“Війна, яка зупинилася, але не припинилася”: як світові медіа оцінюють ситуацію на фронті в Україні

Світові ЗМІ та аналітики погоджуються, що українсько-російський фронт завмер. Попри гучні заяви Кремля й нескінченні обстріли, лінія зіткнення майже не рухається. Західні медіа, від Wall Street Journal до The Guardian, все частіше говорять не про наступ, а про стагнацію – нову реальність війни, де вирішальну роль відіграють безпілотники, а великі прориви стають майже неможливими. Війна перетворюється на виснажливу битву технологій, логістики й ресурсів, у якій обидві сторони топчуться на місці, втрачаючи час, людей і техніку.

Тепер перевагою стає не наступ, а вміння утримати позиції, діючи розумно й точно.  Це так звана “тактика стратегічного стримування”: тримати рубіж і поступово виснажувати ворога, не йдучи на безнадійні штурми.

Цей підхід передбачає точкові дії замість масштабних: удари по логістиці, командних пунктах чи переправах. Замість піхоти варто використовувати безпілотники, електронну боротьбу, задіювати спецпідрозділи. Йдеться не про кількість боїв, а про те, щоб кожен удар мав максимальний ефект з мінімальними втратами.

Росія переходить у режим серійного виробництва дешевих FPV-дронів – до 5 тисяч на добу. Найближчим часом РФ матиме перевагу у кількості. Вона зможе запускати щоденно по 3000-5000 безпілотників, не турбуючись про їх вартість, оскільки працює воєнна економіка тотального типу.  Але кількість не гарантує результат. Бо водночас агресор  має колосальні втрати техніки та людей.

Україна натомість формує не просто підрозділи БПЛА, а новий спосіб ведення бою, в якій аналітика, РЕБ, планшети, Starlink, тепловізори та ШІ функціонують не як окремі системи, а як суцільний бойовий організм.

Технологічну гонку виграє той, хто навчиться воювати у прозорості, хто зуміє краще координувати мережі спостереження, подавляти РЕБ супротивника, а також розпізнавати цілі не лише за координатами, а за поведінкою в кадрі.

Застій на фронті – нова форма руйнації

Коли ми кажемо, що лінія зіткнення не змінюється, то маємо розуміти: це не мир, не перемир’я, і тим більше не стабільність. Це повзуча, підла, затяжна війна, де щодня гинуть люди. Кожен день застою – це ще один день без відповіді на питання: що далі?

Безпілотники створили безпрецедентну “прозорість поля бою” і практично унеможливили приховані маневри та прориви. Бій став надто відкритим, тому війна сповільнилася, стала стриманою, навіть скутою.

Якщо раніше фронт був чіткою лінією з окопами й боями, то зараз це електронна зона, де кожен рух моментально фіксується та знищується. Цей застій не вигідний нікому. Але кожен намагається використати його у своїх цілях. Москва – щоб поновити сили, збільшити армію та впливати через інформаційний тиск на Захід. Київ – щоб зміцнити оборону, отримати нове озброєння та підготувати війська до нових умов війни.

Нинішній застій – змагання терпіння. Хто перший не витримає? Хто втомиться та втратить сенс? Бо навіть при поточній кількості російських військ у 700 тисяч, прориву немає, бо армія роздута, але не ефективна, а наступи точкові й затратні.

Наразі кожен бій – не тиловий прорив, а спроба дожити до заходу сонця під наглядом сотень дронів, що висять у повітрі та передають зображення на планшети артилеристів.

Специфіка війни за участю БПЛА – в тотальності контролю. Військовий командир уже не планує наступ з розрахунком на 3 дні. Бо знає: колону, яка рушить завтра, буде видно за 12 секунд. А через 90 вона згорить.

Коли ми кажемо, що лінія зіткнення не зрушується, то не тому, що сторони не хочуть. А тому, що немає ким та як. Солдати тримають фронт на межі своїх можливостей. Російські військові сидять в окопах по 4-5 місяців без заміни, живуть у багні, під дронами, без елементарних умов. Це система, в якій  немає ротацій, а деморалізація тотальна. Institute for the Study of War зазначає: російська армія витискає максимум зі своїх мобілізованих, але ці сили не наступальні, а “м’ясні”. Вони не готові, не навчені, неініціативні. Їх штовхають уперед без плану та без зворотного квитка.

В Україні ситуація краща, але теж напружена. Ротації скорочуються. Люди не встигають відновитися. В бригадах з плином часу одні й ті самі обличчя.

Наступ потребує енергії. Але якщо ти спиш в окопі на третю ніч без зміни, ти не штурмуєш, а виживаєш. Армія без глибокої ротації не наступає, вона бореться за підтримку існуючого рівня боєздатності, і то на межі.

Коли на папері є бригада, а в реальності в ній залишилося менше половини людей, здатних до наступу, це називається “зношеністю корпусів”. Це ті, хто не загинув, але вигорів, втратив мотивацію, фізичну здатність, бажання й віру.

Що загрожує прифронтовим містам і економіці?

Ситуація вразлива одразу на кількох рівнях. Енергетика продовжує бути під прицілом. Майже половину високовольтних підстанцій і теплових чи водних мереж уже виведено з ладу.  Аграрний сектор продовжує знаходитися в мінному тупику. Чверть сільгоспугідь непридатна для роботи: заміновані, недоступні, або в небезпечній зоні. Частина фермерів мобілізована, інші не мають технічної змоги працювати.

Економіка стагнує. Інфляція тримається позначки 15%, інвестиції згортаються, транспортна логістика в багатьох регіонах паралізована. Зруйноване житло і триває переселення людей – це все тисне не лише на фінанси, а й на нервову систему суспільства.

Психологічне виснаження реальне. У Краматорську, Сумах, інших прифронтових містах тривають регулярні обстріли, збої зв’язку через атаки БПЛА, магазини закриті, тривога триває майже безперервно. Люди виїжджають або живуть у напрузі без перспективи швидкого полегшення.

За даними української розвідки та західних джерел, Росія вже готує нову фазу операцій – можливо, ще до кінця цього року. Основні напрямки залишаються тими ж: Сумщина, Харківщина, Запоріжжя і Херсон.

The Guardian звернуло увагу на масштабні нічні атаки дронами (728 за ніч 13 липня) як на підготовку до майбутніх дій. Інститути типу ISW і Politico не виключають імовірних наступів навесні: перед масштабними ударами Росія може спершу завдати “ударної підготовки”, запустивши хвилю ракет і БПЛА, яка має виснажити ППО, логістику і деморалізувати захист.

Чи готові ми та західні партнери до війни, яка триватиме, але не приноситиме швидких перемог?

Найбільша напруга – у настроях суспільства та готовності западних партнерів продовжувати допомогу. США продовжують підтримку, але дивляться на війну все прагматичніше. Виникає підхід “обережної допомоги”: надавати стільки, щоб Київ тримався, але без надлишкових політичних ризиків напередодні виборів.

Європейці не відмовляються допомагати Києву, але вимагають чіткої дорожньої карти: що буде далі, куди йдуть ресурси, чи є сенс у військових інвестиціях на тлі застою?

Змінюються і медіанаративи. Якщо у 2022-му писали: “Україна має перемогти”, то тепер виголошують: “Як довго це ще триватиме?”, “Чи варто готуватися до заморожування?” та “Чи є альтернатива мирному плану?”

The Times взагалі говорить про “мовчазну зраду”, яка може трапитися, якщо Захід  не оновить стратегію підтримки і не зможе переконати власних виборців, чому Україна досі має залишатися в пріоритетах.

Тетяна Вікторова