Публікація стенограм і аудіозаписів телефонних розмов між Петером Сіярто та Сергієм Лавровим змусила європейців інакше подивитися на політику Будапешта. Те, що роками залишалося на рівні підозр, дипломатичних натяків і кулуарних застережень, врешті-решт отримало цілком відчутне підтвердження завдяки опублікованим матеріалам.
Оприлюднені відомості, зокрема розслідування VSquare, містять транскрипти розмов між двома міністрами, а також записи контактів угорського дипломата з іншими російськими посадовцями. Найбільш показовий епізод такий: вже за годину після повернення до Будапешта з Санкт-Петербурга 30 серпня 2024 року Петер Сіярто отримує дзвінок від Сергія Лаврова. Причина – прохання російського олігарха Алішера Усманова посприяти виключенню його сестри, Гульбахор Ісмаїлової, із санкційного списку ЄС.
“Я дзвоню на прохання Алішера… він попросив нагадати, що ви щось робите для його сестри“, – сказав Лавров. У відповідь Сіярто підтвердив готовність просувати це питання на рівні Євросоюзу.
До моменту публікації скандальних матеріалів Угорщину сприймали як проблемного партнера – незручного, схильного до блокувань, іноді демонстративно відмінного у позиціях. Після витоку йдеться про інше. Зміст розмов показує не випадкові контакти і не ситуативні збіги інтересів, а відпрацьований канал комунікації. Регулярний, передбачуваний і, що важливо, змістовно насичений. Інформація ширилася досить оперативно – настільки, що в окремих випадках ішлося фактично про “живий етер” із брюссельських кабінетів. Деталі закритих дискусій, позиції учасників, тональність суперечок – усе це опинялося поза межами ЄС раніше, ніж оформлювалося у спільні рішення.
Зважаючи на це, витік не можна вважати звичайною журналістською сенсацією. Він змінює саму оптику сприйняття Угорщини: замість дискусій про складну чи конфліктну поведінку постає питання про її роль у системі, де вона водночас є частиною ЄС і каналом передачі інформації назовні.
“Живі звіти” з Брюсселя: як працював канал передачі інформації
Оприлюднені матеріали свідчать, що Петер Сіярто інформував Сергія Лаврова про перебіг засідань Ради ЄС із закордонних справ, включно з позиціями окремих країн і аргументацією учасників.
У розмовах згадуються конкретні дискусії, наприклад, щодо оцінки ролі енергетичних доходів у фінансуванні російської війни. Передача таких деталей означає доступ Кремля до внутрішньої кухні ухвалення рішень ЄС ще до того, як вони набувають форми документів. Один із європейських дипломатів, ознайомлений зі стенограмами, сформулював це так: якщо прибрати імена, тексти виглядали б як комунікація між тим, хто ставить завдання, і тим, хто його виконує. Отже, контакти не обмежувалися обміном думками. Передані дані давали Москві змогу краще розуміти позиції країн ЄС і підлаштовувати свої дії під перебіг внутрішніх дискусій у Євросоюзі.
Своєю чергою Сійярто відкинув будь-які обвинувачення, заявивши, що говорить телефоном те саме, що й публічно, і звинуватив іноземні служби у прослуховуванні його розмов. Він також різко розкритикував санкційну політику ЄС, назвавши її такою, що шкодить більше самому Союзу, і підтвердив, що Угорщина й надалі блокуватиме санкції проти осіб чи компаній, важливих для її енергетичної безпеки, а також консультується з країнами поза ЄС щодо цих питань.
Санкції як поле впливу: механіка політичного торгу
Найбільш показовою частиною витоку є практичний результат комунікації, а саме: вплив на санкційну політику. Кейс із сестрою Алішера Усманова, Гульбахор Ісмаїлової, добре ілюструє механізм у дії. Після прохання з боку Москви угорська дипломатія разом зі словацькою ініціювала процедуру її виключення зі списків ЄС. Через кілька місяців рішення було ухвалено.
Як відомо, у переговорах щодо санкцій у межах Європейського Союзу ключовим залишається принцип одностайності. Це одна з базових норм спільної зовнішньої та безпекової політики. Вона означає, що рішення не просто ухвалюються більшістю: кожна держава-член має право фактично накласти вето, зупинивши процес незалежно від позиції інших.
Такий механізм історично закладений як запобіжник, щоб жодна країна не була змушена підтримувати чутливі зовнішньополітичні рішення всупереч власним національним інтересам. Особливо це стосується санкцій, які можуть мати прямі економічні наслідки: від енергетики до торгівлі й фінансів.
Водночас саме ця конструкція відкриває простір для складних переговорів і політичного торгу. Пакети санкцій рідко ухвалюються в “чистому” вигляді. Зазвичай вони є результатом багаторівневих компромісів, де враховуються специфічні інтереси окремих держав. Іноді це означає пом’якшення формулювань, відтермінування окремих обмежень або навіть винятки для конкретних секторів чи країн.
