Повномасштабна війна змінила дитинство мільйонів українських дітей. Ракетні обстріли, евакуації, життя в укриттях і відчуття постійної загрози — все це стало новою реальністю. Але війна — це не лише вибухи й сирени, а також атмосфера хронічного стресу, знищених рутин, відірваності від навчання, спорту, спілкування. У такому просторі формується зовсім інше покоління — втомлене, фрустроване, часто непомічене. І саме в цьому тлі зростає ризик нових небезпек, створених самими підлітками у відповідь на невидиму пустку всередині. Йдеться про зачепінг — практику катання на зовнішній частині рухомого транспорту: трамваїв, поїздів, метро.
Черговий випадок зачепінга
Зачепінг є не новим явищем, але в Україні воно набуло тривожної популярності серед підлітків під час війни. Адреналін, виклик, зйомка на відео, публікація в соцмережах — усе це створює ілюзію контролю, сили, видимості. Водночас зачепінг є грою зі смертю. І це не метафора, а прямий опис того, чим усе може закінчитися.
Нещодавній випадок у Києві підтверджує, що ця загроза є вкрай актуальною. Столична поліція повідомила про трьох хлопців з Київської області — двом по 14, одному 15, які каталися на зовнішній стороні трамвая та електропотяга, тримаючись за зчіпний пристрій. Відео цих “покатушок” з’явилося в одному з телеграм-каналів. Всіх підлітків вдалося встановити, з ними провели профілактичну бесіду, а батьків оштрафували. Але головне питання не в штрафі й не в покаранні, а в тому, чому ці діти в принципі зробили такий вибір.
Правоохоронці пояснили підліткам, що падіння зі швидкісного транспорту, удар струмом або зіткнення з перешкодою — це не сцена з фільму, а типові наслідки таких поїздок. Вони навели реальні історії загибелі й каліцтв. Але чи цього достатньо?
Цей випадок стався після трагедії, яка сколихнула Київ навесні: 12-річний Назар загинув після удару струмом на даху електрички. Він також хотів “екстриму”, також знімав себе на телефон.
Психологи попереджають: у стані тривалої дезорієнтації, коли все життя дорослих зосереджене на виживанні, підлітки шукають хоч щось, що дозволяє їм відчути емоцію. У воєнний час вони часто залишаються без позашкільної діяльності, без програми дозвілля, без доступу до спорту й мистецтва. Навіть якщо школа працює, вона не компенсує порожнечу. Замість неї — смартфон, тікток, телеграм-канали, де зачепери набирають тисячі переглядів. Там немає правил, немає критики. Там є драйв, коментарі, ілюзія визнання.
Зачепінг став частиною вуличної субкультури, яка діє за законами виклику: доведи, що ти не боягуз, зніми відео, виклади, збери перегляди. Це є грою в смерть, яку підлітки не називають так прямо, але яка кожного разу балансує на її межі. І що більше навколо знецінено життя, то легше перейти межу. Вони не розуміють, що падіння з трамвая на швидкості 50 км/год — це черепно-мозкова травма, параліч, переломи. Дотик до елементів електропотяга — це прямий удар струмом у 2700 вольт. Контакт з опорами, тунелями — це миттєва смерть.
За останні роки в Україні зафіксовано десятки смертельних випадків від зачепінгу, більшість з них — у віці від 11 до 17 років. Але майже ніхто з батьків не знає, що їхня дитина робить після школи, з ким спілкується в чатах, що знімає на телефон. Тому відповідальність лежить насамперед на батьках.
Поради батькам
Не забороняйте, а роз’яснюйте дітям про наслідки їх поведінки, наводьте реальні приклади.
Перевіряйте, що дивиться ваша дитина в інтернеті і соцмережах.
Запитуйте, що вона знімає.
Слухайте, коли вона розповідає щось “дурне” — у цьому може бути сигнал.
Говоріть про смерть не табуйовано, а чесно.
Не висміюйте страхи, а допомагайте дитині їх озвучити.
Якщо помітили перші ознаки ризикової поведінки, звертайтесь до шкільного психолога, у центр безпеки дітей, або до кризового психолога онлайн.
Займіть дітей чим-небудь корисним.
