Світ дедалі очевидніше підпорядковується логіці силового балансу, де вирішальне значення мають не формальні правила чи інституції, а здатність держав і їхніх лідерів ухвалювати стратегічні рішення та реалізовувати їх попри все. На тлі ослаблення міжнародних механізмів стримування дедалі частіше постає питання про те, хто саме сьогодні визначає хід глобальних процесів і на яких засадах формується новий розподіл впливу.
Десять років тому, в розпал сирійської кризи, коли президент США Барак Обама окреслював так звані “червоні лінії”, але уникав силових кроків у відповідь на їх порушення, один із політичних радників президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана у коментарі для ЗМІ заявив, що у світі існує лише “два з половиною” лідери, які повною мірою відповідають цьому визначенню. Двома повноцінними він назвав Ердогана та Володимира Путіна, тоді як Обаму зарахував лише до “половини”, оцінюючи таким чином рівень залученості ключових гравців до врегулювання сирійського конфлікту.
Подібні оцінки лунали й раніше, просто в менш різкій формі. Ще в 1970-х роках Генрі Кіссінджер іронічно запитував, кому саме слід телефонувати, “якщо хочеш поговорити з Європою”, маючи на увазі відсутність єдиного центру ухвалення рішень. Пізніше Володимир Путін неодноразово протиставляв «суверенні держави, які приймають рішення», тим, хто, за його словами, лише коментує або виконує чужу волю. Під час сирійської війни подібну логіку озвучували й арабські дипломати, зводячи різницю між Заходом і Росією до контрасту між риторикою та рішучістю (Обама “говорить, але не карає”; Путін “карає, навіть коли не має права”). Турецький радник Ердогана лише надав цій інтуїції максимально грубої, але відвертої форми, розділивши світ за критерієм реальної політичної дієздатності.
Венесуела і кінець ілюзії багатосторонності
Сьогодні цю метафору можна відтворити майже без змін, лише замінивши прізвища. Двома повноцінними центрами сили дедалі очевидніше стають Дональд Трамп і Сі Цзіньпін. А от питання про “половину” – того, хто формально присутній у великій грі, але не визначає її правил, – залишається відкритим.
Події навколо Венесуели стали моментом істини. Не в технічних деталях операції, а в політичному сигналі. Держсекретар США Марко Рубіо двома фразами зруйнував ілюзію багатосторонності: “Це наша півкуля” – про Західну півкулю, і “однаково, що думає ООН” – у відповідь на критику з боку міжнародної спільноти. США і раніше втручалися у справи країн Латинської Америки, проте цього разу це прозвучало скоріше як елемент формулювання політичного підходу, а не поодинокий випадок.
За словами Сергія Корсунського, надзвичайного і Повноважного Посла України, для Росії цей момент став принизливим. Кремль роками намагався закріпитися у статусі рівного гравця, але війна проти України остаточно перекреслила ці амбіції. Те, що Москва позиціонувала як “уявно-блискучу операцію”, перетворилося на нескінченний ланцюг воєнних злочинів і стратегічних поразок. Навіть символічна присутність РФ у Венесуелі – з радниками і системами ППО – не стала стримувальним фактором для Вашингтона. У Кремлі, за оцінкою Сергія Корсунського, були змушені визнати: якщо Трамп ухвалює рішення діяти, він діє.
Для України це має подвійне значення. З одного боку, демонстрація американської рішучості підвищує ставки для Москви напередодні можливих переговорних пакетів, у яких беруть участь США, ЄС і Україна. З іншого – світ входить у фазу, де право слабших дедалі менше гарантується абстрактними принципами.
