Гендерна радниця ЗСУ Оксана Григор’єва розповіла про проблеми жінок в армії та боротьбу з домаганнями

Останніми роками в Україні дедалі частіше порушуються питання гендерної рівності у секторі безпеки й оборони. Війна загострила потребу не лише у залученні жінок до служби, а й у створенні для них умов, рівних із чоловіками. У відповідь на виклики, які супроводжують участь жінок у війську, було запроваджено інститут гендерних радників. З березня 2025 року таку посаду при Генштабі ЗСУ обіймає Оксана Григор’єва, яка до того працювала радницею у Сухопутних військах. Вона розповіла, навіщо в армії потрібна системна гендерна політика, як забезпечити рівні можливості для військовослужбовців обох статей і чому навіть слово «гендер» досі викликає спротив у політикумі.

Пріоритети на посаді

Серед основних напрямів своєї роботи Григор’єва називає забезпечення рівних прав і можливостей для чоловіків і жінок у війську. Це, за її словами, є фундаментальною метою запровадження посади гендерного радника, адже формальна рівність, зафіксована у законодавстві, не завжди реалізується на практиці.

Другим пріоритетом вона вважає створення можливостей для здобуття жінками військової освіти всіх рівнів — тактичного, оперативного й стратегічного. Григор’єва підкреслила, що жінки вже довели свою спроможність як повноцінні бойові одиниці. Водночас на керівних посадах в армії переважають чоловіки. За її словами, якщо проаналізувати кар’єрні шляхи тих, хто добровільно вступив до війська з 2014 року, можна побачити: чоловіки нині обіймають посади комбатів і комбриґів, тоді як жінки залишилися на тих самих ролях. Однією з причин вона назвала заборону для жінок у минулому на бойові спеціальності та навчання у військових вишах.

Третім напрямом вона вважає боротьбу з дискримінацією, сексуальними домаганнями, насильством за ознакою статі, стереотипами та упередженнями. Григор’єва зазначила, що ці явища, на жаль, і досі трапляються в армії, попри їхню несумісність зі службою.

Гендерна політика в різних видах військ

Як повідомила Григор’єва, проблеми нерівності не є винятковими для окремого роду військ — вони всюди однакові, хоча можуть різнитися за масштабами. У Сухопутних військах, де вона працювала раніше, таких викликів було найбільше через чисельність контингенту та значну частку мобілізованих цивільних.

Вона пояснила, що посада гендерного радника вимагає міждисциплінарних знань — у галузях психології, соціології, права, медицини. За її словами, офіційної спеціальності з такою назвою наразі не існує, тож ці фахівці потребують додаткового професійного навчання.

Ставлення до слова «гендер» і суспільна реакція

Григор’єва зазначила, що в Україні досі побутує упереджене ставлення до самого терміна «гендер». За її словами, багато хто сприймає його як чужорідний або загрозливий, хоча йдеться лише про соціальну роль, яку суспільство приписує людині ще з дитинства.

Як приклад, вона навела шкільні підходи, коли хлопців і дівчат змалку готували до різних функцій — хлопці будували, дівчата готували. У підлітковому віці ця розбіжність закріплювалася під час допризовної підготовки. Водночас, за словами Григор’євої, кожна людина має право на вибір без нав’язаної ролі.

Вона повідомила, що в офіційних документах слово «гендер» часто замінюють на «рівність прав і можливостей», аби уникнути спротиву в парламенті. Багато депутатів не голосують за документи, де згадується «гендер», бо цей термін «ріже слух».

Історія появи гендерних радників в армії

За словами Григор’євої, посади гендерних радників з’явилися в українських адміністраціях ще у 2005 році, після ухвалення Закону України про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків. Але фактичне впровадження на рівні сектору безпеки розпочалося з 2016 року, коли держава затвердила Національний план дій із виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека».

Посади радників у ЗСУ офіційно були закріплені у 2019 році спільною директивою Міноборони і Генштабу. Спочатку ці посади були позаштатними, але згодом були інституціоналізовані на різних рівнях.

Григор’єва зауважила, що коли робота радників залишалася непублічною, спротиву не було. Але після того, як їхня діяльність стала частиною суспільної комунікації, з’явився хейт — зокрема з боку антигендерних організацій. Водночас вона вважає за необхідне говорити публічно про реальні випадки дискримінації та механізми їх подолання.

Найпоширеніші запити

Як повідомила Григор’єва, найчастіше до радників звертаються у зв’язку з гендерною дискримінацією і домаганнями. Переважно це жінки. Проблема, за її словами, полягає не тільки в наявності таких випадків, а в страху жертв озвучити ситуацію, особливо коли кривдником є безпосередній командир.

Вона наголосила, що довіра до радника є ключовою умовою ефективної допомоги. Якщо радник не може вирішити ситуацію на своєму рівні, питання передається вище — до радника командування або до центрального радника ЗСУ.

Крім домагань, гендерні радники займаються питаннями, пов’язаними з відпустками по догляду за дитиною, звільненням з армії, підтримкою жінок, звільнених з полону, допомогою сім’ям загиблих або зниклих безвісти.

Гендерні виклики після повномасштабного вторгнення

Григор’єва повідомила, що з початком широкомасштабної війни з’явилося більше випадків, коли обидва подружжя є військовими, мають спільну дитину, і постає питання: кому залишити службу. Часто звільняється саме жінка, навіть якщо вона є кадровою військовою і має відповідну освіту, тоді як чоловік — мобілізований доброволець. За словами Григор’євої, така ситуація вимагає перегляду — адже жінка після звільнення має обмежені можливості для цивільного працевлаштування.

