Харківська обласна інфекційна лікарня: критичне навантаження на єдиний стаціонар, системні проблеми і ризики для пацієнтів

Харків є великим прифронтовим містом з багатомільйонним населенням, в якому система охорони здоров’я протягом останніх років працює в умовах постійного навантаження, кадрового дефіциту та підвищених ризиків, пов’язаних з війною. У місті фактично функціонує лише один стаціонарний медичний заклад з чітким профільним призначенням для лікування інфекційних захворювань, на який покладено відповідальність за ізоляцію, лікування та стримування поширення небезпечних інфекцій серед населення. Мова йде про обласну клінічну інфекційну лікарню, яка є ключовою ланкою епідеміологічної безпеки Харківщини.

Однак концентрація потоків пацієнтів перетворює будь-які внутрішні проблеми на системні: відсутність чіткого розмежування хворих за типами інфекцій, перевантаження персоналу, низькі зарплати та нестача обладнання формують середовище, де порушення базових санітарних норм стає постійним ризиком. Зібрані свідчення пацієнтів та спостереження журналістів вказують на системні недоліки в організації процесів, побутових умовах та контролі за станом хворих. Відсутність альтернативного стаціонару підсилює ці ризики, змушуючи пацієнтів приймати на себе наслідки існуючих організаційних недоліків.

Ця лікарня протягом десятиліть виконує роль базового профільного медичного закладу, приймаючи пацієнтів з гострими та хронічними інфекційними захворюваннями, працюючи в умовах сезонних спалахів. Під час пандемії COVID-19 лікарі героїчно рятували людей, і незважаючи на власну небезпеку, самовіддано працювали.

Харківська обласна клінічна інфекційна лікарня функціонує як комунальне некомерційне підприємство, що передбачає багатоступеневу систему фінансування та поєднання різних джерел ресурсів для забезпечення повноцінної роботи закладу. Основне фінансування надходить через Національну службу здоров’я України, яка в рамках Програми медичних гарантій компенсує надані пацієнтам медичні послуги. Такий механізм дозволяє лікарні отримувати кошти відповідно до обсягу фактично наданої допомоги, що стимулює ефективне управління ресурсами та якість обслуговування.

Додаткову підтримку забезпечує Харківська обласна рада, яка виступає засновником і власником лікарні. З обласного бюджету виділяються кошти на утримання будівлі та забезпечення її функціонування, включно з оплатою комунальних послуг, а також на капітальні видатки, що охоплюють ремонтні роботи та придбання медичного обладнання. Завдяки цьому лікарня може підтримувати належний стан інфраструктури та оновлювати технічне оснащення для надання сучасної медичної допомоги. Крім того, фінансування лікарні частково здійснюється з Державного бюджету у вигляді цільових субвенцій або коштів, що надходять через Міністерство охорони здоров’я. Такі додаткові ресурси спрямовуються на конкретні програми, модернізацію медичного обладнання та забезпечення спеціалізованих напрямів лікування.

Особливе значення у фінансуванні лікарні має міжнародна та благодійна допомога, що особливо активізувалася під час війни та пандемії. Волонтери, приватні підприємці та міжнародні організації, зокрема Європейський інвестиційний банк та Програма розвитку ООН, регулярно надають фінансову, матеріальну та технічну підтримку. Вона дозволяє лікарні відновлювати інфраструктуру, закуповувати сучасне обладнання та забезпечувати безперебійну роботу в складних умовах.

Поряд з цим до редакції інформаційного агентства «ФАКТ» надходить чимало звернень від пацієнтів, які, попри різний час і обставини перебування людей у лікарні, мають спільні риси та вказують на суттєві системні проблеми. Люди скаржаться на умови перебування, організацію допомоги та внутрішні процеси в лікарні. Ця сукупність фактів стала підставою для початку журналістського розслідування – упродовж кількох тижнів журналісти збирали свідчення пацієнтів і медичних працівників, аналізували отриману інформацію та зіставляли її з офіційними вимогами до роботи інфекційних стаціонарів.

Під час збору матеріалів журналісти поспілкувалися з одним з пацієнтів на ім’я Сергій, який погодився розповісти про умови перебування в лікарні. За його словами, він був госпіталізований з підтвердженою кишковою інфекцією, однак під час лікування зіткнувся з новими симптомами.

«Я потрапив сюди з кишковою паличкою. Аналізи це підтвердили, температура була висока, стан важкий. Мене почали лікувати, але через кілька днів додатково з’явився кашель, сильніша температура і неймовірна слабкість. Я зайшов у лікарню з одним діагнозом, а отримав ще й інший», — говорить пацієнт.

За словами нашого співрозмовника, основною проблемою є не сам факт лікування, а організація розміщення пацієнтів різного профілю в межах одного поверху. Він стверджує, що в палатах і коридорах одночасно перебувають хворі з різними діагнозами.

«На нашому поверсі лежать всі разом — і кишкові, і гепатити, і люди з ГРЗ чи ГРВІ. Ніхто їх особливо не розділяє. Зараз палати переповнені, санвузли спільні, коридор один. Якщо ти вже ослаблений, то підчепити щось додатково дуже легко», – каже Сергій.