Ланцюгова реакція сили: Європа і Східна Азія між наддержавами
Європа опинилася перед серйозним випробуванням власної здатності гарантувати безпеку в умовах нової глобальної динаміки. Гарантії безпеки для України залишаються критично важливими і водночас складними для реалізації. Паралельно з цим з’являються нові виклики, зокрема, питання Гренландії, яке поєднує символічне і практичне значення у питанні післявоєнного статус-кво. Формально Вашингтон заперечує силовий сценарій і називає розмови про острів “елементом політичного тиску”. Водночас окремі заяви з оточення президента Трампа, зокрема Стівена Міллера, показують, що ризики не можна ігнорувати. Міллер, радник президента з питань внутрішньої безпеки та один з архітекторів поточної адміністративної політики, дедалі чіткіше окреслює новий підхід: світ у взаємодії великих держав визначається не лише формальними правилами, а й реальною здатністю діяти.
Китай уважно стежить за такими змінами. Його офіційні заяви щодо Венесуели, що засуджують порушення суверенітету, мають скоріше декларативний характер. Водночас Пекін прагне зберегти свободу дій у регіоні та уникнути обмежень для власної стратегії у Східній і Південно-Східній Азії. Тайвань у цьому контексті набуває особливого значення як ключова ланка американської стратегії стримування КНР. Китайський торговельний тиск на Японію, зокрема обмеження експорту товарів подвійного призначення та рідкісноземельних металів, вже впливає на промисловість, хоча Японія значною мірою зменшила залежність від цих поставок. У відповідь Токіо демонструє готовність до конкретних заходів і тіснішої координації з Вашингтоном.
Рідкісноземельні метали як інструмент геополітичного тиску
Одним із ключових елементів сучасної економічної та стратегічної конкуренції між Китаєм і Японією стали рідкісноземельні метали. Пекін уже не вперше вводить обмеження на їх експорт, що змушує Токіо зменшувати залежність від китайських постачань – з понад 90% до 60% – та активно диверсифікувати джерела.
Проте навіть за цих умов часткове ембарго чинить серйозний тиск на електронну та машинобудівну промисловість Японії. Уряд країни висловив офіційний протест, назвавши крок Китаю “абсолютно неприйнятним”, а Японська торгова палата в Китаї заявила про намір подавати петиції, якщо діяльності японських компаній перешкоджатимуть.
Фахівці наголошують, що Пекін ризикує отримати зустрічні заходи з боку Токіо, зокрема щодо доступу до критичних матеріалів і технологій. Питання протидії економічному тиску КНР стане одним із ключових під час запланованого на березень візиту премʼєр-міністра Японії Санае Такаїчі до Вашингтона, що демонструє, як економіка і технології стають продовженням геополітичної гри.
Європа, НАТО і ризики “наддержави”
Відставний генерал Бен Годжес, який раніше командував армією США в Європі, відкрито називає можливу операцію Вашингтона проти Гренландії незаконною та попереджає про катастрофічні наслідки для НАТО. На його думку, Європа тривалий час покладалася на американський захист і не розвивала власні механізми безпеки, водночас зберігаючи залежність від російських енергоресурсів. “США вже не сприймаються надійним партнером… Європейським країнам доведеться самостійно подбати про свою безпеку”, – наголошує Годжес.
Генерал додає, що нинішня адміністрація США сама потребує Європи, щоб “врятувати себе від себе” і стримати екстремальні дії. Він також застерігає: будь-яка спроба США атакувати союзника по НАТО, навіть заради стратегічних цілей, стане катастрофою для альянсу та “мрією Росії”. Позиція Годжеса демонструє, що навіть традиційний союзник – Сполучені Штати – більше не є гарантом стабільності, і що Європі доведеться активно діяти, щоб зберегти контроль над власною безпекою.
Світ входить у фазу, коли великі гравці намагаються координувати свої дії, уникаючи прямого військового конфлікту, але без особливих сентиментів до третіх сторін. Між Західною півкулею та Східною Азією залишається простір, у якому конкуренція за ресурси, стратегічні позиції та політичний вплив залишається високою – Європа, Близький Схід, Африка. Після розподілу ключових зон впливу увага основних центрів сили, так званого G2, неминуче буде зосереджена й на цих регіонах.
