“Генерал прийде — лад наведе”: чи змінить перемога Радева Болгарію, стосунки з ЄС і Україною

Переконлива перемога Румена Радева і його політичного проєкту “Прогресивна Болгарія” розпочинає для країни новий політичний етап – з довгоочікуваною керованістю та не менш відчутною стратегічною невизначеністю. Після п’яти років політичної нестабільності, коли вибори змінювалися виборами, а уряди – урядами, Болгарія вперше отримує повноцінну однопартійну більшість. У цьому рішенні виборців легко вгадується знайомий для постсоціалістичних суспільств мотив – очікування, що “генерал прийде – лад наведе”. Проте саме ця стабільність може стати чинником, який змінить не лише внутрішній баланс, а й вплине на відносини з Європейським Союзом.

Дві складові успіху

Як зауважує видання “Європейська правда”, феномен Румена Радева часто пояснюють поєднанням двох факторів – військового авторитету та політичного моменту. Сьогодні образ “генерала-президента” в ЄС найчастіше асоціюється з Петром Павелом, однак болгарський лідер пройшов цей шлях значно раніше: його вперше обрали главою держави ще у 2016 році.

Саме тоді генерал-майор Радев гучно залишив посаду командувача Повітряних сил Болгарії. Причиною стала принципова незгода з рішенням уряду допустити авіацію союзників по НАТО до патрулювання болгарського неба – крок, який він публічно назвав принизливим для національних військових.

Водночас його позиція не була антизахідною в класичному сенсі. Навпаки, Радев послідовно виступав за модернізацію болгарських ВПС і перехід від радянських МіГ-29 до сучасних західних літаків. Цей підхід логічно випливає з його біографії: він здобував військову освіту не лише в Болгарії, а й у США, де з відзнакою закінчив престижні програми Авіаційного університету ВПС.

Окрім практичного досвіду, Радев має і ґрунтовну академічну підготовку – ступінь доктора військових наук, отриманий за дослідження у сфері підготовки авіаційних екіпажів і підрозділів. Саме поєднання професійної військової легітимності та публічної політичної позиції, підкреслює «Європейська правда», і стало однією з ключових передумов його електорального успіху.

Попри те, що Румен Радев має репутацію політика з проросійськими симпатіями, прямі аналогії з Віктором Януковичем, Віктором Орбаном чи Робертом Фіцо є досить поверхневими. Експерти з болгарського пулу наголошують, що його політичний курс, ймовірно, буде більше зосереджений на внутрішніх питаннях, ніж на радикальному перегляді зовнішньої політики. Крім того, Болгарія залишається фінансово й економічно залежною від Європейського Союзу, що суттєво обмежує простір для різких геополітичних маневрів. Водночас це не означає відсутності ризиків: для України потенційні зміни в політичних пріоритетах Софії можуть проявлятися радше у зниженні інтенсивності підтримки, ніж у її повному перегляді.

Виборець проти системи: соціальний мандат Радева

Результат Радева не можна зводити лише до ефекту харизматичного лідера, з яким болгари пов’язують стабільність. Це поєднання кількох криз, що наклалися одна на одну. Економічна втома від статусу “найбіднішої країни ЄС”, інфляційний тиск після входження до єврозони, затяжна корупційна ерозія інституцій і хронічна нестабільність – все це сформувало запит на радикальне оновлення. У цьому сенсі голосування за Радева було протестним за своїм характером, і його не можна вважати суто ідеологічним вибором.

Є підстави для паралелей. Як зазначає “Європейська правда”, нову болгарську політичну силу вже порівнюють із українською “Слугою народу”. Йдеться про партію, що стрімко сформувалася під тиском обставин й одразу претендує на однопартійну більшість. Її кадровий склад виглядає доволі строкатим і нетиповим для класичної політики: “багато логопедів та педагогів початкових класів; ветеринарів; акробатів, артистів, тренерів, каратистів, олімпійців; працівників страхувального бізнесу та навіть продавців-касирів”. По суті, це радше широка коаліція, згуртована навколо харизматичного лідера, ніж ідеологічно цілісна партія. Саме тому виникає питання: чи не повторить вона суперечливу траєкторію “Слуги народу”?

Симптоматично, що електоральна база переможця виявилася надзвичайно широкою: від молодих виборців, які брали участь в антикорупційних протестах, до старших груп, традиційно більш прихильних до “соціальної держави” і прагматичного підходу у зовнішній політиці. Такий набір очікувань є внутрішньо суперечливим, але саме він і дав Радеву унікальний ресурс – можливість діяти без коаліційних обмежень.

Водночас крах традиційних партій, зокрема структур, пов’язаних із Бойком Борисовим, означає не лише зміну еліт, а й втрату інституційної пам’яті системи. Нова більшість значною мірою складається з політично недосвідчених фігур, що посилює ризик управлінських помилок саме в момент, коли суспільство очікує швидких результатів.

Монобільшість як інструмент і пастка

Формально Радев отримав те, чого не вистачало його попередникам, – свободу ухвалення рішень. Він може провести бюджет, ініціювати антикорупційні реформи, спробувати стабілізувати ціни. Але саме відсутність партнерів по коаліції означає і відсутність “розподілу відповідальності”. Усі успіхи і всі провали будуть персоналізовані.

Досвід інших країн Центральної та Східної Європи показує: монобільшість, створена на хвилі протесту, швидко втрачає підтримку, якщо не трансформує політичний мандат у відчутні зміни. У випадку Болгарії це особливо складно, адже ключові проблеми – корупція, слабкість інституцій, залежність від зовнішніх ресурсів – не передбачає швидких рішень.

