Війна, яка триває вже понад два роки, змінила всі уявлення про роль місцевої влади та ресурси місцевих громад. У надзвичайно складних умовах саме громади стали опорою для багатьох військових частин і підрозділів, які боронять Україну на передовій. Місцева влада організовувала закупівлю техніки, амуніції, пального, допомагала із транспортом, ремонтом техніки, забезпеченням побутових умов для військових. Часто саме громади першими приходили на допомогу бригадам, які потребували негайної підтримки.
У реальності, коли міжнародна допомога є надзвичайно важливою, але нестабільною, а державний бюджет працює на межі можливостей, питання залучення місцевих бюджетів до фінансування Збройних сил України стало вкрай актуальним. Особливо з огляду на затяжну війну та дедалі більші потреби фронту. Місцеві бюджети мають потенціал стати стабільним джерелом підтримки оборонного сектору, але на заваді цьому стоїть стара законодавча база, яка не дає органам місцевої влади легітимного інструменту для системної підтримки армії.
Наразі закон дозволяє громадам допомагати ЗСУ трьома шляхами. Перший — забезпечення добровольчих формувань територіальних громад харчуванням, ліками, обмундируванням, але без права закупівлі техніки чи зброї. Другий — перерахування коштів у державний бюджет або окремим військовим частинам у вигляді субвенцій. Третій — придбання військових облігацій. Однак жоден з цих шляхів не дозволяє оперативно та в повному обсязі задовольнити потреби військових частин на місцях, що обурює як військових, так і цивільних.
У багатьох громадах розуміють критичну необхідність підтримувати армію саме зараз і діють на випередження, реагуючи на запити з фронту. Але ці дії часто відбуваються поза законодавчим полем, оскільки прямої норми закону, яка б дозволяла місцевим бюджетам фінансувати ЗСУ безпосередньо, досі немає. Це створює ризики як для посадовців, так і для самих громад. Адже будь-які витрати на ЗСУ можуть бути визнані фінансовими контролерами як нецільове використання бюджетних коштів. За це передбачена як адміністративна, так і кримінальна відповідальність.
Саме тому ще у червні 2024 року Верховна Рада ухвалила надважливий законопроєкт “Про внесення змін до деяких законів України щодо розширення повноважень органів місцевого самоврядування з підтримки сектору безпеки і оборони України”. Документ передбачає надання сільським, селищним і міським радам права фінансово та матеріально підтримувати сектор безпеки й оборони в період дії воєнного або надзвичайного стану. Крім того, він дозволяє громадам розробляти й затверджувати місцеві програми такої підтримки. Законопроєкт мав стати важливим кроком для легалізації того, що вже давно відбувається на місцях. Він мав би зняти всі питання та заперечення контролюючих органів щодо законності витрат на потреби армії. Проте документ досі не набув чинності — вже дев’ятий місяць він чекає на підпис президента Володимира Зеленського.
“У мене немає повноважень коментувати, чому президент не підписує та чим керується верховний головнокомандувач під час війни. Думаю, він точно володіє більшою інформацією, ніж ми, народні депутати. Але як співавтору законопроєкту, безумовно, мені б хотілося, щоб він був підписаний”, — пояснює народний депутат від партії “Слуга народу” Віталій Безгін, один з ініціаторів законопроєкту.
За його словами, ухвалення цього документа “нівелює можливість сказати, що органи місцевого самоврядування не мають повноважень та законодавчого забезпечення, щоб підтримувати ЗСУ”. Він визнав, що сьогодні поодинокі випадки, коли громади відмовляють військовим підрозділам саме через відсутність законодавчої бази, на жаль, мають місце.
Водночас інший співавтор законопроєкту, депутат від “Голосу” Роман Лозинський припускає, що затримка з підписанням закону пов’язана з поширенням міфів навколо можливих зловживань.
“Можу лише припустити, що він підпише закон тоді, коли позбудеться міфів про наслідки ухвалення цього закону. На жаль, у найближчому оточенні Володимира Зеленського є люди, які трактують його як крок до створення “приватних армій”. Це абсурд, адже ухвалена редакція закону не дозволяє купувати зброю і містить запобіжники, що унеможливлюють такі загрози”, — зазначив він.
Наразі ситуація залишається підвішеною. Доки закон не підписано, будь-які витрати на оборону з місцевих бюджетів можна трактувати як нецільове використання коштів. Як зазначив виконавчий директор Асоціації міст України Олександр Слобожан, вже є реальні приклади відкритих справ проти міських рад, які виділяли кошти на потреби ЗСУ. Це створює небезпечний прецедент — фактично будь-яку допомогу армії, яку зараз надають громади, можна використати як інструмент політичного тиску та переслідування. Роман Лозинський попереджає, що в майбутньому питання допомоги армії з місцевих бюджетів можуть використовувати для боротьби з політичними опонентами, особливо напередодні виборів.
“Будь-яка допомога, яку місцеві ради нині виділяють Силам оборони, формально перебуває поза законом. Я би дуже не хотів, щоб це стало приводом для політичних переслідувань, особливо коли постане питання підготовки до виборів. Цю карту можуть розіграти для боротьби з опонентами”, — наголосив він.
Ситуація виглядає парадоксально — з одного боку, фронт потребує максимальної підтримки, з іншого — місцева влада змушена діяти на межі закону, ризикуючи отримати звинувачення у зловживаннях. Сьогодні вкрай важливо не просто легалізувати розширення повноважень місцевих органів влади у питаннях підтримки сектору безпеки й оборони, а й забезпечити ефективний контроль за використанням бюджетних коштів. Це дозволить спроможним громадам акумулювати ресурси на потреби фронту й уникнути довгих бюрократичних процесів. Водночас чіткі запобіжники та контроль допоможуть уникнути зловживань і політичних спекуляцій.
Зволікання з підписанням цього закону грає на руку лише ворогу, послаблюючи можливості тилу підтримати своїх захисників. А місцеві бюджети сьогодні можуть і повинні стати надійною опорою для Збройних сил України.
