Гуманізм під прицілом: за яких умов повернуться ізраїльські заручники, а палестинці емігрують з Гази

ІА “ФАКТ” вже писало, що Ізраїль і ХАМАС продовжують дипломатичну боротьбу за нову угоду щодо заручників на тлі триваючих бойових дій у Секторі Газа. Ізраїль запропонував нове перемир’я тривалістю 40-50 днів в обмін на звільнення приблизно половини з 24 заручників, які, ймовірно, ще живі. Водночас прем’єр-міністр Біньямін Нетаньяху заявив, що, попри дипломатичні зусилля, військовий тиск на ХАМАС триватиме. У контексті ширшої угоди, можливо, лідерам ХАМАС дозволять залишити Газу, але Ізраїль наполягає на роззброєнні бойовиків — вимозі, яку угруповання категорично відкидає.

У відповідь ХАМАС заявив про готовність звільнити всіх ізраїльських заручників за умови досягнення довготривалого перемир’я та повного виведення ізраїльських військ із анклаву. Представник угруповання Хазем Касем підкреслив, що ХАМАС не прийме жодної умови щодо роззброєння чи виходу з Гази, назвавши такі вимоги “психологічною війною”. За його словами, обмін полоненими можна здійснити за один етап, а для демонстрації серйозності намірів ХАМАС готовий збільшити кількість звільнених ізраїльтян.

На цьому тлі Нетаньяху повідомив, що разом зі США працює над новим планом визволення заручників. Він зазначив, що попередню угоду щодо звільнення 25 людей було досягнуто завдяки активній участі Стіва Віткоффа — представника президента Трампа. Нетаньяху додав, що щодня контактує з родичами полонених, відповідаючи на критику щодо недостатньої уваги до їхньої долі. Частина родин звернулася безпосередньо до Трампа з проханням допомогти в переговорах. Минулого місяця вісім звільнених заручників навіть відвідали Білий дім, закликавши сприяти визволенню інших.

Паралельно прем’єр Ізраїлю озвучив ідею, яку обговорював із Трампом: дати можливість палестинцям залишити Газу та емігрувати до інших країн, що готові їх прийняти. Водночас США дотримуються жорсткої позиції щодо ХАМАС — держсекретар Марко Рубіо підтвердив, що Вашингтон домагається повної ліквідації угруповання, відповідно до політики президента Дональда Трампа.

Заручники як дзеркало влади: зраджена довіра, збережена гідність

Коли держава втрачає монополію на надію — її піддані шукають порятунку за межами інституцій. Саме це наразі спостерігається в Ізраїлі — країні, яка постала з попелу Голокосту й тримається на присязі “ніколи знову”. Але сьогодні ця присяга тріщить. Не тому, що ворог сильніший, а тому, що в серці уряду оселилася байдужість. Саме вона, а не ХАМАС, сьогодні головна загроза для довіри між громадянами й державою.

Наразі у руках ХАМАС залишаються 136 заручників. Це 136 родин, життя яких зупинилося півтора року тому. Серед заручників є й іноземці, зокрема громадяни США, Таїланду, Філіппін. Але більшість — ізраїльтяни, яких уряд Нетаньяху сприймає радше як незручну тему, а не як моральний обов’язок.

Ті, кого звільнили, повернулися до іншої країни, яка їх забула. У січні ХАМАС передав трьох жінок Міжнародному Червоному Хресту. Вони пробули в полоні 471 день. Згодом звільнили ще чотирьох — у межах угоди, за якою Ізраїль передав 200 палестинських ув’язнених. Для Нетаньяху це був обмін, для родин скоріше відкуп.

Але є родини, які втомилися бути статистикою. Вони звернулися до Дональда Трампа. Досить специфічна ситуація, коли євреї — громадяни Ізраїлю — шукали захисту не у свого уряду, а у президента США. Це не жест довіри до Трампа. Це крик відчаю. Це спроба змусити світ бачити те, що ігнорує Єрусалим.

