Кодекс законів про Захисників і Захисниць: системна реформа ветеранської політики чи чергова формальна декларація
Міністерство у справах ветеранів України нарешті розробило проєкт Кодексу законів про Захисників і Захисниць державності та незалежності України, покликаний кодифікувати існуючі законодавчі акти щодо ветеранської політики в єдиний документ. На перший погляд, це є логічним кроком, бо десятки законів, підзаконних актів і урядових програм розпорошують повноваження та створюють хаос у сфері ветеранської підтримки. Однак чи справді цей Кодекс здатен вирішити реальні проблеми ветеранів та членів їхніх сімей? Чи не стане він ще одним бюрократичним документом без реальної дії?
Кодекс для Захисників і Захисниць: системна реформа ветеранської політики в Україні
Міністерство у справах ветеранів України повідомило про завершення розробки нового проєкт Кодексу законів про Захисників і Захисниць державності та незалежності України (Ветеранського кодексу), який планується затвердити у найближчому майбутньому, створюючи сучасну та системну основу для державної політики щодо захисників України та їхніх родин. Ініціатива покликана об’єднати та впорядкувати існуючі норми, замінивши десятки застарілих і часто суперечливих законів, які діяли окремо і не відповідали масштабам сучасної війни та потребам учасників бойових дій.
Цей крок є відповіддю на очевидну проблему: сьогодні в Україні існує безліч законів, підзаконних актів та урядових програм, які регулюють окремі аспекти прав і гарантій ветеранів війни та членів їхніх сімей, але відсутній єдиний системний документ, що визначав би цілісну державну політику у сфері підтримки цих категорій громадян.
Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» 1993 року, попри численні зміни та доповнення, вже не відповідає сучасним викликам. Масштабна війна РФ проти України, значне зростання числа ветеранів і поява нових категорій, зокрема іноземців, а також зміна підходів до реабілітації, соціальної адаптації, професійної реалізації та працевлаштування ветеранів створили ситуацію, коли чинне законодавство виглядає фрагментарним і часто неефективним. Фактично система ветеранської політики характеризується наявністю колізій і дублювання норм у різних нормативно-правових актах, що ускладнює як реалізацію прав громадян, так і виконання обов’язків органами державної влади та місцевого самоврядування.
Розпорошеність правового регулювання та надмірна бюрократизація процедур на практиці перетворюються на реальну проблему. Ветерани та члени їхніх родин стикаються з неоднозначним тлумаченням правових норм і труднощами у доступі до соціальних послуг, а посадові особи місцевих органів влади вимушені витрачати час на координацію та інтерпретацію норм, замість того щоб безпосередньо забезпечувати підтримку. При цьому чинне законодавство зосереджене здебільшого на соціальному захисті й наданні пільг, практично не враховуючи сучасні принципи сталого розвитку, інклюзії, гендерної рівності, цифровізації управління та підходів, орієнтованих на людину. Водночас відсутність єдиних стандартів і чітких алгоритмів дій спричиняє непослідовність у реалізації державної політики та зниження рівня довіри до відповідальних інституцій.
У цьому контексті давно вже постала необхідність у створенні нового, систематизованого і уніфікованого нормативно-правового акта, який би визначав засади та принципи державної ветеранської політики, повноваження органів влади, форми і механізми забезпечення прав ветеранів, членів їхніх сімей та сімей загиблих Захисників і Захисниць України. Таким документом і має стати Кодекс законів про Захисників і Захисниць державності та незалежності України, що передбачає групування норм за категоріями ветеранів залежно від періоду участі в бойових діях. Як акт вищої юридичної сили, Кодекс має створити передбачувану нормативну базу, зміни до якої не зможуть вноситися ситуативно або під впливом короткострокових політичних рішень, забезпечуючи довгострокову стабільність у сфері підтримки ветеранів і членів їхніх сімей та сприяючи соціальній реінтеграції.
Проєкт Кодексу передбачає комплексне визначення загальних положень, принципів і завдань ветеранської політики, категорій ветеранів та гарантій їх прав, створення Єдиного державного реєстру ветеранів, механізмів підтвердження та верифікації статусів, фінансування, захисту прав і відповідальності. Документ також деталізує правовий статус ветеранів війн ХХ століття і членів їхніх родин, сучасних ветеранів і ветеранів-іноземців, членів сімей загиблих Захисників і Захисниць, постраждалих учасників Революції гідності та членів сімей загиблих Героїв Небесної Сотні, а також осіб, залучених до відсічі збройної агресії РФ та інших держав, і членів їхніх родин.
Отже, впровадження нового кодексу має стати кроком до повної систематизації законодавства, усунення колізій і забезпечення стабільності ветеранської політики.