Слід зазначити, що для інфекційних стаціонарів розмежування потоків пацієнтів є базовим принципом санітарної безпеки, оскільки перехресне зараження в умовах стаціонару може призводити до ускладнень і продовження терміну лікування. У випадку, про який розповідає Сергій та інші співрозмовники, мова йде про приєднання додаткової вірусної інфекції під час перебування в лікарні.

Окремо чоловік підкреслює, що не має суттєвих претензій до роботи медсестер, однак висловлює занепокоєння щодо підходів до встановлення діагнозів та призначення лікування.

«До медсестер у мене особисто претензій немає. Вони працюють постійно, але видно, що людей не вистачає, медсестри замотані, бо у них вкрай велике навантаження, при цьому отримують мізерні зарплати. Проте коли лікар заходить в палату, оглядає швидко і призначення робить без додаткових обстежень. Коли я сказав, що з’явилися нові симптоми, мені відповіли, що це перебіг основної хвороби. Лише після кількох звернень почали щось додатково перевіряти», – відзначає Сергій.

За його словами, відсутність оперативних дообстежень у разі погіршення стану створює погане відчуття підходу до лікування та посилює недовіру до процесу встановлення діагнозу.

Ми поспілкувалися з ще одним пацієнтом, Дмитром, який розповів про те, що навіть наявність грошей не гарантує окрему палату або належну увагу персоналу.

«Я думав, що якщо матиму з собою гаманець, то хоча б зможу отримати окрему палату, бо не хочу почепити ще щось… Однак мені повідомили, що місць немає. Чи вони занадто блатні для звичайних людей. Може дійсно палати переповнені. Медсестри бігають, видно, що вони втомлені, але уваги катастрофічно не вистачає. Іноді складається враження, що ти просто черговий номер у списку», — сказав чоловік

Він підкреслив, що альтернативи стаціонарного лікування немає: навіть при бажанні пацієнти змушені звертатися саме до цієї лікарні.

Також нам вдалося поспілкуватися в телефонному режимі ще з однією пацієнткою, яка перебувала на стаціонарному лікуванні в лікарні. Жінка погодилася поговорити за умови нерозголошення її імені, бо зараз знаходиться на лікуванні й не хоче для себе додаткових неприємностей. Її зауваження стосуються організації побуту, доступу родичів, роботи персоналу та загального стану території медзакладу.

«Мого чоловіка не пускають навіть передати їжу. Я розумію, що це інфекційна лікарня і є правила, але мова не про відвідування, а про те, щоб він зміг передати пакет з продуктами. Тут їсти те, що дають, дуже важко. Більшість пацієнтів або не доїдають, або просять рідних щось принести, але зробити це вкрай складно».

За словами жінки, обмеження доступу можна пояснити санітарними нормами, однак відсутність налагодженого механізму передачі речей і харчування створює додаткові труднощі для пацієнтів, які перебувають у фізично ослабленому стані.

Окремо жінка описує випадок із заміною інфузійної системи, який, на її думку, свідчить про неналежне реагування на звернення пацієнтів.

«Я лежу в окремому боксі, мені поставили крапельницю, і коли вона закінчилася, я почала кликати медсестру, бо повітря вже підходило до системи. При цьому кнопок виклику персоналу в лікарні немає. Я не розумію, як робити той «стоп» на крапельниці, тому звала медичний персонал. Потім я заснула, проте більше півтори години ніхто не приходив. Я не могла самостійно встати, в цей момент ти просто відчуваєш, що залишаєшся без допомоги.

Прокинулася від того, що мені стало погано: катетер відійшов від голки, і почалася сильна кровотеча. Я знову кликала медсестер, але ніхто не реагував. Тоді мені довелося самій заткнути катетер і бігати коридором, шукати їх, поки мені нарешті не допомогли. Через втрату навіть невеликої кількості крові мій стан погіршився. Це просто жахливо!».

У розмові жінка наголошує, що не ставить під сумнів складність роботи медичного персоналу, однак вважає, що базові речі, пов’язані з безпекою, не можуть ігноруватися навіть за умов навантаження.

Цей випадок свідчить про серйозний дефіцит персоналу та перевантаження медиків, коли навіть базовий догляд і контроль за станом пацієнтів не забезпечується в повному обсязі. Така ситуація підсилює психологічний і фізичний стрес хворих та створює додаткові ризики для їхнього здоров’я. При цьому варто відмітити, що своєчасна заміна інфузійних систем є базовою процедурою стаціонарного лікування, і затримки можуть створювати ризики не тільки для здоров’я, але й життя пацієнта. Про подібні випадки з крапельницями нам розповіли й інші пацієнти.

Крім того, співрозмовниця звертає увагу на загальний стан території та внутрішніх приміщень лікарні.

«Територія виглядає занедбаною. Старі корпуси, облущені стіни, темні коридори, відчуття постійної сирості. Коли ти потрапляєш сюди, перше враження — пригніченість. Це не виглядає як сучасний медичний заклад, у якому має бути безпечно лікуватися».

