Гендиректор лікарні та рідні нацгвардійця розповіли, як він пʼять діб добирався до позицій з перерізаним горлом
Українські військові, які потрапляють у полон, проходять через тортури, приниження і страждання, про які свідчать їхні розповіді після повернення. Це досвід, який залишає сліди не лише на тілі, а й у пам’яті, бо кожен випадок є нагадуванням про те, що порушення правил війни та знущання над полоненими стали звичною практикою для російських військових. Історія нацгвардійця Владислава викликає особливий біль і водночас вражає тим, як йому вдалося вижити після того, що здавалося неможливим пережити.
33-річний військовослужбовець Національної гвардії Владислав разом з побратимами тримав позиції поруч з Покровськом. Коли його бригада втратила контроль над однією з позицій і він намагався допомогти побратимам, чоловік потрапив у полон.
Він не може говорити, спілкується лише письмово. Владислав згадує, що декілька тижнів до цього його бригада намагалася втримати оборону, але в момент бою опинився в руках ворога. За його словами, «першим хлопцям-розвідникам, які потрапили в полон, виколювали очі, відрізали губи, обрізали чоловічі органи, вуха, ніс».
Владислав був останнім серед восьми бійців, кого російські військові скинули в яму після катувань. Вони були переконані, що всі мертві, тому залишили їх у ямі помирати. Саме там Владиславові перерізали горло.
Дружина військового Вікторія розповідає:
«Його спочатку одні впіймали, а потім вже завели в підвал, там вже були зовсім інші військові. Там їх було двоє, і ці двоє знущалися над ними. Він каже, що йому пощастило тому, що коли їх викинули в яму, то зверху ще сміття висипали, щоб не так видно було.
Там була побита пляшка, у нього ж руки були зв’язані, і так він зміг тією пляшкою порізати мотузку. Саме це дозволило йому звільнити руки. Дочекавшись, коли росіяни підуть, він перев’язав горло тканиною і почав свій шлях до українських позицій. П’ять діб він повз, не маючи сил, втрачаючи кров, але не зупиняючись».
17 серпня Владислава доставили до одного з медичних закладів Дніпропетровщини. Він перебував у вкрай важкому стані, з великою крововтратою та ранами, які почали загнивати. Гендиректор Дніпропетровської обласної клінічної лікарні імені Мечникова Сергій Риженко зазначає:
«Коли перерізають горло, коли людина стікає кров’ю — шансів мало. Він тримався до кінця, але, знаєте, відрізняє те, що він до кінця був впевнений, що все буде добре».
Лікар наголошує, що за 11 років війни це перший випадок у їхньому закладі, коли доводиться лікувати таке поранення. Медики вже провели операцію і працюють над тим, аби військовий зміг знову говорити.
«Вже взяли зобов’язання всі лор-хірурги зробити настільки класну операцію, щоб і шовчику не було видно, щоб міг розмовляти і дихати самостійно. Все це скласти в одне ціле, все очистити, все привести до порядку, а потім зробити операцію», — пояснив Сергій Риженко.
Брат Владислава Євген розповідає, що попри все пережите, військовий думає про майбутнє і навіть про повернення на фронт.
«Пише: „Щоб ті тварюки всі відчули те, що відчув я й ті сім наших хлопців-козаків“», — передає він його слова.
Водночас брат наголошує, що найбільша мрія Владислава зараз — побачити свою чотирирічну доньку.
Історія Владислава стала документальним свідченням того, як поводяться російські військові з українськими полоненими, і водночас прикладом надзвичайної сили духу людини, яка, навіть пройшовши через катування і смертельні поранення, знайшла в себе сили вижити.
