ЄС між вето та геополітикою: чому український вступ оголює кризу розширення і змушує Європу переглядати процедури

У проєкті оновленого мирного плану, над яким працюють українські та європейські чиновники і який, за даними Financial Times, передбачає вступ України до ЄС до 1 січня 2027 року, закладено набагато більше, ніж просто амбіційну дату. Фактично йдеться про перезапуск всієї архітектури європейської політики розширення.

Джерела FT зазначають: реалізація такого графіку вимагатиме від ЄС фактично переглянути всю систему прийняття нових членів – від розподілу голосів до правил доступу до фондів. Це не технічна проблема, а ознака більш глибокого інституційного застою. Сучасні процедури розширення, сформовані в іншу політичну епоху, виявилися недостатньо гнучкими для нинішніх викликів: вони легко блокуються окремими державами й не дозволяють діяти швидко, коли йдеться про стратегічні рішення. Український кейс лише висвітлив цю слабкість: щоб дотриматися запропонованих строків, ЄС має не стільки пришвидшити роботу, скільки оновити власні інструменти. Це фактично ставить питання про здатність Союзу адаптуватися до нових геополітичних умов.

Угорське вето як симптом глибшої проблеми

Антиномія, у якій опинився ЄС, давно виходить за межі двостороннього конфлікту між Будапештом і Києвом. Вето Віктора Орбана – на сьогодні ключова перешкода для відкриття переговорних кластерів – лише актуалізує кризу, яка визрівала роками.

Болгарське блокування Північної Македонії, грецькі демарші щодо Албанії, румунські претензії до Сербії – усе це приклади так званої білатералізації: коли механізми розширення використовуються в національних інтересах, а не на основі заслуг кандидатів чи Копенгагенських критеріїв.

Такі вето руйнують внутрішню логіку процесу розширення, підривають довіру до ЄС як стратегічного партнера та демонструють світу неспроможність Союзу ухвалювати рішення навіть там, де існує консенсус щодо цілей. У випадку України ця проблема набуває особливої ваги: країна перебуває в епіцентрі найбільшої безпекової кризи Європи з часів Другої світової.

Орбан змінює аргументацію

Угорське блокування більше не прикрите риторикою про права меншин. Нова теза з Будапешта: вступ України “принесе війну до ЄС”.

Це принциповий зсув, адже він відкидає саму логіку «процесу заслуг» і не залишає Києву жодної можливості виконати вимоги, які знімають вето.

Фактично він перетворює політичне блокування на стратегічну доктрину.

У Брюсселі це усвідомлюють. Тому в кулуарних розмовах дедалі частіше звучить теза: “справжні рішення – після квітневих виборів в Угорщині”. Передбачається, що це будуть перші вибори за кілька років, які можуть закінчитися реальною зміною влади – позиція правлячої партії Орбана “Фідес” дещо поступається у передвиборчих опитуваннях опозиції. Проте навіть це не гарантує розблокування, адже проблема – не лише у Будапешті. Вся система виявилася нездатною працювати у кризові часи.

Потрібна реформа, якої ЄС уникав десятиліттями

Фундаментальним викликом є те, що вимога одностайності для більшості проміжних етапів вступу, насправді, не прописана в договорах ЄС. Це політична традиція, яка стала пасткою.

Лісабонський договір вимагає одностайності лише для відкриття вступу, завершення переговорів і підписання Договору про приєднання.

Решта – сфера регуляції самої переговорної рамки, яку ЄС може змінити рішенням Ради.

Саме тому ідея переходу до голосування кваліфікованою більшістю (QMV) для проміжних рішень – найбільш реалістичний шлях. Кваліфікована більшість (55% країн, що представляють 65% населення) дозволяє обходити ситуації, коли одна країна блокує ключові етапи.

Уже зараз, за різними оцінками, до 20 держав-членів готові підтримати перехід до QMV у частині питань розширення.

Чому реформа стала нагальною саме зараз

ЄС опинився перед парадоксом: щоб відійти від одностайності – потрібна одностайність.

Однак ситуація змінилася через три фактори:

1. Геополітика

Російська агресія проти України кардинально підняла ставки. Розширення стало питанням не лише інституційним, а й екзистенційним для самого ЄС.

2. Політична динаміка США

Якщо Вашингтон підтримує мирний план, який FT пов’язує з тиском Дональда Трампа на Орбана, – це створює унікальний важіль, якого в ЄС досі не було.

3. Вікно реформ

Сучасний склад європейських урядів більш прихильний до інституційних змін. Але вже через кілька років європейська політична мапа може стати менш реформаторською – і момент буде втрачено.

Що змінилося з останнім засіданням у Львові

11 грудня на спеціально скликаній зустрічі у Львові Данія та Єврокомісія впровадили механізм frontloading, який дозволяє Україні розпочати технічну роботу за трьома кластерами, навіть якщо формально вони залишаються заблокованими угорським вето. Києву передали Draft Common Positions (DCP) і проміжні та кінцеві індикатори для переговорів (interim та closing benchmarks), що визначають, які реформи потрібно реалізувати для закриття переговорів.

