Євробачення-2025: від конкурсу талантів до шоу бездарності та епатажу (відео)

Євробачення вже давно перетворилося на сцену, де голос поступився місцем політичним лозунгам, а талант – епатажу. Колись це було свято музики, а тепер головне питання – відповідність трендам, які мають вразити публіку. Цієї суботи в прямому ефірі національного фіналу пісенного конкурсу було визначено виконавців, які представлятимуть Україну на Євробаченні – 2025. Згідно з підрахунками голосів глядачів та балів журі, на 69-му пісенному конкурсі виступить гурт з Київщини під назвою Ziferblat з піснею Bird of Pray (з англ. – птах молитви), тобто, Молитовна пісня, що є алюзією на культову пісню 70-х Bird of Prey (з англ. хижий птах – ред.). Проте звучання, подача та сама концепція музичної композиції настільки відірвані від національної музичної традиції, що неможливо відчути походження гурту. Зрозуміло, що мова не ведеться ні про коріння, ні про автентику і навіть не про сучасне музичне переосмислення України. Перед нами постає ще одна експериментальна електроніка без чіткої культурної ідентичності.

Євробачення 2025: між музикою, політикою та цирком абсурду

Євробачення вже давно перестало бути просто музичним конкурсом. Те, що колись було змаганням вокалу, таланту та національної самобутності, тепер більше нагадує розраховане на маси ідеологічне шоу. Щороку все менше уваги приділяється пісням і виконавській майстерності, а все більше — політичним меседжам, соціальним маніфестам та відповідності учасників новітнім стандартам “прогресивності”. Костюми стають яскравішими, номери — епатажнішими, скандали — гучнішими, а от власне музика дедалі частіше відходить на задній план. Бали роздають не за силу голосу чи глибину композиції, а за відповідність трендам, які диктують організатори та великі медіа. В результаті сцена Євробачення перетворюється на поле битви не між голосами й піснями, а між ідеологіями та соціальними наративами. Замість того, щоб розвивати музику і давати простір для культурного розмаїття, конкурс поступово втрачає свою суть.

Євробачення народилося у 1956 році як спроба об’єднати розділену після Другої світової війни Європу. Недарма говорять, що музика – це мова душі, яка промовляє без слів, але зрозуміла кожному. Завдяки цьому конкурсу, країни, які ще вчора стояли по різні боки барикад, мали зібратися разом на одній сцені, щоб співати, а не сперечатися. Саме на цей пісенний конкурс була покладена місія створити символ нової Європи — відкритої, єдиної, здатної знаходити спільну мову через музику.

Перший конкурс пройшов у швейцарському місті Лугано, з участю всього семи країн. У ті часи все було максимально просто: ніяких химерних костюмів, світлових шоу чи політичних заяв. Лише пісні, голоси і надія, що музика зможе стати тією універсальною мовою, яка не потребує перекладів.

Світ змінювався, і разом із ним змінювалося Євробачення. Спочатку ці зміни здавались органічними. З’являлося все більше нових стилів, більше учасників. Шоу ставало все більш гучним та яскравим, нагадуючи  різнобарвні бразильські карнавали. Але все ж таки це свято залишалося конкурсом, де головну роль відгравали  талант і унікальність звучання.

Та згодом все змінилося. У XXI столітті Євробачення стало не просто майданчиком для музики, а сценою для чогось набагато більшого, але не мистецтва. Скандали, провокації, політичні демарші стали звичними. Пісні почали тонути у шумі обговорень — хто показав надто сміливий образ, хто зробив приховану політичну заяву, хто протестував проти результатів. Іноді здається, що музика — це просто фон для великого європейської вистави про сучасні тренди.

Євробачення досі дивляться мільйони людей, однак сьогодні його важко сприймати як пісенний конкурс. Він перетворився на змагання символів, ідентичностей, емоційних реакцій. Музика, яка мала б бути в центрі уваги, тепер лише одна з багатьох складових великого шоу. В свою чергу суспільство поділилося на два табори. Для першого табору Євробачення стало прогресивною платформою, де демонструється гендерне розмаїття та відкрито висловлюються політичні погляди. За останні роки артисти все частіше використовують свої номери для підкреслення індивідуальності, підтримки ЛГБТК+ спільноти та демонстрації різних гендерних ідентичностей. Приверженці цієї думки вважають, що це дозволяє не лише привернути увагу до музичного таланту, але й створити майданчик для соціальних та культурних дискусій, що віддзеркалюють сучасні суспільні трансформації. На їх думку, такий підхід сприяє інклюзивності та стимулює діалог між поколіннями, відкриваючи нові перспективи у мистецтві та самовираженні.

