ІА “ФАКТ” вже писало, що Європа критично залежна від США у сфері оборони – від супутникової розвідки та ППО до логістики й кібервійни. Без американської підтримки її військові спроможності залишаються на рівні риторики. Попри заяви про стратегічну автономію, у ЄС нема ані єдиної системи озброєнь, ані здатності швидко виробляти снаряди. Військово-промисловий комплекс фрагментований і повільний, уніфікація провалюється, а політики не готові до рішучих дій. Якщо США відмовляться допомагати, Європа залишиться з арміями на папері та гучними заявами без реального захисту.
“Ми маємо більше відмовників, ніж добровольців”
Європа сьогодні витрачає мільярди на оборону, будує нові лінії виробництва снарядів, запускає військові фонди й закуповує F-35. Але є фундамент, без якого все це – мертве залізяччя. Це особовий склад – і саме тут катастрофа. Армії Європи просто не мають ким воювати. Бойові підрозділи недоукомплектовані, немає резерву, падає мотивація. Кадровий колапс не закриють жоден дрон, жоден Leopard і жодна ракета Storm Shadow. Бо зброя сама не стріляє.
У Великій Британії армія скоротилася до 73 тисяч – це найменший показник з XVIII століття. І навіть ці сили неукомплектовані. У 2023 році, незважаючи на масштабні кампанії, бонуси й рекламу, країна не змогла виконати план набору. Навіть принц Гаррі, який служив в Афганістані, не здатен надихнути покоління, яке живе в TikTok. Армія втратила зв’язок з молоддю.
У Німеччині ситуація ще гірша. Бундесвер мав ціль довести чисельність до 203 тисяч. У 2023 році стала зрозумілою провальність цього задуму. Кількість охочих служити падає, кількість придатних – ще більше. У медкомісіях відсіюють понад 40% через фізичну непридатність, хронічні хвороби, психологічну нестійкість. Медіа цитують доповідь Бундестагу: “Ми маємо більше відмовників, ніж добровольців”
Проблема не тільки в кількості, а й у якості. Молоде покоління просто не готове до служби. Покоління Z – цифрова, індивідуалістична, постіндустріальна молодь. Вони не хочуть ходити в офіс, не те що в казарму. Ідея наказів, фізичної дисципліни, обмежень їх не приваблює. Колишній командувач британської армії генерал Сандерс прямо сказав: “Ми маємо покоління, яке не знає, що таке служба. І ми маємо готуватися до війни без них”.
Фізична непридатність – ще одна діра. Майже половина кандидатів у британську армію не проходить базові тести через надмірну вагу, серцеві проблеми чи слабку фізпідготовку. У Німеччині така ж картина. У Франції – постійне скорочення придатного контингенту. Це не просто проблема – це вирок для мілітарної стратегії.
Що роблять уряди? Частково запрошують іноземців. У британській армії вже понад 10% – не громадяни Великої Британії: фіджійці, гуркхи, представники країн Співдружності. У Франції – повноцінний Іноземний легіон, який тримає бойову спроможність цілих підрозділів. Але це латання дір, а не рішення. Бо армія, яка не здатна мотивувати своїх громадян, приречена на поступове згасання.
Чому не повертають призов? Бо політики бояться рейтингу. Ніхто не хоче сказати чесно: без зобов’язання служити держава не виживе. У той час, як у Швеції вже повернули призов, більшість країн ЄС паралізовані. Говорити про “оборонну мобілізацію” табу. А тим часом в Росії вишиковуються нові бригади.
Європа може витратити сотні мільярдів на танки, дрони, ракети. Але без солдата – це просто металобрухт. Кожен Leopard без екіпажу – музейний експонат. Кожен дрон без оператора – коробка. Кожна гармата без заряджаючого – це труба.
Поки ЄС втрачає своїх громадян як рекрутів, Україна щодня відправляє нових людей на ротацію. І це різниця в реальностях: в одній війна, в іншій – страх перед реальністю. Якщо Європа не запустить нову парадигму комплектування армій, якщо не змінить ставлення до служби, якщо не визнає, що війна – не лише технологія, а й людська воля, то вона не готова. І тоді жоден союз, жоден бюджет, жоден план не врятує континент. Бо на війні вирішує не папір, а людина з автоматом.
Європа без щита: як риторика про переозброєння розбилася об страх, бюрократію і зручність
Після 24 лютого 2022 року вся Європа заговорила про нову політику безпеки. У Берліні канцлер Шольц з трибуни Бундестагу урочисто проголосив Zeitenwende – історичний поворот, який мав покласти край пацифізму і повернути Німеччину до сили. У Парижі Макрон заговорив про стратегічну автономію і переозброєння. У Брюсселі запустили оборонні фонди, нові ініціативи, схеми спільних закупівель. Але пройшло два роки, і вся ця риторика розбилася об бетон бюрократії, страху і політичної зручності. Бо воля до переозброєння в Європі – фейк, створений для внутрішнього вжитку.
Німеччина – найбільша економіка ЄС, країна з доступом до технологій і ресурсів. У березні 2022-го Берлін оголосив створення спеціального фонду на 100 мільярдів євро для модернізації Бундесверу. Але в 2024-му Шольц не міг відповісти, куди ці гроші пішли. Бо частина закрита під старі зобов’язання, частина зависла в тендерах, а нові закупівлі й досі на етапі погоджень.
