Після 2022 року архітектура європейської та трансатлантичної безпеки зазнала суттєвих змін: російське вторгнення прискорило перегляд оборонних пріоритетів і спричинило масштабне нарощування витрат на озброєння. У грудні 2025 року представники Пентагону донесли до європейських делегацій вимогу: до 2027 року Європа має взяти на себе більшість звичайних оборонних спроможностей НАТО – від розвідки та протиповітряної оборони до певних систем ураження.
Такий дедлайн не лише означає додаткові витрати, а й ставить завдання щодо індустріальної перебудови, інтеграції сил і забезпечення логістики в умовах дефіциту виробничих потужностей. Багато європейських столиц вважають цей графік нереалістичним через виробничі затримки, технологічні прогалини у сферах ISR та ППО і політичні обмеження щодо швидкого збільшення бюджетів. У підсумку ультиматум змінює предмет дискусії: від питання “чи” Європа має нарощувати витрати до питання “як” і “за яких умов” вона може ефективно взяти на себе більшу частку колективної оборони.
Ультиматум на 2027 рік: що саме вимагає Вашингтон
Дані Reuters, отримані з кількох джерел, свідчать: у ході зустрічі в Вашингтоні представники Пентагону чітко окреслили очікування адміністрації – Європа до 2027 року має забезпечувати більшість традиційних оборонних функцій НАТО.
Йдеться про:
-розвідку, спостереження та цілевказання (ISR), критично важливі для України;
-системи ППО і ПРО;
-високоточні засоби ураження;
-логістичну підтримку, транспортування, боєприпаси;
-загальну координацію звичайних військових операцій.
Єдине, що не підлягає передачі, – ядерне стримування, яке США продовжать утримувати.
Більше того, американські посадовці попередили, що у випадку провалу “плану-2027” Сполучені Штати можуть відійти від низки координаційних механізмів НАТО, що де-факто означатиме частковий вихід із виконання оперативних функцій альянсу.
Це найжорсткіша позиція Вашингтона щодо НАТО за десятиліття.
Чому США ставлять вимоги зараз
США висувають жорсткіші вимоги саме зараз через поєднання стратегічних, політичних і військових факторів, які накопичувалися протягом останнього десятиліття. У Вашингтоні дедалі відвертіше говорять про те, що європейські союзники просуваються надто повільно: попри зростання оборонних бюджетів після 2022 року, залежність Європи від американських технологій, розвідки та озброєнь усе ще залишається критичною. У Пентагоні підкреслюють, що досягнутий прогрес “не відповідає масштабам загроз”, і це роздратування роками накопичувалося у стосунках між континентом і США.
Важливим чинником є стратегічний поворот Сполучених Штатів. Вашингтон поступово переорієнтовує ресурси на індо-тихоокеанський напрям і стримування Китаю – загрозу, яку американські стратеги оцінюють як ключову у XXI столітті. У цій логіці Європа має бути самодостатньою настільки, щоб не відволікати американські військові та промислові потужності від інших пріоритетів. Відтак вимога перебрати більшість звичайних оборонних спроможностей НАТО до 2027 року є частиною ширшої доктринальної зміни у підходах Вашингтона.
Окремим виміром є політичний фактор. Позиція президента Дональда Трампа щодо НАТО залишається мінливою, але загальна траєкторія очевидна: він послідовно підкреслює, що США не братимуть на себе «непропорційного тягаря» оборони Європи. У кампанії 2024 року він робив гучні попередження союзникам про можливе «невтручання», якщо вони “недостатньо платять”, а вже на саміті НАТО у Гаазі в червні 2025 року похвалив Європу за плани збільшити оборонні витрати до 5% ВВП. Після цього у Вашингтоні знову пролунали ультимативні заяви американських посадовців — цього разу з конкретними дедлайнами та вимогою структурної перебудови європейської оборони.
Поєднання цих сигналів створює атмосферу непевності: Європа більше не може розраховувати на сталість американських гарантій, які з часів Холодної війни були фундаментом системи колективної безпеки. Саме ця нестабільність і пришвидшує нинішній тиск США на союзників.
Європейська відповідь: “це неможливо до 2027 року”
Європейська реакція на вимогу США виявилася доволі одностайною: дедлайн 2027 року розглядають як нереалістичний і технічно, і політично. Передусім проблему становить стан європейського оборонно-промислового комплексу. Після десятиліть скорочень він фактично не готовий до стрімкого нарощування виробництва: навіть для американських систем черги на поставки розтягуються на роки, а для ключових напрямів – від снарядів і ракет до засобів ППО – просто бракує виробничих ліній. Країни-члени конкурують між собою за ті самі технології, компоненти й контракти, що лише посилює напруження.
Другий елемент – суттєвий технологічний розрив зі Сполученими Штатами у сферах, які є критично важливими для сучасних операцій. Американські можливості у галузі розвідки, спостереження й цілевказання – від супутникових угруповань до інтегрованих систем аналізу даних – досі не мають повноцінних європейських аналогів. Створення таких систем із нуля потребуватиме не двох-трьох років, а більш тривалого процесу, що включає дослідження, тестування і розгортання інфраструктури.
Політичні фактори також обмежують можливості Європи виконати американські вимоги у визначені строки. Підвищення оборонних витрат до рівня 4–5% ВВП є малореальним для багатьох урядів, особливо на тлі виборчих циклів, бюджетних дефіцитів та зростання соціальних витрат. У деяких столицях таке рішення може викликати серйозну внутрішню політичну кризу.
