’язаний хаотичними рішеннями або декларативними заявами.
Причини, які ведуть до самогубств військових і ветеранів
Високі показники самогубств серед військовослужбовців не виникають у вакуумі, адже війна створює середовище, в якому людська психіка постійно працює на межі можливостей, а будь-яка додаткова втрата чи збій може стати останнім поштовхом. Тривалий бойовий стрес, регулярне зіткнення зі смертю, травматичні події, що повторюються день у день, поєднуються з військовою культурою, в якій витривалість і мовчання часто сприймаються як норма, а звернення по психологічну допомогу — як слабкість, яку краще не демонструвати. При цьому постійний доступ до зброї в умовах емоційного виснаження та відсутність повноцінного відновлення після бойових ротацій лише посилюють ризики, закладаючи підґрунтя для рішень, що приймаються в стані глибокої внутрішньої кризи.
До цього комплексу факторів додаються конфлікти з командирами та колективом, а також особисті трагедії. Війна робить їх особливо болісними, адже звістки про загибель рідних, смерть друзів чи побратимів, розпад сімей, зради дружин (чоловіків) або відчуття втрати дому й звичного життя часто застають військового у той момент, коли ресурсів для переживання вже майже не залишилося. В умовах фронту такі удари можуть бути відкладені, витіснені необхідністю вижити й виконувати накази, проте згодом вони повертаються з подвоєною силою, перетворюючись на нав’язливі думки, почуття провини або безнадії.
Примітно, що, як заявляють фахівці, жінки у лавах армії виявляються більш схильними до самогубств, ніж чоловіки. Це свідчить про особливу вразливість жінок у військовому середовищі, бо вони більш емоційно сприймають життя. Водночас під час активних бойових дій загальна кількість суїцидів зменшується приблизно вдвічі. Психологи пояснюють це тим, що в умовах безпосередньої небезпеки звичні мотиви для самогубства відступають на другий план, оскільки люди концентруються на виживанні та оцінюють ризики смерті зовсім по-іншому.
Крім того, війна часто провокує суспільне згуртування, яке дає можливість тим, хто раніше почувався відчуженим або ізольованим, відчути власну значущість, відновити соціальні зв’язки та знайти нове місце в колективі, що дещо знижує ризик самогубства в цей період.
Військові психіатри, які безпосередньо працюють з бійцями, звертають увагу на те, що схильність до суїцидальних дій проявляється у двох різних, але однаково вразливих групах. До першої належать військовослужбовці, які ще перебувають в зоні бойових дій і змушені жити в режимі постійної небезпеки, де накопичений стрес не має виходу, а емоційне «оніміння» поступово змінюється внутрішнім спустошенням.
Другою групою є демобілізовані військові, для яких повернення з фронту не означає автоматичного повернення до нормального життя. Після завершення служби вони юридично переходять у статус цивільних осіб, і в більшості випадків залишаються сам на сам з симптомами посттравматичного стресового розладу.
У ситуації, коли після демобілізації колишній військовий звертається по допомогу до цивільної психіатричної лікарні, сам факт його участі у бойових діях часто зникає з офіційної статистики, а у разі самогубства такий випадок майже ніколи не фігурує як суїцид військового. Таким чином, значна частина трагедій залишається невидимою для держави і суспільства, і повної картини наслідків війни для психічного здоров’я воно так і не отримує. Міністерство оборони відмовляється оприлюднювати відповідні дані, посилаючись на гриф «секретно», що ще більше поглиблює розрив між реальністю та офіційними оцінками.
Водночас навіть фрагментарна статистика, яку публікує Міністерство охорони здоров’я та Національна служба здоров’я України, демонструє тривожну динаміку. Якщо у 2015 році під наглядом перебували 814 людей з симптомами посттравматичного стресового розладу, то вже у 2016 році їхня кількість зросла до 1102, при чому у третини ветеранів було зафіксовано посттравматичний розлад (ПТСР).
Протягом наступних років електронна система охорони здоров’я зафіксувала різке збільшення пацієнтів з цим діагнозом: у 2021 році їх було 3 167, у 2022 році — 7 051, а станом на 2023 рік в Україні вже налічувалося близько 23 тисяч людей з підтвердженим ПТСР. На початку 2024 року зафіксовано понад три тисячі нових випадків, і хоча точних даних за весь 2024 і 2025 роки у відкритих джерелах немає, прогнози фахівців вказують на те, що посттравматичний розлад може розвинутися у 12–20% ветеранів, тоді як у структурі неврологічних захворювань військових ПТСР вже становить майже третину.
Слід зазначити, що наявні дані не охоплюють військовослужбовців добровольчих батальйонів, підрозділів Національної гвардії, Прикордонної служби та інших відомств, а отже реальні масштаби проблеми є значно більшими, ніж показують офіційні звіти. Фахівці, які працюють діючими та колишніми військовими, переконані, що рівень психологічної підтримки суттєво відстає від потреб, а кількість самогубств, пов’язаних з браком такої допомоги, може бути в рази вищою за задекларовану.