Франція – ядерна держава, глобальна армія, військово-промисловий гігант з новим оборонним бюджетом у 413 мільярдів євро до 2030 року. Але 2/3 цих коштів підуть не на нові танки чи ракети, а на утримання флоту, баз, запуск супутників, розвиток кіберструктур. Переозброєння сухопутних військ поки що в тіні. І все це на тлі стагнації в оборонних поставках Україні. Бо Франція тримає оборонні витрати на рівні 1,9% ВВП – без прориву.
Італія – третя економіка ЄС з оборонним бюджетом у 1,5% ВВП. Рим підтримує НАТО, бере участь у місіях, але армія зношена, флот старіє, бойові літаки в дефіциті. Уряд Мелоні робить вигляд, що реформи йдуть, але парламент блокує ключові закупівлі. Громадська думка антиоборонна, і уряду це відомо.
Іспанія – ще гірше. Уряд обіцяє дотягнути до 2%. Прем’єр Санчес прямо сказав: “ми не скоротимо жодного євро соціального захисту заради армії”. І реальності – мінімальні закупівлі, нуль стратегічного мислення, страх сказати виборцю правду.
Польща – єдина країна, яка не говорить, а діє. У 2023 році на оборону виділено 4% ВВП – найбільший показник у НАТО. Закупівля K2 і K9 у Південної Кореї. HIMARS, Abrams, F-35, Patriot – миттєві контракти. Створення військової інфраструктури на кордоні з Білоруссю, масштабна реформа ЗС, резерви, інструктори, кадети. Варшава не боїться слова “війна”. Варшава будує армію. А решта грається у виставки на Eurosatory.
Що заважає іншим? По-перше, страх перед виборцями. В Європі 80 років не було війни. Люди не хочуть чути про танки. Вони хочуть дотацій, пенсій, “зеленого переходу”. І політики це знають. По-друге, бюрократія. В ЄС оборонні закупівлі проходять 7 кіл пекла: тендери, обговорення, перевірки, екологічні оцінки, антикорупційні бар’єри. Війна чекати не буде. Але в Європі – час “процесу”, а не результату.
По-третє, відсутність лідерства, єдиного центру ухвалення рішень. НАТО – це платформа, але без США не дієва. ЄС – коаліція національних егоїзмів: кожен тягне ковдру на себе. Кожен хоче мати свій завод, свій танк, свою зброю. Спільна оборона тільки на папері. а в реальності конкуренція, роздробленість, затримки.
Суть така: у Європі є гроші, технології. Але волі – немає. Бо політики бояться говорити правду, системи закупівель працюють в логіці мирного часу, громадяни не розуміють, що якщо не буде танків, не буде шкіл, лікарень, субсидій. Бо прийде Путін і візьме все. І поки Польща вже встала в бойову стійку, інші розмірковують, гаючи час.
Стратегічна автономія ЄС: міф для виборця, а не план для війни
Стратегічна автономія Європи в обороні – один з найбільших міфів, який Євросоюз продає сам собі вже понад десять років. Звучить рішуче: ЄС має бути здатен діяти самостійно, без США, захищати свої інтереси, розгортати війська, проводити операції. Але на практиці це політична риторика, за якою немає ані армії, ані командування, ані боєготових сил. Якщо завтра буде війна без участі США, Європа не зможе провести навіть середньої військової операції без повного розвалу логістики і командної вертикалі.
Після 2022 року ЄС створив Rapid Deployment Capacity – проєкт бойової групи на 5 тисяч солдатів, які мали б швидко реагувати на кризи. Це мала бути альтернатива силам НАТО. Але і досі ця група існує лише на папері. Це повторення фейлу з EU Battlegroups, які з 2007 року жодного разу не були задіяні. І це визнає сама Єврокомісія: проєкт не здатен діяти без політичного рішення всіх країн.
Європейський оборонний фонд, створений у 2021 році, має бюджет 8 мільярдів євро до 2027 року. Але це гроші на R&D, а не на реальне розгортання армії. Фонд фінансує проєкти з виробництва дронів, систем зв’язку, кібербезпеки. Але поки США постачають ракети, ЄС тестує прототипи. І жоден з них не буде готовий до 2027 року.
Є ще PESCO, так звана “Постійна структурована співпраця” країн ЄС у сфері оборони, в якій понад 60 проєктів. Але вони децентралізовані. Хтось розробляє радари, хтось – бронетранспортери, хтось – логістичні хаби. Це хаос без бойового результату.
Європейська оборонна індустріальна стратегія (EDIS) і механізм спільних закупівель EDIRPA теж у процесі створення. Але і досі в рамках цих інструментів не проведено жодного спільного тендера на озброєння. Країни продовжують закуповувати все самі. Бо кожен тягне на себе: свій танк, свій дрон, свою ППО.
І найголовніше: ідея автономії приречена, бо в Європі немає єдності. ЄС досі не має жодної спільної системи ППО, оперативного командування, стратегічної авіації. Стратегічна автономія – не концепт, а самозаспокоєння. Вона потрібна тільки для внутрішнього споживання, щоб переконати виборця, що ми щось робимо. А насправді нічого. Бо немає політичного центру, волі та реальних сил. ЄС хоче бути армією. Але поки що він – лише секретаріат, який пише стратегічні компаси. І кожен такий компас веде в нікуди.
Тетяна Вікторова
