Заява Марко Рубіо про намір “ліквідувати” Міжнародний кримінальний суд відкрила новий етап давнього конфлікту між Вашингтоном і міжнародною кримінальною юстицією. Ставка в цій суперечці значно вища за долю однієї інституції – йдеться про майбутнє правил, за якими світ намагається притягати до відповідальності за воєнні злочини.
Від Афганістану до Гааги: чому Вашингтон давно сперечається з МКС
Заява Марко Рубіо про намір “демонтувати” Міжнародний кримінальний суд може справляти враження різкого розвороту американської політики. Насправді конфлікт між Вашингтоном і МКС триває майже стільки ж, скільки існує сам суд. Змінювалися президенти, відрізнялася риторика, але одна теза залишалася практично незмінною: американські військові, дипломати та посадовці не повинні підпадати під юрисдикцію міжнародного суду без згоди Сполучених Штатів.
Ще адміністрація Білла Клінтона наприкінці його президентства підписала Римський статут, однак рекомендувала не передавати його на ратифікацію Сенату, доки не буде усунуто положення, які викликали занепокоєння Вашингтона. Уже у 2002 році адміністрація Джорджа Буша-молодшого офіційно повідомила ООН, що США не мають наміру ставати стороною Римського статуту. Це рішення стало безпрецедентним: фактично Вашингтон відкликав свій політичний підпис під документом.
Того ж року Конгрес ухвалив American Service-Members’ Protection Act. Закон мав захистити американських військовослужбовців і посадовців від потенційного переслідування МКС. Саме він отримав неофіційну назву “Hague Invasion Act” – “закон про вторгнення до Гааги”. Формально документ дозволяє президентові використовувати всі необхідні засоби для звільнення громадян США або союзників, якщо вони опиняться під вартою МКС. Попри гучну назву, юристи наголошують, що йдеться насамперед про політичний сигнал, а не про реалістичний військовий сценарій. Проте сам факт існування такого закону десятиліттями символізував принципову недовіру Вашингтона до міжнародної кримінальної юстиції.
Водночас відносини США із судом ніколи не були однозначно ворожими. Американські адміністрації співпрацювали з МКС у розслідуванні окремих злочинів, підтримували передачу деяких підозрюваних і навіть сприяли збору доказів у справах, які відповідали зовнішньополітичним інтересам США. Іншими словами, Вашингтон був готовий використовувати можливості суду, доки це не створювало ризику для власних громадян.
Найгостріший конфлікт виник під час першої адміністрації Дональда Трампа. Після того як прокурор МКС розпочав перевірку можливих воєнних злочинів, пов’язаних із діями американських військових та співробітників ЦРУ в Афганістані, Білий дім відповів санкціями проти керівництва суду. У 2020 році адміністрація Трампа запровадила фінансові обмеження та візові санкції щодо тодішнього прокурора Фату Бенсуди й інших співробітників МКС. Це був перший випадок, коли Сполучені Штати застосували санкційний механізм проти міжнародної судової інституції.
Адміністрація Джо Байдена після приходу до влади скасувала ці санкції, назвавши їх неефективними. Однак це не означало зміни базової позиції. Вашингтон, як і раніше, не визнавав юрисдикцію МКС щодо американських громадян. Особливо гостро це проявилося після того, як суд видав ордери на арешт ізраїльських посадовців у зв’язку з війною в Газі. Саме тоді в американському політичному середовищі знову почали лунати заклики до жорсткої відповіді.
Повернення Дональда Трампа до Білого дому перевело цю політику на новий рівень. Якщо раніше головною метою було захистити американських військових від можливого переслідування, то нинішня адміністрація говорить уже про делегітимізацію самого суду. Марко Рубіо не обмежується критикою окремих рішень МКС. Він пропонує дипломатичну кампанію, спрямовану на міжнародну ізоляцію суду, закликає держави виходити з Римського статуту, припиняти фінансування інституції та попереджає партнерів про можливі наслідки для двосторонніх відносин зі США.
Саме ця зміна масштабу відрізняє нинішній етап від попередніх конфліктів. Якщо адміністрації Буша чи першого терміну Трампа насамперед відстоювали американський суверенітет, то тепер Вашингтон намагається поставити під сумнів саму модель міжнародної кримінальної юстиції, яка формувалася після завершення Другої світової війни. Наступний крок у цій історії полягає вже не в суперечці про юрисдикцію, а в боротьбі за те, чи залишиться МКС впливовою міжнародною інституцією, здатною претендувати на універсальність.
Суд, який мав судити найтяжчі злочини
Міжнародний кримінальний суд виник не як надбудова над системою ООН і не як політичний майданчик для міждержавних суперечок. Його створення стало відповіддю на досвід другої половини ХХ століття, коли міжнародна спільнота дедалі частіше стикалася зі злочинами, які окремі держави або не могли, або не бажали розслідувати самостійно.
Після Нюрнберзького й Токійського процесів міжнародне право ще десятиліттями не мало постійного кримінального суду. Лише після воєн на території колишньої Югославії та геноциду в Руанді стало зрозуміло, що створення окремих трибуналів щоразу після великого конфлікту є занадто повільним і політично залежним механізмом. У відповідь у 1998 році була ухвалена Римська статутна угода, яка заклала правову основу Міжнародного кримінального суду. Через чотири роки, після набуття нею необхідної кількості ратифікацій, суд розпочав роботу в Гаазі.
На відміну від Міжнародного суду ООН, який розглядає спори між державами, МКС переслідує конкретних осіб. До його юрисдикції належать геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини та злочин агресії. Його головна ідея полягає в тому, що навіть найвищі державні посадовці не повинні автоматично уникати відповідальності лише через свій статус.