За її словами, загальний стан приміщень і території формує в пацієнтів додаткове психологічне напруження, що особливо відчутно для людей, які вже перебувають у фізично складному стані.

Отже, розповіді пацієнтів лікарні доповнюють попередню розмову і вказують не лише на окремі побутові труднощі, а й на комплекс організаційних і умовних проблем, які, за словами співрозмовників, створюють атмосферу небезпеки та недовіри в закладі, що має бути профільним інфекційним стаціонаром міста.

Свідчення пацієнтів, з якими ми поспілкувалися, не виглядають поодинокими або ізольованими. Після аналізу відкритих відгуків на офіційних платформах і сервісах онлайн-карт ми виявили значну кількість публічних коментарів, де користувачі скаржаться на умови перебування, стан території закладу та стиль комунікації окремих лікарів. Зміст цих відгуків у багатьох випадках перегукується зі свідченнями наших співрозмовників, зокрема щодо організації процесів, побутових умов і загального ставлення до пацієнтів.

Редакція не стверджує, що кожен з таких коментарів є правдивим і беззаперечним доказом порушень, однак їхня кількість та повторюваність формують цілісну картину, в якій окремі історії вже не виглядають випадковими або емоційно перебільшеними.

Водночас окремо слід зазначити, що в лікарні роками працюють професійні, уважні до своїх пацієнтів лікарі та медсестри, що підтверджують коментарі вдячних пацієнтів.

З метою отримання балансу думок наші журналісти звернулися до медичного персоналу лікарні з проханням прокоментувати озвучені пацієнтами факти. Єдиною працівницю лікарні, яка погодилася на відкриту розмову з нами, була медсестра зі стажем понад двадцять років на ім’я Тетяна. Вона одразу наголошує, що не сприймає інтерв’ю як спробу виправдати чи звинуватити когось, а хоче пояснити, в яких умовах сьогодні працює середній медичний персонал.

«Я працюю тут більше двадцяти років і люблю свою роботу. Я прийшла сюди молодою і залишилася, бо це мій фах і моя відповідальність. Інфекційна лікарня — це завжди складно, але останні роки стали особливо важкими. Найбільше навантаження в нас припадає на нічні зміни, коли кількість пацієнтів не зменшується, а персоналу фізично не вистачає.

Вночі по коридорах ходить велика кількість людей з абсолютно різними діагнозами — грип, ГРЗ, коронавірус, пневмонія, гепатит та інші інфекції. Потік постійний, і коли медсестер мало, ти просто фізично не встигаєш охопити всіх одразу. Це не байдужість, а нестача рук».

Окремо співрозмовниця розповіла про фінансову ситуацію в закладі. За її словами, скорочення виплат стало переломним моментом для багатьох працівників.

«Зарплата занадто маленька. Коли серед нас почалися питання, відповідь була проста: не влаштовує — звільняйтеся. Після цього багато медсестер пішли, бо люди не витримували ні навантаження, ні рівня оплати.

Після звільнення частини персоналу в лікарні виник гострий кадровий дефіцит, і адміністрація почала терміново шукати нових працівників.

Почався постійний пошук людей, але нових знайти важко, бо умови складні, а зарплати невисокі. У якийсь момент лікарі навіть почали ділитися частиною своєї зарплати з медсестрами, щоб ті не йшли. Це неофіційно, але таке було. Інакше відділення просто залишалося б без середнього персоналу».

Попри критику умов праці, Тетяна підкреслює, що значна частина колективу працює з високим рівнем відповідальності.

«Наша система дуже важка, тому багато хто вигорає. Але в нас працює багато людей, які віддаються роботі повністю і щиро намагаються допомогти пацієнтам. Тут працюють небайдужі люди, просто їх можливості обмежені.

У нас завжди було непросто працювати, але зараз – особливо. Чи краще в інших — не знаю. Думаю, проблеми є скрізь. Але це не означає, що про них не потрібно говорити», каже Тетяна.

Свідчення медсестри доповнюють попередні розмови з пацієнтами й дозволяють побачити ситуацію з іншого боку — як наслідок поєднання кадрового дефіциту, фінансових обмежень і високого навантаження, що в підсумку формує напружену атмосферу всередині єдиного профільного інфекційного стаціонару міста.

Ситуація в Харківській обласній клінічній інфекційній лікарні демонструє, що концентрація відповідальності за всі описані випадки в одному закладі створює критичну ситуацію. Перевантаження персоналу, низькі зарплати та відсутність чіткої організації потоків пацієнтів перетворюють лікарню на середовище підвищеного ризику, де порушення базових санітарних норм стає не винятком, а закономірністю. Ця проблема виходить за межі внутрішньої організації закладу і вимагає координації з боку Міністерства охорони здоров’я та обласної адміністрації, а також постійного моніторингу з боку громадськості, щоб сигнали від пацієнтів не залишалися без реагування і не переростали у серйозні епідеміологічні та соціальні наслідки.