Між фронтом і бюрократією: реалії життя українських ветеранів
В Україні четвертий рік триває повномасштабна війна, а бойові дії на Сході України, почалися ще у 2014 році, однак лише зараз вирішили системно врегулювати політику підтримки ветеранів. Це свідчить про значну затримку держави в реагуванні на нагальні потреби тих, хто щодня гине і ризикує життям, захищаючи країну.
Станом на 2025 рік чисельність ветеранів перевищує 1,3 мільйона осіб, і ця кількість постійно зростає через мобілізацію та бойові дії, при цьому статистика не враховує членів їхніх родин, які також потребують фінансової, психологічної та соціальної підтримки. Демобілізаційні документи та медичні довідки не замінюють комплексного підходу до реінтеграції, оскільки процес повернення до цивільного життя передбачає не лише фізичне перебування в мирному середовищі, а й глибоку адаптацію, психологічну перебудову та соціальну інтеграцію, яка за прогнозами може торкнутися 4–5 мільйонів людей.
На даний час залишаються невирішеними фундаментальні проблеми: інтеграція ветеранів у мирне життя потребує комплексного підходу, який охоплює не лише медичне забезпечення чи юридичне оформлення документів, а й психологічну та соціальну адаптацію, створення умов для працевлаштування, забезпечення правового захисту та підтримки родин. Відсутність чітких державних механізмів і координації призводить до того, що ветерани опиняються в ситуації, коли державна система формально існує, але на практиці не забезпечує необхідної допомоги.
Згідно з дослідженням EU4Recovery, понад 70 % ветеранів мають фізичні ушкодження, які потребують медичного супроводу, а близько третини демонструють симптоми посттравматичного стресового розладу, що ускладнює елементарне функціонування у соціумі. Близько 57 % ветеранів зіштовхуються з труднощами у працевлаштуванні, а понад 40 % працездатного віку не можуть знайти або утримати роботу. Майже 34 % опитаних відзначають відсутність координації між структурами, що мали б забезпечити допомогу, а значна частина ветеранської спільноти стикається з бюрократичними бар’єрами, які ускладнюють доступ до соціальних виплат, медичної допомоги та матеріальної підтримки.
Психологічна сфера також залишалася однією з найменш врегульованих: хоча вона визнана ключовою для адаптації, її реалізація нерідко зводиться до формальних консультацій або волонтерської роботи. Міністерство у справах ветеранів оцінює, що близько 14 % ветеранів і членів їхніх родин потребують психосоціальної підтримки, тоді як лише 3 % звертаються за професійною допомогою. Наприклад, у Київській області 66,8 % опитаних мали психологічні проблеми, а 42,7 % очікують, що вони з’являться після завершення бойових дій.
Ситуація ускладнюється недовірою ветеранів до системи охорони здоров’я, яка сприймається як бюрократичний бар’єр. Проєкти підтримки часто є одноразовими або залежними від грантів, що робить їх нестійкими і непередбачуваними. Відсутність довгострокової державної стратегії щодо психічного здоров’я формує ситуацію, де травми медикалізуються або замовчуються, а ветерани залишаються без комплексної допомоги.
Крім того, складність інтеграції ветеранів проявляється також у правовій сфері. Процедури звільнення зі Збройних сил України перетворюються на довготривалий і виснажливий бюрократичний лабіринт, де наявність всіх офіційних документів не гарантує реалізації права на звільнення. Командування часто використовує адміністративні зачіпки, відмовляючи у звільненні за сімейними обставинами або станом здоров’я навіть після проходження військово-лікарської комісії (ВЛК), рішення якої формально повинні забезпечувати підстави для припинення служби. У результаті військові залишаються в правовій невизначеності, не отримують особові справи, що блокує доступ до пільг, соціальної допомоги та працевлаштування, а спроби захистити свої права перетворюються на ризиковану боротьбу з системою.
Процедура проходження військово-лікарської комісії також перетворюється для ветеранів на справжнє випробування: збір численних довідок, повторні обстеження, поїздки на сотні кілометрів та затримки рішень створюють вторинну травматизацію. Крім того, медичні висновки не завжди відповідають реальній клінічній картині, залишаючи військових у статусі «обмежено придатного», без можливості звільнення та відновлення. Медичні висновки часто не визнаються, затягуються строки видачі документів, а комісії діють автономно, без можливості ефективного оскарження рішень. Цей бюрократичний лабіринт призводить до тривалих затримок у доступі до медичної реабілітації, матеріальної допомоги та юридичної підтримки.