При цьому МКС не підміняє національні суди. Він працює за принципом комплементарності: втручається лише тоді, коли держава не здатна або не хоче проводити справжнє розслідування. Саме тому суд не став універсальною міжнародною прокуратурою. Його повноваження завжди були обмежені як міжнародним правом, так і готовністю держав співпрацювати з розслідувачами.
Станом на сьогодні учасниками Римського статуту є 125 держав, включно з Україною. Водночас серед країн, які не ратифікували документ, залишаються кілька ключових світових гравців – США, Росія, Китай, Індія та Ізраїль. Саме ця обставина багато років визначає політичні суперечки навколо суду: держави, що не визнають його юрисдикцію, одночасно змушені реагувати на ситуації, коли МКС все ж отримує законні підстави розслідувати злочини, пов’язані з їхніми громадянами або військовими.
Для нашої країни значення МКС суттєво зросло після початку російської агресії. Хоча Україна довгий час не був державою-учасницею Римського статуту, вона двічі визнала юрисдикцію суду щодо злочинів, скоєних на її території, а у 2025 році повністю ратифікував Статут. Саме це дозволило прокурору МКС відкрити масштабне розслідування і видати ордери на арешт низки російських посадовців, включно з Володимиром Путіним.
Саме в цей момент стара дискусія про межі міжнародної юстиції набула нового змісту. Для одних держав МКС став одним із небагатьох інструментів притягнення до відповідальності за найтяжчі міжнародні злочини. Для інших – дедалі частіше перетворюється на інституцію, яка, на їхню думку, виходить за межі своїх повноважень і може використовуватися як інструмент політичного тиску. Саме на цьому аргументі й будує свою нинішню кампанію адміністрація Дональда Трампа.
Від захисту своїх до наступу на інституцію: що змінив підхід Рубіо
Коли Марко Рубіо заявив про намір “демонтувати” Міжнародний кримінальний суд, увагу привернуло не лише саме формулювання. Не менш важливою є зміна масштабу й вектору американської політики. Якщо попередні адміністрації зосереджувалися переважно на тому, щоб убезпечити американських військових і посадовців від юрисдикції МКС, то нинішній Білий дім фактично ставить під сумнів право суду діяти як універсальна міжнародна інституція.
У своїй статті для The Wall Street Journal Рубіо назвав МКС організацією, яка веде “війну проти США” за допомогою міжнародного права. Це показова характеристика. Суд більше не описується як структура, що ухвалює спірні юридичні рішення. Його представляють як політичного противника, здатного обмежувати свободу дій Сполучених Штатів і їхніх союзників.
Саме тому Державний департамент говорить уже не про окремі санкції чи дипломатичні протести, а про “кампанію всього уряду”. За словами американських посадовців, Вашингтон використовуватиме дипломатичний, фінансовий та візовий інструментарій, щоб ізолювати МКС. Союзників закликають переглянути своє членство в Римському статуті, припинити фінансування суду або принаймні відмовитися визнавати його юрисдикцію щодо американських громадян. Водночас адміністрація прямо сигналізує, що країни, які отримують американську військову чи фінансову допомогу, можуть зіткнутися з додатковим політичним тиском, якщо продовжать підтримувати суд.
Такий підхід значною мірою відображає ширшу зовнішньополітичну філософію другої адміністрації Дональда Трампа. Її основою є пріоритет національного суверенітету над міжнародними механізмами, які можуть обмежувати свободу дій Вашингтона. У цій системі координат міжнародні організації оцінюються не як автономні арбітри, а передусім через те, наскільки вони відповідають американським інтересам.
Безпосереднім каталізатором нинішньої ескалації стали кілька подій останніх років. Після того як МКС видав ордери на арешт російського президента Володимира Путіна, суд продемонстрував готовність переслідувати керівників ядерних держав. Наступним кроком стали ордери щодо ізраїльських посадовців, що викликало різку реакцію Вашингтона. Для адміністрації Трампа це стало підтвердженням того, що суд претендує на дедалі ширшу юрисдикцію і може в майбутньому поширити свої розслідування на американських військових або політичне керівництво.
У своїх публічних заявах Рубіо також згадує потенційні претензії до американських дій в Афганістані, Ірані, а також операцій, пов’язаних із депортаціями та боротьбою з наркокартелями. Навіть якщо такі розслідування залишаються гіпотетичними, сама можливість їхнього відкриття адміністрація сприймає як неприйнятний ризик. Саме тому мова йде вже не про реагування на окремі рішення прокурора чи суддів, а про спробу позбавити МКС політичної підтримки, фінансових ресурсів і міжнародної легітимності.
Показово, що Вашингтон звертається не лише до держав, які не є учасниками Римського статуту. Значний дипломатичний тиск спрямовується саме на країни-члени МКС. Якщо така кампанія матиме успіх, суд може зіткнутися не лише з політичною критикою, а й зі скороченням фінансування, меншими можливостями для виконання ордерів на арешт та поступовим звуженням кола держав, готових забезпечувати його роботу.
Саме тому нинішня кампанія адміністрації Трампа виходить далеко за межі американсько-міжнародної юридичної суперечки. Фактично йдеться про боротьбу за те, чи залишиться міжнародне кримінальне правосуддя інструментом, здатним діяти незалежно від позиції великих держав, чи його вплив дедалі більше визначатиметься балансом політичної сили. Для України це питання має особливу вагу: саме МКС сьогодні розслідує злочини, скоєні Росією на українській території, а будь-яке послаблення авторитету суду неминуче впливає і на перспективи міжнародної відповідальності за цю війну.