Водночас лікарі наголошують, що поширеність ПТСР протягом життя може сягати 15–20% і більше. Симптоми у багатьох пацієнтів не зникають десятиліттями, поступово ускладнюючись депресивними станами, тривожними розладами та відчуттям повної втрати сенсу життя. Саме в такому стані людина доходить до межі, коли вже не залишається сил страждати, і рішення про самогубство сприймається не як вибір, а припинення болю та страждань.
Депресивні епізоди торкаються ветеранів і військових, які стикаються з хронічним виснаженням і втомою, що накопичуються швидше, ніж відбувається відновлення. В таких умовах відповідальність за психічний стан бійця не може лежати лише на ньому самому, адже командири, від рішень і уважності яких залежить боєздатність підрозділу, мають відігравати ключову роль у своєчасному реагуванні на тривожні сигнали.
Перебування на фронті завжди є потужним стресовим фактором, однак для багатьох військових найважче випробування починається після повернення додому, коли різка зміна середовища оголює всі невирішені внутрішні конфлікти. Посттравматичний розлад часто проявляється не під обстрілами, а в момент зіткнення з «мирною реальністю», де передова, з її чіткими правилами й зрозумілою логікою виживання, раптом змінюється повсякденним життям, у якому ветеран почувається чужим і непотрібним.
Міжнародна практика лише підкреслює серйозність ситуації, адже самогубство давно стало глобальною світовою проблемою. За оцінками Всесвітньої організації охорони здоров’я, щороку в світі понад 720 тисяч людей вкорочують собі віку, а на кожен такий випадок припадає близько 20 спроб.
Досвід США демонструє, що серед військових і ветеранів ризики є значно вищими, ніж серед цивільного населення: у період з 1999 по 2016 рік рівень самогубств серед військовослужбовців зріс вдвічі, а у 2023 році серед ветеранів щодня в середньому понад 17 осіб накладали на себе руки. Особливо високі показники фіксувалися серед учасників воєн в Іраку та Афганістані, де переважним методом самогубства залишалося використання особистої вогнепальної зброї.
Всі ці дані свідчать про те, що самогубства в армії не є випадковим явищем або окремими трагедіями, це системна проблема, яка формується на перетині війни, психологічної вразливості та недостатньої підтримки після повернення з фронту. Без глибокого усвідомлення цих причин говорити про її подолання неможливо.
Як запобігти самогубствам серед військовослужбовців
Закінчення війни, без сумніву, стало б найдієвішим запобіганням самогубств, адже лише припинення бойових дій дозволило б людям не страждати від посттравматичного стресу, зберегти родини та долі. Проте поки війна триває, трагедії залишаються реальністю, і самогубства, на жаль, відбуваються постійно. Однак навіть в цих умовах необхідно впроваджувати ефективні заходи з метою запобіганням самогубств, а також активно і послідовно займатися їх профілактикою.
Як вже зазначалося, однією з найбільших проблем у роботі правоохоронних органів є автоматичне визначення кожного випадку смерті як самогубства ще на етапі фабули кримінального провадження, що суттєво обмежує глибину розслідування. У більшості таких випадків не перевіряються обставини події і не аналізуються наявні невідповідності, а слідчий одразу прагне довести гіпотезу про самогубство, що знижує ефективність розслідування і залишає родини без чіткої відповіді на питання про причини трагедії.
Нерозуміння реальних обставин призводить до того, що близькі почуваються винними за смерть рідної людини, переживають постійне відчуття провини і змушені самотужки шукати справедливість, жити в стані психологічного пекла, що, своєю чергою, поглиблює травму і соціальну ізоляцію.
При цьому в Україні досі немає жодної державної програми безкоштовної психологічної допомоги родинам військових, які втратили близьких через самогубство, створює критичну прогалину у системі підтримки. На практиці допомога надходить хаотично, іноді через військові частини, волонтерів або правозахисників, але системної та комплексної підтримки немає, тому її необхідно як можна скоріше впроваджувати.
Територіальні центри комплектування і соціальної підтримки зазвичай займаються лише питаннями мобілізації та обліку військовозобов’язаних, однак вони повинні робити більше: забезпечувати соціальну та психологічну підтримку військових. Наразі ця складова практично відсутня, і захисники, які постійно живуть під тиском бойових реалій, залишаються без дієвої допомоги. Ігнорування цієї частини роботи ТЦК не лише погіршує стан військових, а й створює серйозні ризики для їхньої безпеки та здатності виконувати завдання.
