Військові в політиці: нова ініціатива парламенту щодо радників депутатів та міжнародна практика
У Верховній Раді зареєстрували новий законопроєкт, яким пропонується запровадити новий інститут — військових радників народного депутата України. Ця ідея вписується в світову практику: в США, Великій Британії та Німеччині військова експертиза давно допомагає законодавцям розуміти армію не з паперових звітів, а через досвід людей системи. Суспільство дедалі частіше ставить під сумнів здатність сучасних політиків управляти країною, бо вони роками відсиджуються в комфортних кабінетах та загрузли в корупційних скандалах, проголошуючи зручні гасла. Тому військових давно вже слід було залучати до законодавчого процесу, бо вони ціною власного життя і здоров’я захищають державу, є справжніми патріотами та зацікавлені в тому, щоб Україна ставала сильнішою, безпечнішою і справедливішою. Саме військові є тими, хто має не лише професійні знання, але й моральне право визначати, якими мають бути закони щодо сектору оборони і суспільного життя.
Військові радники для депутатів: навіщо офіцерів хочуть залучити до законодавчого процесу
1 червня у Верховній Раді зареєстрований законопроєкт №15285, який пропонує змінити звичну дистанцію між парламентською законотворчістю та практичним досвідом війська. Документ передбачає створення нового інституту військових радників народного депутата України, через який чинні військовослужбовці зможуть долучатися до підготовки рішень у сферах національної безпеки, оборони, розвідки, проходження військової служби та парламентського контролю за силовими структурами. Коли парламентська законотворчість у сфері оборони роками спирається на довідки, закриті доповіді й комітетські обговорення, поява цього законопроєкту виглядає спробою підвести до Верховної Ради інший тип знання — не відфільтрований канцелярією, а винесений з реального військового середовища.
У час, коли російська агресія змушує державу безперервно перебудовувати оборонне законодавство, така ідея має очевидну логіку: депутат, який пише закони для армії, повинен краще розуміти, як вони працюватимуть у військовій системі. У пояснювальній записці до законопроєкту прив’язують ініціативу до потреби використати практичний досвід військовослужбовців, а не обмежуватися теоретичним баченням процедур, посад, підпорядкування чи кадрових рішень.
Найважливіша політична деталь законопроєкту полягає в тому, що доступ до військових радників отримають не всі народні депутати. Такий інструмент пропонується надати парламентарям, які працюють в комітетах з питань національної безпеки та оборони, а також у комітеті, що здійснює парламентський контроль за правоохоронними й розвідувальними органами. Отже, автори проєкту намагаються прив’язати новий механізм до тих ділянок парламентської роботи, де помилка в законі може обернутися реальною управлінською проблемою для сектору безпеки.
Через доповнення Закону «Про статус народного депутата України» новою статтею 34-1 пропонується створити персональний канал експертизи біля депутата. При цьому кожен з парламентарів, на яких поширюватиметься така норма, зможе мати до двох військових радників. Це обмеження показує, що автори законодавчої ініціативи не формують альтернативний штаб при депутатах, однак відкривають для них постійний доступ до людей з військової системи.
Слід зазначити, що вимогою до радника депутата є офіцерське звання і щонайменше п’ять років служби. Це вказує на бажання залучати людей, які встигли пройти службову ієрархію та побачити армію зсередини. Водночас положення про те, що військовим радником може бути громадянин України, іноземець або особа без громадянства, робить конструкцію ширшою й потенційно чутливішою, бо питання доступу до інформації в сфері оборони й розвідки завжди потребує жорстких запобіжників.
Втім, найгостріше питання законопроєкту закладене в процедурі прикомандирування. Народний депутат зможе ініціювати направлення військовослужбовця до Верховної Ради шляхом вимоги до керівників визначених військових формувань та органів сектору безпеки й оборони. Розгляд такої вимоги триватиме п’ять днів, а виконання пропонується зробити обов’язковим. Саме тут технічна, на перший погляд, норма перетворюється на питання балансу впливу: парламент отримує не просто консультанта, а можливість витягнути офіцера з військової вертикалі для роботи біля конкретного політика.
Якщо така модель працюватиме відповідально, вона здатна підняти якість законів, бо офіцер може вчасно пояснити, де законодавча ідея розіб’ється о реальності служби. Він може показати, як виглядає кадрова норма зсередини частини, чому формально правильна процедура гальмує управління, де розвідка потребує особливого режиму, а де контроль парламенту не повинен перетворюватися на втручання в оперативну діяльність. У цьому сенсі військовий радник може стати для депутата коректором законодавчих помилок.
Однак зворотний бік ідеї не менш важливий, бо коли чинний військовослужбовець залишається на службі, але фактично працює у Верховній Раді поруч з депутатом, виникає складне питання подвійної лояльності. Офіційно він залишається у військовій системі, але щоденно виконує завдання, визначені парламентарем. Така конструкція потребує дуже чітких меж, інакше радник може опинитися між службовою дисципліною, політичними інтересами депутата та закритою інформацією, до якої він має або може мати доступ.
