Законопроєкт про покарання командирів: спроба захистити військових чи нова зона ризику для фронту

Жорстока реальність повномасштабної війни, яка супроводжується болючими внутрішніми скандалами в армії, витягла на світло факти, які раніше намагалися не виносити з окопів. Гучні розслідування навколо окремих підрозділів, зокрема полку «Скеля», де спалахнули звинувачення командирів у протиправних діях, психологічному тиску, насильстві, катуваннях і смертях військових, змусили суспільство по-іншому поглянути на армійську вертикаль. При цьому вище військове командування за звичкою намагається загасити ці інформаційні пожежі, заперечуючи системність проблеми чи списуючи все на поодинокі ексцеси виконавців у стресових умовах. Проте поява у стінах Верховної Ради законопроєкту про запровадження спеціальної норми для покарання командирів за нехтування життям своїх підлеглих наочно доводить критичну глибину наявних проблем, які вимагають негайного вирішення на законодавчому рівні.

Межа між наказом і злочином: як у законопроєкті пропонується карати командирів та захистити життя військових

Сучасний досвід ведення високоінтенсивних бойових дій вивів на поверхню складну правову дилему, оскільки у Кримінальному кодексі досі немає статті щодо нехтування життям та здоров’ям військових з боку командирів.

Законопроєкт № 15365, який подала народна депутатка Мар’яна Безугла, має стати справжнім правовим прецедентом, оскільки він доповнює Кримінальний кодекс статтею 426-2. Ця законодавча ініціатива вперше запроваджує кримінальну відповідальність для військових службових осіб за віддання наказів або розпоряджень, які суперечать очевидній тактичній чи оперативній доцільності. У проєкті закону пропонується карати командирів у тих випадках, коли їхні управлінські рішення призводять до значних або тяжких невиправданих втрат серед підпорядкованого особового складу. Причому суворе покарання загрожуватиме кожному командиру, який посилає бійців на виконання бойового чи службового завдання без належного урахування сил, засобів та реальних відомостей, що об’єктивно були або могли бути відомі на момент ухвалення рішення.

Ключовою новелою законопроєкту є офіційне введення в правове поле терміну «невиправдані втрати особового складу». Під цим поняттям законодавець пропонує розуміти загибель, поранення, полон або зникнення безвісти військовослужбовців, які стали прямим наслідком рішень командування, ухвалених всупереч бойовим статутам та наявним силам і засобам. Кваліфікуючою ознакою тут виступає фактор поінформованості: втрати визнаються невиправданими, якщо командир на момент віддання наказу володів або об’єктивно мав володіти відомостями про ситуацію, які дозволяли ухвалити інше рішення та зберегти людей без шкоди для виконання бойового завдання. Отже, документ намагається провести чітку межу між об’єктивно неминучими втратами під час бойових дій та прямими прорахунками в управлінні військами.

Водночас законодавець розділяє наслідки непродуманих або протиправних наказів на «значні» та «тяжкі». До категорії значних втрат пропонується віднести поранення, потрапляння в полон або зникнення безвісти підлеглих у суттєвому масштабі, якщо ці наслідки не переросли у безповоротні. Натомість поріг тяжких наслідків настає автоматично за наявності хоча б одного з двох критеріїв: загибелі двох або більше військовослужбовців або ж повної втрати боєздатності підрозділом чи його окремою частиною. Така чітка фіксація кількісних та якісних показників у тексті закону покликана усунути суб’єктивізм при правовій оцінці дій військових службових осіб.

Санкції нової статті побудовані за принципом суворої градації та виключають м’які форми покарання командирів у разі настання трагічних наслідків на полі бою. Вона передбачає обмеження волі на строк до п’яти років або тюремне ув’язнення від трьох до семи років, якщо наказ потягнув за собою значні невиправдані втрати підлеглих. Якщо ж наказ командира призвів до тяжких наслідків, тобто забрав життя щонайменше двох бійців, каральний поріг суттєво підвищується і становить від п’яти до дванадцяти років неволі. При цьому найсуворіше покарання передбачене за аналогічні діяння, вчинені в умовах воєнного стану або безпосередньо в бойовій обстановці, де винному командиру загрожуватиме виключно позбавлення волі на строк від семи до п’ятнадцяти років.

Окремим пунктом законопроєкт пропонує викорінити давню хворобу військової звітності, пов’язану з викривленням реального стану справ перед керівництвом. Умисне приховування військовою службовою особою відомостей про втрати підпорядкованого особового складу каратиметься обмеженням або позбавленням волі на строк від двох до п’яти років. Такий крок спрямований проти офіцерів, які намагаються уникнути персональної відповідальності за провальні операції або свідомо вводять в оману вище армійське командування.

