Коли Дональд Трамп говорить про війну з Іраном, складається враження, що йдеться про конфлікт, який можна завершити простим політичним рішенням.
“Я думаю, війна майже завершена“, – заявив він журналістам. На інше запитання відповів ще пряміше: “Коли я захочу її закінчити – вона закінчиться“.
Складається враження, що у трампівському розумінні війна – це щось на кшталт перемикача: натиснув кнопку і бойові дії припинилися.
Показовим у цьому сенсі став один з останніх відеороликів Білого дому, який активно обговорювали в медіа. У ньому військова операція проти Ірану виглядає як видовищна комп’ютерна симуляція – точкові удари, кадри ракетних запусків, динамічний монтаж. Такий стиль комунікації створює відчуття контрольованої і майже “віртуальної” війни, де все можна точно розрахувати.
Але реальна війна працює за іншими законами. Іран – це не просто чергова держава на карті Близького Сходу. Протягом десятиліть він готувався до великого конфлікту із Заходом: будував мережу союзників у регіоні, розвивав ракетні програми, створював асиметричні військові можливості.
Крім того, іранський режим спирається на потужну ідеологічну основу. Після ісламської революції 1979 року влада системно формує у військових і прихильників режиму переконання, що протистояння із Заходом має майже сакральний характер.
Для частини радикальних угруповань це не просто геополітичний конфлікт, а боротьба, яка подається як релігійна місія. Саме тому готовність до самопожертви в таких мілітарних структурах може бути значно вищою, ніж у звичайних арміях.
Історія останніх десятиліть показує, що асиметричні противники, які спираються на ідеологію та довгу підготовку до війни, здатні вести конфлікт значно довше, ніж очікують їхні сильніші суперники.
Саме тому припущення, що війну можна “вимкнути” одним політичним рішенням, виглядає надто оптимістичним.
Як зазначає американський журналіст Бенедикт Брук, конфлікт навряд чи завершиться лише тому, що цього захоче президент США. У регіоні щонайменше три сторони, і кожна має власні цілі: США, Ізраїль і Іран.
Саме ця різниця інтересів і може стати головною причиною того, що війна затягнеться.
Три різні війни всередині одного конфлікту
Для Вашингтона війна з Іраном – це передусім питання стримування.
Принаймні Адміністрація Дональда Трампа декларує кілька ключових цілей операції: зупинити ядерну програму Тегерана, знищити або суттєво послабити ракетний потенціал Ірану, підірвати його військово-морські можливості, змусити іранський режим поводитися більш передбачувано на регіональній арені.
За оцінками аналітиків і міжнародних медіа, удари США та Ізраїлю справді завдали серйозної шкоди військовій інфраструктурі Ірану. Частина іранського флоту знищена, деякі ракетні бази пошкоджені, а військові об’єкти зазнали масштабних ударів.
Але жодна з поставлених цілей поки що не досягнута повністю. Попри втрати, Іран продовжує демонструвати здатність до асиметричної відповіді. Зокрема, Тегеран уже використовує морські безпілотники для атак на танкери в Перській затоці – відносно дешевий, але ефективний інструмент тиску на світову енергетичну логістику. Іншими словами, говорити про “місію виконано” поки що передчасно.
Більше того, навіть усередині американського керівництва існують різні оцінки доцільності цієї війни. За інформацією Politico, віцепрезидент Джей Ді Венс публічно підтримав рішення президента, але під час підготовки операції поставився до неї значно скептичніше.
Скепсис союзника: як позиція Джей Ді Венса пояснює обережність Вашингтона щодо Ірану
Позиція Джея Ді Венса не є випадковою. Він належить до тієї частини американського істеблішменту, яка підтримує жорстке стримування супротивників, але водночас скептично ставиться до ідеї нових масштабних військових втручань, здатних втягнути США у довготривалу війну.
Його стратегічна логіка добре простежується у попередніх публічних виступах. Зокрема, у програмі Face the Nation на телеканалі CBS News ще у жовтні 2023 року Венс наголошував, що США фактично опинилися у ситуації “надмірного стратегічного розтягнення”. За його словами, американська оборонна промисловість і військові ресурси не дозволяють одночасно ефективно підтримувати кілька великих конфліктів.
Саме з цієї точки зору він дивиться і на іранське питання. Венс не заперечує необхідності стримувати Тегеран і відповідати на атаки проіранських угруповань проти американських військових. Але водночас він обережно ставиться до сценарію прямої війни між США та Іраном, який може швидко перерости у масштабний регіональний конфлікт. Його позиція полягає у тому, що Вашингтон повинен карати атаки на свої сили і демонструвати силу, але уникати кроків, які автоматично переводять кризу у повноцінну війну з іранською державою.
Такий підхід віддзеркалює дилему американської стратегії на Близькому Сході. З одного боку, Сполучені Штати не можуть ігнорувати дії Ірану – його ракетні програми, розвиток ядерних технологій і мережу союзних угруповань у регіоні. З іншого боку, повномасштабна війна з Тегераном означала б різке розширення конфлікту далеко за межі Перської затоки, із ризиком втягування у нього інших регіональних гравців.
Саме тому скепсис Венса щодо нової великої війни з Іраном добре пояснює, чому навіть після серйозних ударів по іранській інфраструктурі у Вашингтоні поки що не говорять про “остаточну перемогу”. У цій війні США прагнуть завдати стратегічної шкоди військовим можливостям Тегерана і змусити його поводитися обережніше, але водночас намагаються не перейти ту межу, після якої конфлікт перетвориться на довготривалу війну з непередбачуваними наслідками для всього регіону.