Родичі заручників зривають засідання Кнесету. Вони вриваються до кабінетів депутатів і вимагають одного — поверніть наших. У країні, де військова служба є святим обов’язком, це не просто протест — це моральний суд над урядом.

Звільнені повертаються не у дім, а у тишу травми. Медична й психологічна допомога є, але є межа того, що здатна зцілити навіть найкраща клініка. Реінтеграційні центри працюють, лікарі допомагають, психотерапевти мовчки слухають історії, які ламають душу. Але головне — не лікування, а пам’ять.

Історія про заручників — це не історія про війну. Це історія про політичну волю. Коли держава каже: “Ми не можемо”, вона часто має на увазі: “Ми не хочемо”. І в цій бездіяльності — найбільша зрада. Бо бути ізраїльтянином — це значить знати, що тебе не кинуть. Якщо тебе кидають — то хто тоді твоя держава?

Трамп як місія: між державою, тінню й амбіцією

У політиці є офіційні посади і неофіційні ролі, важливість яких часто значно більша. Дональд Трамп не просто повернувся у Білий дім — він повернувся в історію, у якій, за його логікою, місце має лише один головний герой. Саме тому його участь у перемовинах між Ізраїлем та ХАМАС не була несподіваною. Вона була неминучою.

Коли в листопаді минулого року Трампа обрали президентом, він ще не склав присягу. Але це не завадило йому діяти голосно та рішуче. Він не чекав на інавгурацію, а створював паралельну адміністрацію, схожу радше на продюсерський центр, аніж на держапарат. І саме в цій структурі було сформовано команду для “миротворчої місії” на Близькому Сході. Це не дипломатія, а скоріше політичний театр, де актори діють швидше, ніж затверджуються їхні ролі.

Роль, яку в цих перемовинах виконував Стів Віткофф, ще десятиліття обговорюватимуть історики. Бізнесмен, девелопер, людина без дипломатичного досвіду, але з безмежною довірою Трампа. Його призначення “спеціальним посланцем” не мало юридичної сили, але мало значення. Бо саме він вів перемовини з посередниками, саме він передавав сигнали від Трампа і саме він домовлявся з тими, хто офіційно не сидів за столом переговорів. Це той випадок, коли приватна особа діє в інтересах держави, якою ще не керує її патрон.

Немає жодного свідчення, що Трамп безпосередньо спілкувався з представниками ХАМАС. Але не це важливо. У близькосхідній політиці прямий контакт — рідкість. Все тримається на дзвінках, обіцянках, натяках і сигналах. І тут Трамп майстер. Його зв’язки з катарським еміратом, де перебуває політичне крило ХАМАС, його вплив на ізраїльське керівництво, його харизма, що досі працює у Вашингтоні й Тель-Авіві — це і є “канали”.

Трамп не просто прагне контролювати зовнішню політику. Він хоче переписати її сценарій, так, щоб Сполучені Штати знову стали державою, яка вирішує, а не радиться. І в історії ізраїльських заручників він вбачає не трагедію, а можливість. Можливість повернути не людей, а контроль. Це вже не політика в стилі Рейгана чи Клінтона. Це монархія без корони. І якщо Трамп справді вміє повертати, питання в одному: кого він повертає насправді — заручників чи себе самого в історію?

Заручники системи: чому Ізраїль бунтує проти Нетаньягу

В Ізраїлі  не просто політична криза. Бо коли уряд, що десятиліттями будував себе на ідеї захисту, виявляється неспроможним ані захистити, ані звільнити, ані вибачитися — це вже не криза довіри. Це кінець монополії на сенс.

Найгучніше звучить голос лідера опозиційної партії “Єш Атід” Яіра Лапіда. Він говорить просто: ми маємо уряд, який тримається лише на страху й політичних торгах. У його очах — і в очах сотень тисяч протестувальників — Біньямін Нетаньягу більше не прем’єр, а фігура, що утримує владу виключно через шантаж системи.