Проблема працевлаштування демобілізованих ветеранів є ще однією гострою складовою системної кризи інтеграції. Понад половина колишніх військових відчувають суттєві перешкоди на ринку праці, оскільки їхні компетенції, набуті у військовій службі, цивільні роботодавці не вміють правильно оцінити. Високий рівень адаптивності, командної взаємодії, навичок першої медичної допомоги та управління людьми не враховується у стандартизованих анкетах, що призводить до дискримінації та невідповідності очікувань щодо зарплати, умов праці та психологічного навантаження.
Лише половина ветеранів вважають професійну перепідготовку необхідним заходом для інтеграції, а близько 47 % вказують на потребу зарахування військового досвіду до трудового стажу. Водночас держава та бізнес не розробили достатньо системних механізмів для реалізації цих ініціатив, що створює структурний дисбаланс і перешкоджає повноцінній адаптації ветеранів.
Водночас матеріальна підтримка, передбачена законом, часто стає формальністю. Військові змушені самостійно добиватися допомоги для вирішення соціально-побутових проблем, що супроводжується затримками, відмовами та потребою в численних довідках. Фінансування залежить від місцевих кошторисів, а не централізованого бюджету, що створює нерівність і непередбачуваність у доступі до допомоги. При цьому страх перед репресіями з боку командування та відсутність прозорого механізму оскарження лише поглиблюють проблему.
У цій системі суттєву роль відіграють громадські організації та волонтери: вони надають психологічну допомогу, юридичні консультації, реабілітаційні програми та допомагають з працевлаштуванням там, де держава не спромоглася організувати сталі механізми підтримки. Однак ця роль залишається залежною від грантового фінансування, нестабільною та не замінює системної державної політики. Тобто держава фактично перекладає на плечі громадськості вирішення проблем ветеранів, залишаючи їх у стані невизначеності і соціальної нестабільності.
Прийняття Ветеранського кодексу юридично створить рамки для державної політики, але реальна інтеграція ветеранів у мирне життя потребує створення дієвих механізмів їх виконання. Повернення з фронту стає не моментом демобілізації, а тривалим процесом відновлення ветеранів, який вимагає системного втручання держави. В умовах, коли офіційні інституції не здатні забезпечити базові права ветеранів, бюрократичні перепони перетворюють шлях колишнього військового на нескінченний квест за документами, виплатами та соціальним визнанням, залишаючи без відповіді ключові питання: чи дійсно готова держава стояти на захисті тих, хто забезпечував її безпеку та територіальну цілісність? Чи не перетвориться новий кодекс на черговий бюрократичний лабіринт? Чи зможе він реально підвищити ефективність ветеранської політики, чи залишиться гарним папером, який не вирішує практичних проблем?
Визначення у новому кодексі прав ветеранів, статусів і процедур – це добре, але без гнучких механізмів реалізації вони знову можуть залишитися наодинці зі складними бюрократичними процедурами. Розпорошеність повноважень між державою та місцевою владою потребує чітких інструментів координації, інакше кодекс ризикує стати ще одним джерелом непослідовності.
Ще однією проблемою може стати інтеграція нових підходів, визначених в кодексі. Соціальний захист ветеранів є вкрай важливим, але сучасні принципи сталого розвитку, інклюзії, гендерної рівності та цифровізації повинні бути не формальними правовими нормами, а реальними інструментами. Чи зможе кодекс адаптуватися до швидких змін у суспільстві та потреб ветеранів? Відповіді на це питання поки що немає. Прийняття цього уніфікованого документа може стати важливим кроком до систематизації законодавства та створення єдиної бази для ветеранської політики. Проте ефект залежатиме від того, наскільки практичною буде реалізація норм, наскільки оперативно будуть вирішуватися правові колізії, і чи буде держава здатна не лише формально закріплювати права, а й реально забезпечувати їх виконання.
Отже, незважаючи на визначені законодавчі норми, реальні проблеми ветеранів досі залишаються невирішеними. Новий кодекс кодифікує їх права та механізми підтримки, проте без чітких, оперативних і гнучких інструментів реалізації він ризикує залишитися бюрократичним декларативним документом.
Держава, інтереси якої захищають військові, зобов’язана так само стояти на захисті їхніх прав, всіляко допомагати і сприяти в адаптації до суспільного життя. Інакше вся структура правового регулювання у військовій сфері втрачає логіку, зникає довіра, а з нею і моральна основа самої служби. Військовий, який виконав свій обов’язок, не повинен доводити те, що має право на гідне життя. Його повернення не може бути квестом у багаторівневій і безкарній бюрократичній машині, однак саме на це сьогодні перетворився шлях людини у пікселі після фронту.
Оксана Іщенко