Крім того, у законопроєкті виписані досить ретельно гарантії для військовослужбовців. Після завершення роботи радником людина має повернутися на попередню або, за згодою, іншу не нижчу посаду. При цьому період роботи у Верховній Раді зараховуватиметься до вислуги років, чергові звання присвоюватимуться в загальному порядку, а граничне звання для посади радника пропонується встановити на рівні полковника або капітана 1 рангу. Це важливо, бо без таких гарантій досвідчені офіцери навряд чи сприймали б перехід до парламентської роботи як безпечний для кар’єри крок.
Водночас високий граничний рівень звання показує, що законопроєкт орієнтується на людей із серйозною управлінською вагою. Саме тому заборона для найвищого керівництва сектору безпеки й оборони виглядає необхідною. Голова СБУ, Головнокомандувач Збройних Сил, Начальник Генерального штабу, керівники розвідувальних органів, командувач Національної гвардії, інші керівники сектору та їхні заступники не зможуть бути військовими радниками, інакше консультативна посада могла б стати способом непрямого політичного прив’язування командного рівня до окремих депутатів.
Широкий перелік законів, які пропонується змінити, демонструє масштаб втручання в чинну систему. Зміни торкнуться законодавства про СБУ, військовий обов’язок і військову службу, розвідку, Державну прикордонну службу, державну охорону органів влади та посадових осіб, Держспецзв’язку і Національну гвардію. Отже, мова йде не про поправку до статусу депутата, а створення міжвідомчого механізму, через який різні складові сектору безпеки можуть направляти своїх військовослужбовців у парламентське середовище.
Головна інтрига законопроєкту полягає в тому, чи стане військовий радник містком між фронтовою практикою та законом, чи перетвориться на ще один інструмент персонального впливу. У першому випадку парламент отримає шанс писати оборонні закони точніше, з меншим ризиком відірваності від служби. У другому — з’явиться небезпечна сіра зона, де депутатський мандат дає доступ до чинних офіцерів, а межі між експертизою, політичною довірою та службовою інформацією можуть розмиватися.
Через це законопроєкт №15285 варто оцінювати не за привабливою ідеєю залучення військового досвіду, а за якістю майбутніх запобіжників. Потрібні зрозумілі правила доступу до інформації, межі доручень депутата, порядок взаємодії радника з командуванням, захист від використання військовослужбовців у політичних інтересах і відповідальність за порушення цих меж. Без цього сильна ідея може отримати слабке виконання.
Отже, запропонований інститут військових радників виглядає як спроба визнати очевидне: законодавство про оборону не можна якісно писати у відриві від людей, які знають службу зсередини. Проте під час війни будь-яке наближення чинних військових до політичних кабінетів має бути влаштоване так, щоб досвід армії працював на державне рішення, а не на персональну вагу окремого депутата.
Військові в політиці: міжнародний досвід
Попри очевидне прагнення посилити якість оборонного законодавства, законопроєкт №15285 відкриває дискусію, яка виходить далеко за межі питання про нових радників для депутатів. Насправді документ торкається однієї з найчутливіших тем для будь-якої демократії під час війни — взаємин між політичною владою та армією. І саме тут починається найцікавіше, адже запропонована модель не має прямого аналога в українській практиці.
Особливу увагу привертає норма, відповідно до якої вимога народного депутата про прикомандирування військовослужбовця є обов’язковою для виконання. Саме ця деталь здатна стати центральною темою парламентських дискусій. Якщо для цивільного читача вона може виглядати як технічна процедура, то для військової системи її значення значно глибше. Фактично йдеться про ситуацію, коли окремий парламентар отримує право ініціювати переведення офіцера з чинної структури управління до власного апарату експертної підтримки.
У мирний час така норма вже викликала б серйозні запитання, але в умовах війни вони стають ще гострішими. Будь-який офіцер з п’ятирічним і більшим досвідом служби є не просто носієм знань, а частиною кадрового ресурсу, який армія формувала роками. Тому неминуче виникатиме питання балансу: де проходить межа між потребою парламенту отримати якісну експертизу та потребою військових формувань зберігати досвідчених офіцерів на своїх посадах. У зв’язку з цим показовим є міжнародний досвід, на який часто посилаються прихильники подібних механізмів. Дійсно, країни НАТО давно виробили систему співпраці між військовими та законодавцями. Проте ключове значення має не сам факт такої співпраці, а спосіб її організації.