Питання стає ще складнішим через культурні особливості, які склалися в українських громадах: самогубство у багатьох селах та маленьких містах вважається ганьбою, через що родини стикаються з суспільним осудом, відмовою в похованні на кладовищі, відспівуванні священниками, що поглиблює ізоляцію і моральну травму. Самогубство на війні не можна розглядати як прояв слабкості або морального провалу, оскільки це наслідок надзвичайного психологічного навантаження та травматичних переживань, пов’язаних із захистом держави. Тому в державі повинна проводитися активна роз’яснювала робота з цього приводу.
У США самогубства серед військових визнають пов’язаними зі службою, тому родини загиблих отримують допомогу та пільги, а самих бійців ховають з почестями і навіть заносять на національні меморіали. Проте в Україні подібних механізмів немає, тому поки країна вшановує загиблих у боях, існує інша категорія військових — ті, чия смерть залишається невидимою і формально невизнаною.
Водночас важливим чинником в сучасних реаліях є невизначені терміни служби на передовій. Ефективність військового у бойових умовах знижується після 30 діб безперервного перебування на фронті, і оптимальним є чергування фронтових ротацій з тиловим відпочинком. Однак в умовах тривалої війни та дефіциту кадрів ці рекомендації часто ігноруються, через що бійці потрапляють у стан емоційного виснаження, який військові називають «зомбі-станом». Служба на «автопілоті» з притупленими відчуттями, деяких з них доводить до ПТСР.
Запобігання самогубствам в умовах війни потребує комплексного підходу, який включає повний цикл психологічної підтримки: підготовку військовослужбовців до служби у зоні активних бойових дій, супровід під час служби та реабілітацію після повернення з фронту. Однак у ЗСУ рівень психологічної підтримки досі залишається недостатнім, про що свідчать дані військових психологів та бойових медиків. Низький рівень допомоги змушує бійців шукати вихід у шкідливих звичках, алкогольних або наркотичних засобах, азартних іграх, самовільно залишати частини або вдаватися до самогубства.
Військові психологи повинні бути присутніми у кожному батальйоні, що закріплено на рівні внутрішніх інструкцій Збройних сил України, і надавати допомогу бійцям, які пережили травматичні події, зазнали стресу, отримали фізичні травми або втратили побратимів. У кожній бригаді мають працювати групи підтримки, які супроводжують військових під час бойових дій, допомагають зняти стрес, подолати шокові стани та забезпечують психологічне відновлення протягом усієї служби.
Однак проблема полягає у тому, що багато людей, які обіймають посади психологів, не мають відповідної освіти або практичного досвіду роботи з бійцями, тому здатні лише скласти характеристику на військовослужбовця і рекомендувати йому звернутися до психіатра. Якщо лікар не бачить необхідності в госпіталізації, він може лише виписати рекомендації для амбулаторного лікування, і військові повертаються до частини без реальної допомоги, що часто призводить до трагедій дорогою назад або під час служби.
Показовою є розповідь одного військового, який через постійні панічні атаки звернувся до психолога батальйону і отримав направлення на госпіталізацію. Проте в лікарні психіатр поставився до його проблем зі скепсисом, припускаючи, що «він косить від служби» і лікування змінить його наміри повернутися на службу. Військовий швидко зрозумів, що реальної допомоги він не отримає, тому відмовився від госпіталізації і повернувся зі своїми проблемами назад у частину. Цей випадок показує, наскільки формальна медична процедура відрізняється від справжньої психологічної підтримки, і як військові часто залишаються сам на сам зі своїми проблемами.
Крім того, важливим фактором є й довіра бійців до психологів. Навіть якщо військові психологи отримали фахову освіту, вони часто не мають практичного досвіду роботи з військовими або раніше працювала лише з цивільними, тому їхня підготовка не відповідає реаліям фронту. Військовослужбовці не звертаються до них, скептично ставлячись до «кабінетних» психологів, які не мають бойового досвіду, і легше довіряють фахівцям, які брати участь у бойових діях і розуміють один одного з півслова.
Лише такі спеціалісти здатні швидко розпізнати симптоми ПТСР, правильно оцінити ризики і надати належну допомогу в критичний момент. З цієї точки зору є корисними уроки ізраїльської армії, де психологи та психіатри, перш ніж працювати з військовими, служать в армії та проходять не лише університетську підготовку, а й практику з людьми, які пережили війну, сексуальне насильство або страждають на ПТСР. Зазвичай це включає близько 300 годин консультацій, що дозволяє фахівцям отримати необхідний досвід для роботи з травмованими військовими.
Реформа психологічної ланки Збройних сил, яка давно мала відбутися, повинна передбачати створення комплексної системи підтримки військових. До неї слід включити підготовку фахових психологів з бойовим досвідом, інтеграцію груп психологічної підтримки до кожного підрозділу, супровід бійців під час бойових дій та після повернення, а також системну допомогу родинам військових, які пережили травму або втрату близьких. Лише такий підхід дозволить зменшити кількість самогубств, забезпечити ефективне психологічне відновлення військових, а також мінімізувати довгострокові наслідки війни в питаннях соціальної та моральної стабільності держави.