Показово, що навіть із більшістю Радев не контролює конституційний процес: для глибоких реформ йому знадобиться ширший консенсус. Це означає, що “сильна рука”, на яку розраховував виборець, неминуче зіткнеться з обмеженнями парламентської системи.

Ще одна важлива паралель, на яку звертає увагу політолог Володимир Фесенко, стосується самої моделі державного устрою. Болгарія є парламентською республікою, однак це не убезпечило її від системних проблем – корупції, впливу олігархів, слабкості партій і інституцій та перманентних політичних криз. Навпаки, за останні п’ять років країна пережила вісім парламентських виборів, що свідчить про хронічну нестабільність і нагадує своєрідний “веймарський синдром” парламентської демократії.

У таких умовах, підкреслює експерт, у суспільстві нерідко зростає запит на “сильну руку”, здатну швидко “навести порядок”. Саме тому ідея, що сам по собі перехід до парламентської форми правління автоматично вирішить проблеми молодої демократії, є скоріше ілюзією і в окремих випадках може спричинити протилежний ефект.

Зовнішня політика: між прагматизмом і ревізією

Найбільші питання викликає зовнішньополітичний курс нового уряду. Радев роками просував ідею “прагматичного балансу”, який включає відновлення діалогу з Росією та перегляд санкційної політики. Водночас він не ставить під сумнів членство Болгарії в НАТО і ЄС.

Ця подвійність є основою до розуміння майбутньої стратегії. Йдеться не про різкий розворот, а про спробу змінити стиль поведінки всередині Євросоюзу: від дисциплінованого виконавця до більш автономного гравця. У практичному вимірі це може означати частіше утримання під час голосувань, уповільнення окремих ініціатив і посилення риторики “національного інтересу”.

Природно виникають порівняння з Віктором Орбаном або Робертом Фіцо, але болгарський випадок має іншу логіку. Якщо Орбан чи Фіцо вдаються до відкритого конфлікту як до інструменту політики, Радев, імовірно, обере більш обережну модель – мінімізує ризики для відносин із Брюсселем, не відмовляючись від критики інституцій ЄС.

Економіка як джерело політичного запиту

В основі політичного зсуву в Болгарії лежить не лише інституційна втома, а й тривалий економічний дискомфорт, який поступово трансформувався у політичний запит на зміну моделі управління. Попри формальну інтегрованість у ринок Європейського Союзу, Болгарія залишається однією з найменш заможних економік об’єднання, з відчутним розривом між центром і периферією розвитку.

Входження до єврозони, яке розглядалося як фактор стабілізації, водночас супроводжувалося інфляційним тиском і зростанням соціальної чутливості до цін. Для значної частини населення макроекономічні показники не конвертувалися у відчутне покращення рівня життя, що посилило недовіру до традиційних політичних еліт і технократичних урядів.

Додатковим фактором стала структурна залежність від зовнішніх ресурсів і інвестицій, яка обмежує простір для автономної економічної політики. У таких умовах політичні сили, що апелюють до “прагматизму”, “перегляду правил гри” або посилення ролі держави в економіці, отримують широку суспільну підтримку – навіть якщо їхні програми залишаються радше рамковими, ніж деталізованими.

У результаті економічний фактор у випадку Болгарії спрацював як каталізатор політичної перебудови. Він підсилив попит на швидкі рішення, персоніфіковану відповідальність і концентрацію влади, які й асоціюються з фігурою Радева.

Український вимір: між скороченням і інерцією підтримки

Для України наслідки будуть відчутними, але не катастрофічними. Болгарія за останні роки стала важливим постачальником озброєнь, часто не афішуючи масштаби цієї допомоги. Нова влада, ймовірно, зменшить політичну готовність до нових військових пакетів, особливо якщо це суперечитиме її електоральним обіцянкам.

Однак повний розрив малоймовірний. По-перше, значна частина оборонної співпраці відбувається через приватний сектор. По-друге, рішення ЄС і НАТО створюють рамки, в яких Болгарія не може діяти повністю автономно. По-третє, навіть критично налаштований уряд змушений враховувати фінансову і політичну залежність від європейських партнерів.

У підсумку можна очікувати зміну не стільки змісту, скільки інтенсивності підтримки: менше ініціативності, більше обережності, більше внутрішніх дискусій щодо кожного кроку.

Болгарія як симптом Європи

Перемога Радева є частиною більш широкої європейської тенденції. У різних країнах ЄС зростає попит на політиків, які поєднують соціально-економічний популізм із критикою наднаціональних структур. Це не антиєвропейський бунт у чистому вигляді, а скоріше спроба переглянути умови участі в європейському проєкті.

Болгарський випадок показує, що навіть периферійні держави можуть ставати лабораторіями цих змін. І водночас нагадує, що межі цього перегляду залишаються жорсткими: економічна залежність і політична інтеграція стримують радикальні кроки.

Перемогу Радева не варто оцінювати як геополітичний розворот Болгарії. Це складна спроба балансування між очікуваннями суспільства і обмеженнями системи. Для Європи це ще один сигнал про внутрішню трансформацію. Для України – нагадування, що навіть формально союзні країни можуть змінювати поведінку, не змінюючи формальних зобов’язань. І саме в цій зоні напівтонів сьогодні формується нова політична реальність континенту.