Угорщина, хоча і зберігає формальне право вето, не блокувала засідання і бере участь у технічних консультаціях, що дозволяє рухатися далі. Таким чином, Україна може прискорити процес і завершити переговори за кластерами майже одночасно, коли вето Орбана буде зняте.

Механізм frontloading одночасно застосовується до України та Молдови, що створює практичний “пілотний кейс” нової процедури для ЄС і демонструє, як оновлена система може працювати на практиці.

Переговорні позиції ЄС і ключові індикатори для України

У рамках нової ініціативи “фронтлоудинг” Україна отримала від Єврокомісії Draft Common Position (DCP) за трьома стартовими кластерами: №1 “Основи”, №2 “Внутрішній ринок” та №6 “Зовнішні справи”. DCP – це офіційний документ, який узгоджує позицію всіх 27 держав-членів ЄС щодо того, які вимоги кандидат має виконати на кожному етапі переговорів.

Документ включає проміжні та кінцеві індикатори (interim та closing benchmarks), які деталізують конкретні критерії оцінки прогресу України. До них входять:

-Інституційні та правові реформи: запровадження або адаптація законодавства щодо верховенства права, антикорупційних механізмів, судової реформи;

-Економічні та внутрішньоринкові стандарти: гармонізація норм щодо конкуренції, державних закупівель, фінансового контролю;

-Зовнішньополітичні зобов’язання: координація з політикою ЄС у сфері безпеки та зовнішніх відносин, виконання міжнародних угод і санкційних режимів.

Для кожного пункту визначені чіткі орієнтири: що саме має бути зроблено, у який термін і як оцінюватиметься виконання. Таким чином Україна отримує передбачуваний план дій, за яким можна рухатися незалежно від формального блокування угорським урядом.

Водночас DCP не скасовує остаточного права вето країн-членів на ключових етапах, але дозволяє Києву почати технічні переговори та виконувати реформи вже зараз, створюючи умови для швидкого закриття кластерів одразу після подолання формального блокування.

Цей підхід забезпечує поєднання: чіткого дорожнього плану для України та збереження контрольних важелів за ЄС, зменшуючи ризики політичних блокувань на ранніх етапах.

Що дасть перехід до голосування кваліфікованою більшістю

Перехід до голосування кваліфікованою більшістю на проміжних етапах переговорів – відкритті кластерів, погодженні критеріїв і оцінці прогресу – фактично знімає головну слабкість нинішньої системи: залежність від політичних вето, які часто не мають стосунку до реформ кандидата. У такій моделі процес стає більш передбачуваним і стабільним, що особливо важливо для України, яка рухається до ЄС у wartime-режимі та потребує прогнозованості рішень.

Водночас це зміцнює спроможність самого Союзу діяти як єдиний глобальний актор: рішення ухвалюються більш оперативно, узгоджено та менше залежать від внутрішніх політичних коливань у державах-членах. При цьому контроль національних урядів не зникає – право вето зберігається на фінальних етапах, так само як і обов’язкова ратифікація договору про вступ у кожному національному парламенті. Тому побоювання щодо “втрати суверенітету” значною мірою перебільшені: мова йде не про передачу ключових повноважень, а про усунення технічних блокувань, які давно дезорганізують саму систему.

Чому український вступ може стати пілотним кейсом реформ

Процес українських переговорів висвітлив фундаментальний дисбаланс між амбіціями ЄС діяти як геополітичний суб’єкт і реальними інструментами, якими він наразі володіє. Саме тому дедалі більше європейських посадовців пропонують запровадити голосування кваліфікованою більшістю спеціально для українського переговорного треку. Такий підхід дозволив би уникнути блокувань уже на старті, перевірити дієвість оновленого механізму у практичних умовах і водночас продемонструвати іншим кандидатам, що європейська перспектива не є декларацією без змісту.

Президент Європейської ради Антоніу Кошта вже робив спроби модернізувати переговорну рамку, однак опір Угорщини та кількох інших держав тимчасово зупинив цю ініціативу. Проте сама дискусія показує: реформа процедури розширення стала не менш важливою, ніж питання, кого саме ЄС готовий приймати.

Європейський Союз у точці перелому

Епоха, коли розширення було “технічним процесом”, завершилася. Українське питання зробило видимими всі вразливості ЄС: від бюрократичної негнучкості до політичної залежності від примх окремих урядів.

Тепер Євросоюз має два варіанти: або здійснити інституційний прорив, який зробить розширення частиною геополітики, або залишити все як є, і ризикнути втратити стратегічний вплив у регіоні та довіру партнерів.

Мирний план, який обговорюють у Києві, Брюсселі й Вашингтоні, може стати каталізатором цього прориву.