Можна стверджувати, що позиція віце-президента Ді Венса відображає більш широку й давню дискусію всередині американської політичної еліти. Після двох десятиліть воєн в Іраку та Афганістані дедалі більше політиків у Вашингтоні ставлять питання: чи справді нові військові кампанії на Близькому Сході приносять стратегічну вигоду Сполученим Штатам.
Саме тому американська стратегія може виявитися значно обережнішою, ніж позиція Ізраїлю, для якого Іран є прямою і безпосередньою загрозою.
Іран має власні цілі: перекриття Ормузької протоки та стратегічний вплив
Іран, незважаючи на потужні удари США та Ізраїлю, не здається і продовжує відстоювати власні умови завершення конфлікту. Нове керівництво країни, яке очолює Моджтаба Хаменеї, демонструє значно більш агресивну позицію після початкового шоку від ударів. Тегеран вимагає гарантій від нових атак, визнання своїх “законних прав” – що, ймовірно, включає право на збагачення урану – і компенсацій за завдані збитки. Водночас Іран не відмовляється від стратегічного важеля впливу – погрози перекрити Ормузьку протоку, ключовий морський шлях, через який проходить велика частина світового експорту нафти.
За даними Al Jazeera, американські військові наразі “не готові” супроводжувати нафтові танкери через протоку, а Сполучені Штати відчувають “короткострокові перебої” на енергетичних ринках. Сам факт перекриття протоки вже спровокував значні коливання цін на нафту: вартість бареля зросла з $70 до піку близько $120, а потім коливається у межах $80–100. США, хоч і є найбільшим виробником нафти у світі, виявилися вимушеними реагувати на вплив обмежень на глобальні поставки, особливо для Азії та Європи.
Водночас міністр енергетики США Кріс Райт пояснив, що поки американські ресурси сконцентровані на знищенні ракетних та виробничих можливостей Ірану, відкрити протоку для суден наразі неможливо. Іран, зі свого боку, публічно заявив, що готовий зустрітися з ескортом американських суден, але водночас залишає за собою право завдавати ударів по силах США, якщо вони спробують втрутитися.
Ця стратегія Ірану демонструє, що Тегеран не просто реагує на атаки, а активно формує умови, у яких конфлікт може тривати далі. Погроза перекриття Ормузької протоки – потужний інструмент, здатний впливати на світові ринки енергоносіїв, ставить США у складну ситуацію: Вашингтон може демонструвати військову силу, але реальні обмеження та ризики ескалації стримують прямі дії. Таким чином, Іран фактично диктує частину правил гри, змушуючи суперника рахуватися з регіональною динамікою, глобальними цінами на нафту та потенційними наслідками масштабного конфлікту.
Це додає ще одного шару складності до війни, яку Дональд Трамп вважає “майже завершеною”: навіть якщо США та Ізраїль досягнуть часткових успіхів у знищенні військової інфраструктури Ірану, сам Тегеран контролює важливі стратегічні ресурси та може тримати глобальний тиск на своїх умовах.
Карта “Великого Ізраїлю”: де закінчується символіка і починається політика
Коли офіційні цілі війни для широкої аудиторії виглядають неконкретно, в інформаційному просторі швидко набирають силу альтернативні пояснення. Одне з найпоширеніших серед них – історія про карту “Великого Ізраїлю”, яку в соцмережах часто подають як нібито прямий доказ експансіоністських планів Ізраїлю на всьому Близькому Сході.
Підстави для таких інтерпретацій частково підживлюють і реальні політичні епізоди. Зокрема, в інтерв’ю i24News прем’єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньягу сказав, що відчуває себе учасником “історичної та духовної місії”, а на запитання ведучої Шарон Ґал, чи відчуває він зв’язок із баченням “Обіцяної землі” та “Великого Ізраїлю”, відповів: “Дуже”. Це висловлювання справді прозвучало публічно й викликало критику з боку низки арабських держав.
Втім, сам по собі такий наратив ще не означає, що Ізраїль офіційно реалізує затверджений державний план територіального розширення на частини сучасних Йорданії, Єгипту чи інших країн регіону. Коректніше говорити про ідеологічний і символічний сигнал, який має політичну вагу, але не є автоматичним доказом існування конкретної урядової доктрини чи погодженого плану анексій.
Важливо й те, що саму ідею “Великого Ізраїлю” часто спрощують. Вона не виникла раптово після Шестиденної війни 1967 року, хоча саме після неї отримала новий політичний імпульс через захоплення Ізраїлем Східного Єрусалима, Західного берега, сектора Газа, Синайського півострова та Голанських висот. У ширшому сенсі йдеться про більш старі релігійні, історичні та націоналістичні уявлення про “Землю Ізраїлю”, які в різні періоди по-різному інтерпретувалися в політичному середовищі.
Саме тому карти, які час від часу з’являються в публічному просторі та охоплюють території далеко за межами сучасного Ізраїлю, не варто автоматично читати як карту реальної воєнної кампанії. Найчастіше вони відображають історичні, релігійні або ідеологічні уявлення, які потім використовуються в політичній риториці, медійних маніпуляціях або конспірологічних наративах.
Реальні політичні конфлікти сьогодні мають значно більш конкретний і приземлений характер. Йдеться насамперед про майбутнє палестинських територій, статус сектора Газа після війни, Західний берег Йордану, ізраїльські поселення та питання безпеки. Саме ці теми перебувають у центрі практичної політики, а не міфічний сценарій розширення Ізраїлю “до Євфрату”.
Отже, карту “Великого Ізраїлю” варто розглядати не як пряме пояснення нинішньої війни, а як частину більш широкої символічної та ідеологічної боротьби за сенси. Слова Нетаньягу про зв’язок із цією ідеєю важливі як політичний маркер і сигнал правому електорату, але вони самі по собі ще не доводять існування офіційного плану регіональної експансії.