Окремо вона згадала про долю жінок, які повернулися з полону. Вони, за її словами, є надзвичайно вразливою категорією, яка часто зазнає психологічного тиску, фінансового шахрайства, а іноді — зникає після примусового перебування у приватних психіатричних установах.

Пропозиції та подальші дії

Серед ініціатив, над якими працює Григор’єва, є оновлення положення про гендерного радника, створення окремої гарячої лінії для повідомлень про домагання й дискримінацію, а також забезпечення відповідних побутових умов для гідної служби як чоловіків, так і жінок.

Вона також повідомила, що наразі в армії жінки присутні практично на всіх бойових спеціальностях — від артилеристок до операторок дронів. Є снайперки, командирки гармат, бойові медики без формальної медичної освіти, які за час служби здобули високий рівень практичних навичок.

Григор’єва наголосила на необхідності створити умови, у яких жінки не лише зможуть служити, а й будуть заохочені до цього. Вона висловила сподівання, що в майбутньому з’явиться більше жінок-офіцерок на високих посадах, у тому числі генералок.

Гендерні виклики в протимінній діяльності: участь жінок-саперів

Оксана Григор’єва нагадала, що ще у вересні 2024 року представники Міністерства оборони взяли участь у конференції, присвяченій гендерним аспектам у сфері протимінної діяльності. За її словами, Міністерство оборони активно працює над цією темою, адже в його структуру входять Збройні сили України, Головне управління розвідки, Державна спеціальна служба транспорту — саме ці установи безпосередньо займаються розмінуванням.

Григор’єва пояснила, що наразі основна увага приділяється гуманітарному розмінуванню, тобто діям у відносно мирних районах, де вже немає активних бойових дій, але залишаються уламки боєприпасів чи снарядів. До цієї роботи залучаються й жінки-сапери. Вона зазначила, що жінки вже показали високі результати в цій сфері й зарекомендували себе як ефективні фахівчині.

Коли ж ідеться про повномасштабне розмінування після завершення війни, про відновлення безпеки на раніше окупованих або замінованих територіях, Григор’єва вважає, що жінки також зможуть долучитися до цієї роботи. Вона наголосила, що в Україні вже зараз є жінки-сапери й у бойових підрозділах, тобто не лише в гуманітарному секторі.

Комплексна гендерна стратегія для Збройних сил України

На запитання про зміст гендерної стратегії, яка згадується в новині про її призначення, Оксана Григор’єва повідомила, що протягом пів року над документом працювали під егідою Міністерства оборони. Зараз стратегія очікує затвердження наказом міністра. В її основі — створення рівних умов і можливостей для чоловіків і жінок у війську. Документ охоплює напрямки просвітницької та навчальної роботи, забезпечення матеріального і психологічного добробуту військовослужбовців, просування кар’єрного росту, а також запровадження механізмів протидії дискримінації та сексуальним домаганням.

Григор’єва зауважила, що в армії особливо важливо мати всі ці положення у письмовому вигляді. Хоча про гендерну рівність говорять вже не перший рік, окрема стаття бюджету на її реалізацію досі відсутня. Саме тому вона вважає важливим не лише узгодити стратегію з чинним законодавством, а й закласти основу для пошуку фінансування, зокрема й за рахунок підтримки міжнародних партнерів.

На її думку, повага до військовослужбовців має зберігатися і після завершення їхньої служби — вже у статусі ветеранів, і саме стратегія може допомогти закласти фундамент такої політики.

Порівняння з досвідом НАТО

Говорячи про адаптацію української системи до стандартів НАТО, Григор’єва наголосила: введення посади старшого гендерного радника до штатного розпису є важливим кроком до взаємної координації між структурами Міноборони і родами військ, а також до створення горизонтальних зв’язків між інституціями.

Водночас, за її словами, між українськими радниками і тими, що працюють у країнах-членах НАТО, існує принципова відмінність. Радники НАТО, як правило, працюють у миротворчих місіях за межами своїх країн. Українські ж радники працюють безпосередньо в умовах повномасштабної війни, на власній території.

Це означає, що українські фахівці не потребують адаптації до місцевого менталітету, як це роблять західні колеги. Водночас вони взаємодіють із цивільним населенням, яке часто залишається в зонах бойових дій, навіть після оголошення евакуації.

На думку Григор’євої, ще однією суттєвою різницею є ступінь залучення до процесу планування військових операцій. У країнах НАТО гендерні радники активно беруть у ньому участь, тоді як в Україні поки що — ні. Саме комплексна стратегія, над якою нині працюють, може створити умови для зміни цього підходу.

Добровільна підготовка замість примусової мобілізації жінок

Григор’єва наголосила, що вважає необхідним готувати всіх громадян — і чоловіків, і жінок — до захисту держави. Вона висловила переконання, що кожен має опанувати військову спеціальність і пройти базову підготовку з домедичної допомоги. Водночас вона підкреслила: це має відбуватися на добровільній основі.

Як приклад вона згадала Норвегію, де жінки можуть за власним бажанням проходити строкову службу тривалістю від пів року до двох років. Однак наголосила, що в Україні — не мирний час, а повномасштабна війна, і механізми інших країн не завжди можна застосувати прямо.

За її словами, українське суспільство поки не готове до загальної мобілізації жінок. Вона наголосила, що на вулицях міст досі можна побачити чимало чоловіків призовного віку, і далеко не всі з них дійсно мають право на відстрочку. Григор’єва переконана, що ключем до ефективної мобілізації є не примус, а мотивація. На її думку, людей слід не змушувати, а переконувати в тому, що їхня участь у війні є необхідною. Вона визнала: страх є у всіх — і у жінок, і у чоловіків. Але ті, хто вже служить, як правило, справляються з ним краще, ніж ті, хто ще не наважився зробити цей крок.