Натомість, противники цього тренду наголошують, що Євробачення відходить від своєї первинної мети – виставлення на сцену справжнього музичного таланту та демонстрації культурної ідентичності кожної країни. Замінюючи змагання за якість вокалу, композиції та оригінальність виступів на політичні меседжі та театральність, конкурс втрачає свою автентичність. Така трансформація може зменшувати цінність музичного досвіду, адже замість щирості та культурного розмаїття на передній план виходять шоу та провокаційні виступи. За цією точкою зору, Євробачення, яке колись було символом музичного єднання та творчості, зараз перетворюється на платформу для маніфестації сучасних ідеологічних тенденцій, що ставить під сумнів його оригінальне призначення.

Слід зазначити, що Євробачення минулих часів демонструвало важливе значення музики, вказуючи на те, що це більше, ніж просто мелодія чи ритм. До кінця 1990-х конкурс мав чітку мовну політику, яка вимагала від учасників виконувати пісні рідною мовою. Саме завдяки цьому кожна вистава була пронизана автентичним духом нації. Пісні відображали історію, традиції та неповторний характер кожного народу.

За цей період переможці, такі як легендарний Johnny Logan та інші артисти, що представляли свої країни з гордістю, демонстрували не лише вокальні здібності, а й вміння розповідати історії через музику. Виконання творів рідною мовою дозволяло створити емоційний зв’язок із глядачем, адже кожен звук був набагато ближчим до коріння культури. Цей підхід сприяв тому, що Євробачення стало справжнім майданчиком для зустрічі різних народів, де кожен міг поділитися своєю унікальною спадщиною.

Сучасні ж трансформації конкурсу демонструють зміну акцентів. Дедалі частіше замість музичної майстерності виступи орієнтуються на вплив сучасних тенденцій. Публіка отримує шоу, де акценти зсуваються від автентичної культурної ідентичності до пошуку ефектних образів та концепцій, що відповідають глобальним трендам. При цьому значення рідної мови і глибини національної спадщини стає зовсім неважливим, бо головне – епатаж. Наприклад, варто згадати австрійську “співачку ” Кончіту Вурст, головною “родзинкою” якої була борода, попри довге волосся, яскравий макіяж і сукню. Кончіта Вурст, він же Томас Нойвірт, ніколи не позиціював себе як транссексуал або трансгендер. Чоловік є відкритим геєм і виступає в образі дрег-квіна. Він довів: щоб підкорити Євробачення, не обов’язково бути ані чоловіком, ані жінкою – головне, щоб у комплекті йшла борода. Коли сцена стала полем для експериментів, а не вокальної майстерності, Томас Нойвірт вирішив: навіщо обирати між образом розкішної дами та суворого чоловіка, якщо можна взяти найефектніше з обох?

Важливість виконання пісень рідною мовою полягає в тому, що саме вона є ключем до розуміння душі народу. Кожна мова несе в собі унікальні метафори, ритми та інтонації, які допомагають передати відчуття спільності та належності до певної культурної традиції. Такий підхід не лише збагачує сам конкурс, а й стає своєрідною гарантією збереження національної самобутності в умовах глобалізації.

Українці на Євробаченні

Українські виконавці на Євробаченні несуть особливу місію — своїм виступом заявити всьому світу, що Україна існує, пройшла тяжкий і тернистий шлях до свого буття і досі бореться за своє існування. Це не просто три хвилини на сцені з яскравим світлом і декораціями, а спроба втиснути в одну пісню цілу країну, з її болем, гордістю, історією, традиціями і навіть політичними нервами. І, треба визнати, Україні вдавалося це робити, завдяки деяким своїм талановитим виконавцям.

Почнемо з 2004 року, коли Руслана буквально підняла всю Європу та змусила танцювати під свої Дикі танці. Ця композиція стала справжнім культурним вибухом. Гуцульські мотиви, дика енергія, трембіти, шкіряні костюми та барабани, що звучали, наче серцебиття Карпат. Руслана довела Європі, що український фольклор –  не музейний експонат, а живий вогонь, який може спалити сцену. Перемога Руслани стала перемогою для всієї країни. Світ дізнався про українців і почав помічати нас.

Неоднозначний виступ Вєрки Сердючки з композицією “Dancing Lasha Tumbai” полоскотав нерви сусідньої держави і викликав хвилю обговорень та мемів. Завдяки своїй абсурдності цей виступ став феноменом. Проте навряд чи можна його вважати гідним прикладом української культури.

Після 2014 року українські виступи на Євробаченні набули нового сенсу. Це вже була не просто сцена, а скоріше трибуна. Джамала з композицією “1944” заспівала пісню про депортацію кримських татар, змусивши Європу почути історію, яку зазвичай не включають у підручники. Це був крик болю, замаскований під мінорні акорди і надривний вокал, що приніс перемогу. Адже все було по-справжньому гостро і відверто.