У Сполучених Штатах взаємодія між армією та Конгресом давно перетворилася на окрему інституцію. Кожен вид збройних сил має власні офіси зв’язку на Капітолійському пагорбі, де офіцери допомагають конгресменам розбиратися у складних військових програмах, бюджетах та технічних питаннях. Окрім того, діє престижна програма Army Congressional Fellowship Program, за якою перспективні офіцери тимчасово працюють у командах сенаторів і конгресменів, аналізують законопроєкти та готують матеріали з оборонної тематики. Після завершення програми вони повертаються до служби.
На перший погляд, американська модель дуже нагадує українську пропозицію. Проте між ними існує принципова відмінність. У США така система працює в межах давно сформованої культури цивільного контролю над армією, де ролі військових і політиків жорстко розмежовані. Офіцер може консультувати законодавця, але не стає учасником політичної боротьби й не асоціюється з конкретною партією чи політичною силою.
Водночас досвід Великої Британії демонструє інший підхід. Через Armed Forces Parliamentary Scheme парламентарі отримують можливість занурюватися у військове середовище, знайомитися з життям підрозділів і краще розуміти проблеми армії. Натомість військові експерти залучаються до роботи комітетів та аналітичних структур за потреби. У центрі системи перебуває не окремий депутат і його особистий радник, а інституційна взаємодія між державними структурами.
Схожу логіку можна побачити й у Німеччині. Там важливу роль відіграє Уповноважений Бундестагу з питань збройних сил, а кадрові військові регулярно беруть участь у слуханнях та консультаціях щодо законодавчих змін. Водночас акцент робиться не на персональному прикріпленні офіцера до конкретного політика, а на забезпеченні парламенту необхідною експертизою через офіційні канали.
Саме тут проявляється головна особливість українського законопроєкту. Якщо західні системи переважно будують зв’язок між парламентом і військом через комітети, апарати, міністерства чи спеціальні програми, то в Україні пропонується модель персонального радництва. Офіцер фактично працюватиме не на парламент як інституцію, а на конкретного народного депутата, нехай навіть з профільного комітету.
Ця різниця може здатися формальною, однак насправді вона має принципове значення. Інституційна модель розподіляє відповідальність між системами, а персональна модель концентрує взаємодію навколо конкретної політичної фігури. Тому дискусія навколо законопроєкту буде точитися не стільки навколо самого факту залучення офіцерів до законотворчості, скільки навколо того, чи не створює така конструкція новий канал політичного впливу на чинних військовослужбовців.
Тим більше, що міжнародна практика містить ще один принциповий урок. У більшості демократичних держав армія залишається суворо аполітичною структурою. Чинним військовим забороняється брати участь у партійній діяльності, вести політичну агітацію, висуватися на вибори або демонструвати підтримку окремим політичним силам. Така система виникла не випадково. Західні демократії десятиліттями будували механізми, які унеможливлюють перетворення військової сили на політичний інструмент.
Зовсім інша ситуація спостерігається там, де ці запобіжники виявилися слабкими. Історія Африки, Азії та низки інших регіонів неодноразово показувала, що розмивання меж між армією та політикою рано чи пізно призводить до появи неформальних центрів впливу або навіть до прямого втручання військових у державне управління. Саме тому сучасні демократії настільки уважно ставляться до питання цивільного контролю над збройними силами.
Втім, ототожнювати законопроєкт №15285 з політизацією армії також було б перебільшенням. Документ не надає військовим права займатися політичною діяльністю, не дозволяє їм балотуватися, вести агітацію чи брати участь у партійній роботі. Його мета значно вужча — використання професійної військової експертизи під час підготовки законодавчих рішень.
І все ж головне питання залишається відкритим. Чи стане інститут військових радників інструментом якіснішого законодавства, який допоможе депутатам краще розуміти реальні потреби армії, чи з часом породить нові дискусії про допустимі межі присутності військових у політичному середовищі? Відповідь значною мірою залежатиме від того, наскільки чітко закон визначить правила взаємодії між депутатом, офіцером і військовим командуванням. Адже історія демократичних держав переконливо свідчить: ефективна співпраця парламенту та армії можлива лише тоді, коли між ними існує не розмита зона особистих зв’язків, а прозора система взаємних обмежень і відповідальності.
У більшості демократичних держав участь військових у політичному житті чітко розмежована: чинний військовослужбовець може бути фахівцем, радником, експертом для парламенту чи уряду, але не повинен ставати політичним гравцем. Така межа потрібна для захисту армії від партійної боротьби, адже військо в демократіях розглядають як інструмент держави, а не ресурс окремої політичної сили.
Слід зазначити, що в США, Великій Британії, країнах ЄС і НАТО для військових на службі діють суворі обмеження. Офіцер не може одночасно залишатися у строю й будувати політичну кар’єру, висуватися на виборах, обіймати партійні посади або перетворювати військову форму на декорацію для передвиборчої кампанії. Якщо військовий вирішує йти в політику, нормальна демократична логіка вимагає одного кроку: спершу звільнення зі служби або вихід у запас, а вже потім участь у виборах і боротьба за владу.