У такій системі право вето перетворюється не лише на інструмент захисту, а й на важіль впливу. Країна, готова заблокувати рішення, отримує можливість домагатися поступок, як у межах самої санкційної політики, так і в ширшому порядку денному ЄС. Саме тому переговори довкола санкцій часто виходять за рамки суто зовнішньої політики і стають частиною внутрішньої політичної динаміки Союзу.
Судячи з оприлюднених матеріалів, цей інструмент використовується системно. Тож йдеться вже не просто про епізодичні спроби відстояти національні інтереси, а про більш послідовну лінію поведінки, коли сама архітектура ухвалення рішень у ЄС починає працювати як ресурс для впливу на спільну позицію.
Як правило, Угорщина і Словаччина входять у переговори з розширеним списком вимог щодо виключення російських осіб і структур. У процесі торгу список скорочується, але кілька позицій зазвичай проходять.
Енергетика як виправдання і як інструмент
Другий вимір витоку – енергетичний. У розмовах із заступником міністра енергетики РФ Павлом Сорокіним угорський міністр прямо говорить про спроби впливати на санкційні пакети ЄС.
Показовим є те, що Петер Сіярто не лише обговорює обмеження, а й просить надати аргументи, які можна використати в переговорах у Брюсселі. Це означає, що частина аргументації, яка згодом озвучується в межах Європейського Союзу, фактично формується поза ним. Енергетична залежність подається як ключовий мотив, що висвітлює необхідність захисту національних інтересів, стабільність постачання, ціни. Ці аргументи використовуються як підстава для блокування санкцій або вимагання винятків, зокрема щодо імпорту російських нафти й газу.
Показовим є й інший момент: у дискусіях згадуються конкретні санкційні пакети, зокрема 18-й пакет обмежень, спрямований проти російської енергетичної інфраструктури та так званого «тіньового флоту» – мережі суден, що дозволяє обходити обмеження і продовжувати експорт нафти. У цих розмовах Петер Сіярто прямо говорить про наміри впливати на зміст і обсяг санкцій, зокрема, домагатися виключення окремих компаній і організацій.
Координація з Братиславою: формування міноритарного блоку
У матеріалах неодноразово згадується роль Словаччини як партнера Угорщини. Роберт Фіцо виступає у зв’язці з Будапештом, що дозволяє посилювати переговорні позиції обох країн.
Разом вони формують усередині Європейського Союзу меншину, яка здатна впливати на рішення завдяки вимозі одностайності. У таких умовах право вето перестає бути винятковим кроком і починає використовуватися як інструмент впливу в переговорному процесі.
У більш широкому контексті це створює додаткові труднощі для ухвалення рішень у ЄС і відкриває можливості для зовнішнього впливу через внутрішні суперечності.
Політичний контекст: вибори, вплив і взаємозалежність
Прикметно, що витік матеріалів з’являється у момент, коли позиції Віктора Орбана виглядають менш стійкими напередодні виборів. Це додає ще один вимір до інтерпретації подій. За даними розслідувачів, Кремль зацікавлений у збереженні чинної влади в Будапешті, аби мати свій “ручний” канал впливу на ЄС. У цьому сенсі взаємодія між Будапештом і Москвою виглядає як взаємозалежність: політична підтримка обмінюється на інституційні можливості впливу.
Витоки в таких умовах можуть мати різний ефект. З одного боку, вони підсилюють увагу до зовнішніх зв’язків і можуть посилити тиск на чинну владу, особливо якщо в суспільстві виникне відчуття, що національні інтереси підпорядковуються зовнішнім. Це потенційно може спрацювати на користь опозиції і зміцнити позиції таких політиків, як Петер Мадяр, якщо їм вдасться перевести ці викриття у чітку політичну альтернативу.
З іншого боку, ефект витоку не є автоматичним. Його вплив залежить від того, як саме він буде сприйнятий виборцями, як його інтерпретують політичні сили всередині країни і чи зможе опозиція запропонувати переконливу відповідь. У такій ситуації сам витік стає не лише джерелом інформації, а й фактором політичної боротьби, який різні політичні сили зможуть використати у своїх інтересах.
Реакція ЄС: ерозія довіри як системна проблема
Реакція ЄС на звинувачення в можливих витоках інформації з боку Угорщини проявилася у практичних обмеженнях. За даними дипломатів, Будапешт почали виключати з частини делікатних обговорень, а самі переговори дедалі частіше проводяться у менших форматах з обмеженим колом учасників.
Європейська комісія назвала повідомлення про можливу передачу інформації до Москви «серйозним приводом для занепокоєння» і зажадала від Угорщини пояснень. Водночас у ЄС утримуються від публічної жорсткої реакції до завершення виборчої кампанії в Угорщині, щоб не впливати на її перебіг.
Дипломати пояснюють такі кроки необхідністю захисту конфіденційних обговорень. Паралельно обговорюється посилення режиму секретності для частини документів і матеріалів, щоб зменшити ризик витоків.
Сукупно ці заходи свідчать про зростання обережності всередині системи ЄС і поступове обмеження обміну інформацією між державами-членами в окремих форматах. Проблема виходить за межі конкретного випадку. Вона стосується принципу взаємної довіри, на якому побудовані процедури ухвалення рішень у Європейському Союзі.