G2 та великий перегляд ролі держав
G2 – це сучасна геополітична конструкція, у якій США та Китай відіграють роль головних політичних і економічних центрів. Вони визначають основні правила глобальної гри, а решта держав – регіональні, середні та малі – змушена переосмислювати власні стратегії, аби зберегти суверенітет, економічну стійкість і міжнародний вплив. Для України це питання не теоретичне: в умовах, коли роль глобального арбітра значно зменшена, здатність діяти стратегічно і водночас захищати національні інтереси стає питанням виживання.
Найпростіше класифікувати нову конфігурацію як відновлення протистояння Схід–Захід, але така аналогія з холодною війною не відображає сучасної суті. Ідеологічний чинник вже не домінує: ключову роль відіграють економіка та стратегічна поведінка держав, а військовий компонент змістився на регіональні театри. Так, США зосереджені на стримуванні Китаю в Азії, НАТО – на європейському континенті, Китай формує оборонні й економічні союзи в Східній та Південно-Східній Азії, водночас уникнувши створення блоку на кшталт СРСР+Варшавський договір.
Визначальним у новому світі є фрагментація економічних і безпекових просторів: локальні кризи й регіональні суперечки більше не завжди регулюються глобальними інституціями. Колишній “колективний Захід” перестав існувати як єдиний центр. США, прагнучи домінування, змушені одночасно покладатися на себе та шукати партнерів серед європейських держав. Китай, посиливши вплив у своєму регіоні, діє більш гнучко, ніж це робила колишня супердержава СРСР.
Приклади різного масштабу показують: навіть невеликі держави можуть забезпечити власний суверенітет і високий рівень життя, ефективно інтегруватися у глобальні економічні системи та брати участь у міжнародній політиці (Ізраїль, Сінгапур, Ісландія). У сучасних умовах велич держави визначається не просто ресурсами чи арсеналом зброї, а здатністю до стратегічного мислення та самостійного забезпечення безпеки.
Для решти світу, що не належить до класу “великих”, основним завданням стає гарантування суверенітету, розвиток економіки та технологій, формування ефективної системи управління та безпеки. Найгірший сценарій – залишатися пасивними, реагуючи на виклики після того, як вони стали кризами. Уміння передбачати загрози й діяти на випередження стає ознакою геополітичної зрілості.
Експертна оцінка та сценарії розвитку
Новий розподіл глобальної влади та посилення ролі G2 викликають занепокоєння серед провідних фахівців із міжнародних відносин. Експерт із геополітики Іан Бремер (Eurasia Group) вважає, що США руйнують власний світовий порядок, який вони ж створили після холодної війни. У щорічному прогнозі ризиків на 2026 рік він виділяє як головне – “політичну революцію” в самих США під управлінням Трампа, що підриває глобальну стабільність і створює вакуум влади, який може заповнити Китай та інші сили. Фахівці Brookings Institution аналізують нову Національну стратегію безпеки США (2025) і доходять висновків, що вона свідомо переорієнтовує зовнішню політику, відходячи від ролі гаранта світових правил та від традиційних альянсів.
Зокрема йдеться про “нову доктрину Монро” в сучасному контексті, яка радикально змінює ставлення до партнерів, зокрема Європи. За оцінкою The Economist, старий світовий порядок продовжує розмиватись, а натомість виникають ситуативні коаліції у сфері оборони, торгівлі та клімату. Аналітики зазначають, що світ не повернеться до чіткого поділу на блоки (як за холодної війни), але жодного чітко унормованого порядку також не буде. Серед академічних матеріалів є моделі, які описують, що сучасний світ може розвиватись за сценаріями “сепарації” і фрагментації, де система поділяється на блоки або сегменти з власними економічними й безпековими рамками, а не підтримується загальним глобальним порядком.