Не менш жорстко демократичні системи ставляться до публічної партійності військових. Чинним військовослужбовцям забороняють агітувати за партії чи кандидатів, збирати кошти на політичні кампанії, брати участь у мітингах у формі або висловлювати політичні симпатії так, ніби за ними стоїть армія. Форма в цьому сенсі має особливу вагу: вона символізує державу, а не приватну позицію людини, тому її використання в політичній боротьбі одразу створює небезпечне змішування військового авторитету й партійного інтересу.
Зовсім інша ситуація починається тоді, коли військовий завершує службу. Після звільнення в запас або відставки він повертається до статусу цивільного громадянина й отримує повне право йти в політику, балотуватися до парламенту, очолювати партії або претендувати на найвищі державні посади. У цьому й полягає принципова різниця: демократії не забороняють людям з військовим досвідом ставати політиками, але вимагають, щоб політична кар’єра не будувалася зсередини чинної армійської вертикалі.
Тому колишні військові нерідко стають сильними політичними фігурами, бо їхній досвід може бути перевагою, особливо в країнах, які переживають війну, масштабні кризи або безпекові потрясіння. Людина, яка служила, часто має навички кризового управління, звичку діяти під тиском, розуміння логістики, оборони, міжнародної безпеки та державної стратегії. Для виборців такий бекграунд може виглядати переконливіше за суто партійну біографію, бо військова служба сприймається як доказ відповідальності перед державою.
Високий кредит довіри до ветеранів має і сильний, і ризикований бік. З одного боку, суспільство часто бачить у них людей, які вже підтвердили свою відданість не словами, а діями. З іншого — сам по собі військовий досвід не замінює політичної програми, економічного бачення, поваги до інституцій і готовності працювати за цивільними правилами. Успішний ветеран у політиці — це не той, хто переносить командний стиль у парламент, а той, хто здатен перетворити досвід служби на відповідальне державне мислення.
Світова історія знає показові приклади того, коли колишні військові ставали ефективними лідерами держав. Джордж Вашингтон був кадровим військовим і видатним бойовим генералом задовго до того, як став першим президентом США. Його військова кар’єра тривала понад 40 років і стала головним фундаментом політичного успіху. Джордж Вашингтон залишив після себе не лише образ ефективного та авторитетного управлінця, але й один з найважливіших політичних прецедентів для нової держави. Після двох строків добровільно пішов з влади, показавши, що військовий авторитет не повинен перетворюватися на довічне право керувати країною.
18-й президент Сполучених Штатів Улісс Грант залишив складну спадщину, він підтримував Реконструкцію Півдня, просував захист прав афроамериканців і застосовував федеральну владу проти терору Ку-клукс-клану, коли місцева влада часто не могла або не хотіла цьому протистояти.
34-м президент США Дуайт Ейзенхауер після війни не намагався керувати США як штабом, але приніс у Білий дім вміння мислити масштабними системами. Найконкретніший результат його президентства — запуск міжштатної автомобільної системи, яка змінила економічну географію країни, пов’язала регіони, полегшила логістику, посилила мобільність населення і мала оборонне значення в умовах Холодної війни.
Перший Президент Франції Шарль де Голль повернувся до влади тоді, коли країна загрузла в політичній нестабільності й кризі, пов’язаній з Алжирською війною. Його сила проявилася в здатності перезібрати державну систему: він став архітектором П’ятої республіки, посилив президентську модель і дав Франції більш керовану політичну конструкцію.
Вінстон Черчилль мав великий військовий досвід, який сформував у ньому політика воєнного часу. Його ефективність проявилася в здатності втримати Британію у момент, коли після падіння Франції поразка здавалася реальною. Він створив політичну атмосферу непоступливості, без якої країна могла б піти шляхом компромісу з Гітлером.
Петр Павел є сучасним прикладом того, як військова кар’єра може працювати як ресурс довіри й міжнародної ваги вже після завершення служби. Відставний генерал НАТО, ставши президентом Чехії, отримав додаткову переконливість у питаннях оборони, підтримки України, європейської безпеки та взаємодії з союзниками.
Всі ці приклади об’єднує важлива риса політиків, які були військовими: здатність вчасно змінити масштаб і логіку мислення з армійської на державну. Головний чинник їхньої ефективності полягає в навичках кризового менеджменту, побудові чітких логістичних систем та глибокому розумінні безпекових ризиків. Військове минуле політиків забезпечило їх початковим високим кредитом довіри населення та звичкою працювати заради довгострокової стратегії. Проте довготривалий успіх визначився спроможністю діяти в межах цивільних правил: поважати закон, приймати компромісні рішення, дбати про людей, визнавати право на критику та вчасно й добровільно передавати владу наступникам.