Проти виступають і всередині самої коаліції. Міністр оборони Йоав Галант — з тієї ж партії “Лікуд” — відкрито закликав зупинити судову реформу, що стала однією з головних причин масових протестів. За це його спробували звільнити, але навіть військовослужбовці не захотіли виконати цей наказ.

Тель-Авів і Єрусалим уже кілька місяців горять не від ракет, а від люті. Це не мітинги, а народне безсилля, що перетворюється на спротив. Люди виходять з ізраїльськими прапорами, з портретами заручників, з гаслами, які більше не є політичними, а є моральними: “Поверніть наших” і “Піди геть”.

Тема заручників стала зброєю в руках ізраїльського прем’єра. Після кожного звільнення — брифінги, гучні заяви, обіцянки “знищити ХАМАС”… І — тиша. Нових звільнень немає. Є телевізійна картинка, риторика, наратив: “Я рятівник”. Але це риторика для електорату, не для матерів, які чекають своїх дітей.

Переселення під соусом гуманізму: чому мешканці Гази не мають вибору

В історії завжди знайдеться привід сказати, що “люди самі хотіли поїхати”. Хтось — із Берліна до Сибіру, хтось — з Криму до Узбекистану. Тепер — із Гази до невідомих берегів. Під новим прапором, але з тим самим запитанням: чи може бути “вибір”, коли тебе знищують?

Під час лютневого візиту Нетаньяху Трамп викликав міжнародний резонанс, запропонувавши радикальне бачення для Сектора Газа: виселити з нього все палестинське населення — понад два мільйони осіб — і перетворити регіон на зону розкішного відпочинку на кшталт середземноморського курорту. Така ідея фактично означає підтримку примусового виселення й очищення території від корінного населення.

Міністр Ітамар Бен-Гвір говорить: палестинці мають “можливість виїхати”  до тих країн, які готові їх прийняти. Міністр Ізраїль Кац створює директорат із “сприяння добровільній еміграції”. Але це не евакуація, не порятунок. Це демографічна стратегія. Ті, хто вцілів після бомбардувань, отримують квиток в один кінець. Це той самий “вибір”, що його мали свого часу  жителі Алеппо чи Грозного.

Слова не завжди збігаються з реальністю. Газа перетворилася на цільову зону для системного знищення інфраструктури. Будинки, школи, лікарні — все зруйновано або непридатне для життя. Чи є “добровільним” вибір покинути землю, на якій немає води, хліба й електрики?

ООН говорить прямо: примусове переміщення цивільного населення є воєнним злочином. Amnesty International, Human Rights Watch — всі б’ють на сполох. Це не евакуація, а етнічна зачистка з бюрократичним фасадом.

Слово “перенаселення” — новий інструмент у старому арсеналі. Кажуть: у Газі — 2 мільйони людей на 360 квадратних кілометрів. Тобто, причина — не політика, а географія. Але коли це звучить з уст урядовців, які водночас знищують школи й відмовляються від планів відбудови — це не аналітика, а ідеологія. Гуманізм, що пропонує тікати з-під завалів замість припинити бомбардування, не є гуманізмом. Це технологія заміщення. І якби світ не мовчав у 1948, ми б не пояснювали сьогодні, чому мільйони біженців знову нікому не потрібні.

…Наступного разу ми сфокусуємося на ціні цієї війни. Скільки саме людей загинуло, поранено, скільки були змушені покинути свої домівки? В якому стані нині інфраструктура — чи є доступ до води, як працює електрика, що відбувається з медичною системою?

Чи вдається ООН, Червоному Хресту, лікарям без кордонів пройти, хто блокує рух, як тривають перемовини за посередництва Катару, Єгипту, Туреччини?

Чи можливий новий режим припинення вогню і якою є ціна такого перемир’я — у політичному та дипломатичному сенсі? Які вимоги висуває ХАМАС в обмін на звільнення заручників, і чому ці вимоги подаються по-різному в ізраїльських, американських, арабських та російських медіа? Які меседжі нав’язуються різними інформпотоками — від героїзації і спроби реабілітації до відвертого знецінення?

Тетяна Вікторова