Питання дотримання прав дітей, які перебувають у конфлікті з законом, завжди було складним і суперечливим, але в умовах війни воно набуває особливої гостроти. Україна переживає період, коли мільйони неповнолітніх зіштовхуються з травмами війни, втратою батьків, вимушеним переселенням і психологічними наслідками обстрілів. Для таких дітей ризик опинитися у складних життєвих обставинах значно зростає, а отже, ймовірність конфлікту із законом стає вищою. Саме тому держава повинна не карати жорсткіше, а створювати умови для реабілітації та повернення неповнолітніх у суспільство.
Порушення прав неповнолітніх у Вінницькій установі виконання покарань
Візити правозахисників показали протилежну ситуацію – у Вінницькій установі виконання покарань №1 та в Івано-Франківській установі №2 неповнолітніх тривалий час утримували на самоті в камерах, інколи по кілька місяців, а подекуди — майже пів року. Про це у Telegram-каналі повідомив омбудсман Дмитро Лубінець.
Такі випадки не можна вважати винятковими, оскільки вони вже набули ознак системності. Для дитини, яка перебуває у стані психологічної кризи, подібна ізоляція не лише не сприяє виправленню, а й може призвести до важких розладів — від депресії та тривожності до втрати навичок соціальної взаємодії.
Міжнародні стандарти поводження з ув’язненими, закріплені у «Мінімальних стандартних правилах поводження з ув’язненими» (Правилах Мандели), прямо забороняють тривале одиночне утримання неповнолітніх. Будь-яка ізоляція понад 22 години на добу без контакту з іншими людьми вважається жорстоким поводженням, а у випадку дітей — категорично неприйнятною. Більшість європейських країн вибудовують ювенальну юстицію на принципах ресоціалізації, де ключовим завданням є не покарання, а повернення підлітка у суспільство через навчання, психологічну допомогу, участь у програмах медіації.
В Україні ж система часто працює за інерцією радянських практик, коли адміністративна зручність і «профілактика дисципліни» ставляться вище за потреби дитини. Це особливо небезпечно у воєнний час, коли значна частина неповнолітніх виховується у неповних родинах, переживає втрати та має досвід травматичних подій. Такі діти потребують особливої уваги, підтримки й психологічної реабілітації, тоді як тривала ізоляція лише посилює відчуття покинутості та недовіри до держави.
Історичний контекст та європейські стандарти ювенальної юстиції
Ставлення до неповнолітніх правопорушників в Україні неможливо розглядати поза історичним контекстом. У радянські часи сама логіка пенітенціарної системи будувалася на репресивному підході: головним завданням було не виправлення підлітка, а демонстрація сили держави. Адміністрація колоній та установ виконання покарань часто застосовувала методи ізоляції як універсальний засіб дисциплінування, і ця практика збереглася у певних установах дотепер. Утримання дітей на самоті не сприймалося як порушення, а радше як норма, яка дозволяє «зламати» непокірного та змусити його підкоритися системі.
Натомість у європейських країнах, де після Другої світової війни активно розвивалася концепція ювенальної юстиції, ізоляція неповнолітніх стала розглядатися як виняток, а не як правило. У Нідерландах, Німеччині, Норвегії та Франції перевага надається програмам ресоціалізації, що передбачають навчання, психологічну підтримку, роботу з сім’єю та громадами. Неповнолітній правопорушник розглядається насамперед як дитина, яка потребує допомоги, а не як злочинець, якого слід покарати будь-якою ціною.
Універсальні стандарти, розроблені ООН та Радою Європи, наголошують, що дитина має право на збереження соціальних контактів, доступ до освіти і спілкування з однолітками навіть у випадку позбавлення волі. Тривала ізоляція визнається формою жорстокого поводження, адже вона порушує базові психологічні потреби підлітка у комунікації, розвитку й підтримці.
Україна, яка історично успадкувала радянську каральну систему, лише поступово рухається до цих стандартів. Однак виявлені у Вінниці та Івано-Франківську випадки свідчать, що перехід ще далекий від завершення. В умовах війни це особливо небезпечно, адже йдеться не просто про неповнолітніх, які вчинили правопорушення, а про «дітей війни» — підлітків, які вже мають травматичний досвід втрат, руйнувань і вимушеного переселення. Ізоляція для них може стати не тимчасовим заходом, а останнім ударом, який остаточно зруйнує їхню довіру до суспільства.
Якщо ж порівняти ситуацію з європейськими моделями, стає очевидним, що робота з неповнолітніми в умовах кризи визначає, наскільки гуманною і зрілою є правова система держави. Там, де неповнолітніх карають ізольованістю, країна фактично інвестує у майбутню маргіналізацію та рецидив. Там, де їх підтримують освітніми і психологічними програмами, формується основа для інтеграції та соціальної стабільності.