Потім з’явилися Go_A з “Shum” — і це був справжній культурний шок для Європи. Холодний електронний біг, химерний вокал Катерини Павленко і абсолютно дика енергія стародавніх слов’янських ритуалів. Go_A довели, що фольклор може бути не тільки автентичним, а й ультрасучасним. Це була Україна без глянцю, з корінням, що проростає крізь бетон мегаполісів.

А у болючому і жахливому для України 2022 році  Kalush Orchestra заявили про себе зі своєю композицією  “Stefania”. Пісня, яка починалася як лірична одіссея про матір, але на тлі війни стала гімном стійкості. В той момент ця композиція стала закликом, криком душі, ритмом серця країни, що б’ється всупереч усьому.

У ті часи українські виконавці не боялися бути справжніми. Вони не намагалися догодити форматам чи трендам, а показували Україну такою, якою вона є — багатошаровою, ніжною, бунтівною, сильною.  Саме таке виконання демонструвало найкращий спосіб передачі світу культурної спадщини країни.

Але, на превеликий жаль, зараз все більше спостерігається тенденція догодити химерним трендам та викривленим забаганкам сучасного світу, що дедалі більше занурюється у хаос викривлених уявлень про норми, де межі між реальним і штучно нав’язаним розмиваються. Те, що колись здавалося абсурдним, тепер подається як нова “норма”, а природні цінності поступово витісняються тим, що вигідно трендам і моді. У цій гонитві за яскравими образами часто губляться справжні життєві цінності.

Варто згадати, що цього року Молдова, країна-сусідка України, вирішила не брати участь у Євробаченні. Хоча у країні пройшли живі прослуховування та національний відбір, фінальний етап так і не відбувся. Рішення прийняли після ретельного аналізу актуальної ситуації, що охоплював економічні, адміністративні та мистецькі аспекти. На цьому фоні не можливо не задуматися над тим, а чи варто самій Україні, де вже три роки точиться нищівна війна, брати участь у подібних конкурсах. Але організатори наголошують, що Євробачення – це голос країни під час війни, який варто берегти, незважаючи на витрати. З ними можна було би погодитися, але водночас бентежить той факт, що в цьому році “голос України”, буде промовляти не на чистій рідній мові, а якоюсь суміщу на основі іншої композиції, яка немає нічого спільного з нашої культурною спадщиною.

За словами музикантів гурту Ziferblat, їхній трек є відображенням сучасної реальності: туга за домом, біль втрат, молитва, підтримка і пошук внутрішньої сили. Красиві слова, от тільки, щоб їх почути, доведеться постаратися – текст пісні звучить так розмитo, що розібрати його можна лише за допомогою екстрасенсорних здібностей.

Ось слова пісні:

Зайде-зайдеш і до мене,
Моя пташка,
Крилами пісня злітає важка…
Серденько-серце кохане,
Не турбуйся,
Доля довірила світ
Останнім із нас…
Я світла шукаю, гори зверну

And
I call you Fly Bіrd,
I’m beggіng you,
Beggіng you please just
Lіve! Share
My heart wіth someone who
Cares of Me
And my lіttle bіrd of pray!

Вертай-вертайся додому,
Рідна стежка,
Спів перелітних пташок
Народить весну

Fly lіke a Bіrd!
Where do you go
I’m beggіng you please just
Lіve! Share
My heart wіth someone who
Flіes Bіrd.
I’m beggіng you,
Beggіng you please just
Lіve! Share
My heart wіth someone who
Cares of Me
And my lіttle bіrd of pray!

Нібито ключовим образом композиції стала пташка – символ свободи та відродження. Однак де саме в словах цієї пісні її ідея, залишається загадкою. Власне, як і те, чому частина українців у захваті від такого “мистецтва”, яке скоріше схоже на експеримент з межами слухового сприйняття. Але що ж, у часи, коли глядачів вражають не зміст і вокал, а емоційна розмитість і концептуальний хаос, перемога Bird of Pray виглядає цілком закономірною.

Отже, Євробачення перетворилося на майданчик, де голос поступився місцем хайпу, а мистецтво – кон’юнктурі. Але поки інші змагаються в епатажі, українцям важливо не загубитися в цій хвилі показової “прогресивності” і не втратити те, що робить нашу культуру живою, глибокою та справжньою. У часи, коли тренди змінюються швидше, ніж звучать фінальні акорди чергового “хіта”, варто пам’ятати: на міжнародну сцену мають виходити не безголосі манекени у яскравій обгортці, а ті, хто дійсно уособлює національний талант, зміст та ідентичність.