До цього додається ще один структурний виклик: різниця темпів та логіки між європейськими оборонними ініціативами та вимогами США. ЄС уже має власний проєкт розвитку стратегічної автономії з горизонтами до 2030 року, і навіть він вважається доволі амбітним. Тепер же цей довгостроковий план накладається на значно жорсткіший американський графік до 2027 року, що створює конкуренцію між інституціями, дублювання зусиль і труднощі з координацією.
У сукупності все це формує тверде переконання європейських урядів: навіть за найоптимістичнішого сценарію виконання вимог Вашингтона у визначений термін виглядає майже неможливим.
Маятник Вашингтона: непослідовність американської позиції
Окремий вимір нинішньої дискусії полягає в тому, що відносини між адміністрацією Трампа та НАТО характеризуються високою волатильністю. Як нагадує Reuters, американський підхід до альянсу коливається між різкими попередженнями й публічною підтримкою. Під час кампанії 2024 року Дональд Трамп неодноразово критикував європейських союзників і навіть припускав, що “заохотив би” Росію атакувати ті держави НАТО, які “не платять достатньо”. Проте вже на саміті альянсу в червні 2025 року він енергійно хвалив Європу за готовність підвищити оборонні витрати до 5% ВВП – ініціативу, яку сам Вашингтон і просував.
Упродовж наступних місяців позиція Білого дому знову змінилася: Трамп коливався між жорсткішою лінією щодо Москви та дедалі більш відкритою готовністю до переговорів про врегулювання війни в Україні, часто без участі європейських партнерів. Як зазначає агентство, це викликало невдоволення в європейських столицях, де побоюються, що національні інтереси ЄС можуть виявитися другорядними у переговорах Сполучених Штатів і Росії.
Показовою стала й нещодавня заява заступника держсекретаря США Крістофера Ландау на зустрічі міністрів закордонних справ НАТО. Він підкреслив, що “є очевидним”, що Європа має брати на себе основний тягар оборони континенту, додавши:
“Послідовні адміністрації США говорили про це в тій чи іншій формі майже все моє життя… але наша адміністрація має на увазі те, що говорить“, – написав він у X (цитує Reuters).
Саме ця непередбачуваність і створює новий рівень тривоги: європейські столиці дедалі частіше змушені виходити з припущення, що американська підтримка більше не гарантована, і що стратегічні рішення Вашингтона можуть різко змінюватися залежно від внутрішньополітичних імперативів.
Наслідки: можливий злам архітектури безпеки
Можливі наслідки американського ультиматуму виходять далеко за межі технічних суперечок про бюджети чи виробництво озброєнь: у разі, якщо Вашингтон справді скоротить свою участь у координаційних механізмах НАТО, Європа постане перед необхідністю переосмислити власну систему безпеки. Передусім це означатиме фактичне повернення до ідеї “Європи оборони” – тієї концепції, яка багато років залишалася радше політичним гаслом, ніж реальністю. Без американського “якоря” ЄС змушений буде розвивати власні оперативні штаби, брати на себе координацію розвідувальних даних, а також будувати системи протиповітряної та протиракетної оборони у масштабах, які раніше були немислимими без участі Сполучених Штатів.
Цей процес неминуче вимагатиме справжньої індустріальної революції в оборонному секторі. Європейським країнам доведеться істотно збільшити виробництво боєприпасів, ракет і систем ППО, створити нові технологічні ланцюги та зменшити залежність від імпортних комплектуючих. Це передбачає не просто інвестиції, а масштабну політичну та виробничу координацію між державами, що саме по собі є складним завданням у нинішніх умовах.
Ще один ризик полягає у можливій фрагментації самого НАТО. Якщо частина членів не зможе або не захоче довести оборонні витрати до рівня, який передбачає нова американська логіка, альянс може розколотися на кілька швидкісних треків. Уже зараз можна уявити появу “коаліцій охочих”, регіональних груп безпеки чи окремих оборонних ініціатив у Північній Європі, Балтії або Середземномор’ї. Така поліцентричність ускладнить ухвалення рішень і створить додаткові лінії напруги між «старою» і «новою» Європою.
Для самих Сполучених Штатів можливе скорочення ролі в НАТО означатиме поступове переорієнтування: від оперативного та технічного лідера – до насамперед політичного гаранта та провайдера ядерного стримування. Вашингтон залишатиметься чинником безпеки, але дедалі більше як глобальний гравець, що прагне вивільнити ресурси для інших регіонів, насамперед Індо-Тихоокеанського. Таким чином, ультиматум 2027 року може стати початком найглибшої зміни в євроатлантичній системі безпеки від часу її створення.
Що це означає для України?
Цей розвиток подій має безпосереднє значення для України. З одного боку, нарощування європейських оборонних спроможностей – ППО, авіації, боєприпасів та інших ресурсів – потенційно збільшує обсяг підтримки, яку можна надавати Україні у майбутньому. З іншого боку, скорочення участі США у звичайних операціях НАТО може зменшити їхню пряму підтримку Києва, створюючи додаткові ризики для безпеки та оперативної взаємодії. У цьому сенсі Україна стає своєрідним тестом для нової моделі європейської безпеки: її допомога демонструє, наскільки Європа готова брати на себе більшу відповідальність за регіональну стабільність без прямого залучення Сполучених Штатів.