Водночас єдиним правовим запобіжником, здатним звільнити офіцера від кримінальної відповідальності за цією статтею, є норма, яка описує критерії виправданого тактичного ризику. Командир не підлягатиме суду, якщо доведе, що втрати особового складу виявилися наслідком неминучого воєнного ризику під час виконання складного завдання. Для отримання цього імунітету військова службова особа повинна діяти у повній відповідності до вимог бойових статутів, керівних документів та настанов. Обов’язковими умовами також виступають урахування поточної бойової обстановки, повна відсутність реальної можливості прийняти будь-яке інше рішення та вжиття всіх можливих заходів для максимальної мінімізації людських втрат.

Покарання командирів: що приховує зворотний бік законопроєкту

Запропонована правова новація статті 426-2 лише на п’ятому році війни вперше намагається зробити збереження життя військових головним мірилом професіоналізму командира і впроваджує покарання за нехтування їхнім життям та здоров’ям, що призвело до невиправданих втрат. Позитивним рушієм цієї новації є спроба зламати застарілу систему, за якої солдатський ресурс сприймався як нескінченний, а невдалі штурми списувалися на неминучу воєнну статистику.

Водночас юридичне визначення виправданого тактичного ризику має створити нормативну базу, щоб захистити командира, якщо втрати були наслідком виправданого тактичного ризику і він діяв відповідно до вимог бойових статутів, настанов і керівних документів. Також враховується обстановка, що склалася, за відсутності реальної можливості командира прийняти інше рішення і він вжив всі можливі заходи для мінімізації втрат особового складу.

Крім того, не менш важливою новацією є боротьба з приховуванням правдивої інформації в звітах. Впровадження прямої відповідальності за умисне приховування військовою службовою особою відомостей про втрати підпорядкованого особового складу. Ця норма спрямована на викорінення хронічної практики викривлення звітності, коли з метою уникнення дисциплінарного чи кримінального покарання, або ж задля свідомого введення в оману вищого командування, реальні дані про загиблих, поранених чи полонених замовчуються або подаються із запізненням. Юридична фіксація цього правопорушення як окремого злочину має перервати ланцюг хибних рапортів, які на вищих рівнях управління призводять до ухвалення неадекватних оперативно-тактичних рішень. Криміналізація «паперового благополуччя» є критичним кроком до побудови чесної військової вертикалі, де реальний стан підрозділу важить більше за кар’єрні інтереси окремих керівників.

Проте задекларовані шляхетні цілі розбиваються об сувору специфіку слідства та судочинства. Головна пастка законопроєкту криється в оціночному характері поняття «очевидна тактична або оперативна недоцільність», а також ретроспективній оцінці бойових рішень, коли дії командира розбиратимуть постфактум. Слідчі аналізуватимуть ситуацію в абсолютно інших умовах, коли первинний дефіцит часу, шалений психологічний тиск та брак розвідданих у момент бою вже неможливо відтворити з точністю.
Оскільки в законопроєкті немає чіткого і обов’язкового механізму залучення професійних військово-експертних комісій, виникає реальний ризик того, що висновки про «доцільність» чи «недоцільність» наказу робитимуть люди без належного бойового досвіду. Такий підхід здатний просто вбити ініціативу командирів, адже офіцери, налякані перспективою отримати від 7 до 15 років ув’язнення, почнуть уникати сміливих, нестандартних кроків, перетворюючись на пасивних виконавців наказів.

Величезною прихованою загрозою цієї ініціативи є також потужний корупційний ризик та поява інструменту для внутрішнього шантажу в армійській вертикалі. Оскільки поняття «об’єктивності» та «доцільності» не мають чітких законодавчих визначень, слідчі органи отримують фактично безконтрольну свободу дій. Через розмитість цих критеріїв будь-якого незручного, але ефективного офіцера, який конфліктує зі своїм керівництвом, можна буде миттєво усунути від командування. Для цього достатньо просто відкрити кримінальне провадження за фактом перших ліпших локальних втрат.

Більше того, це спровокує небезпечний ефект доміно та саботаж наказів по ланцюжку знизу догори. Поява суворої кримінальної відповідальності за суб’єктивно «недоцільні» розпорядження неминуче спровокує лавиноподібний саботаж наказів знизу догори. Командири середньої ланки — капітани та майори, на чиїх плечах тримається фронт, опиняться в ситуації, коли кожен наказ від полковників чи генералів змусить їх думати не про тактику ведення бою, а про захист від в’язниці. В кінцевому результаті це вплине на оперативність управління підрозділами.

Також практичне підводне каміння сховане у критеріях визначення тяжких втрат, де загибель двох бійців запускає маховик кримінального розслідування. У реаліях сучасної війни, де один приліт ворожого снаряда чи удар безпілотника здатен миттєво забрати кілька життів навіть у захищеному бліндажі, такий низький поріг виглядає відірваним від реальності. Звісно, кримінальна відповідальність не наставатиме автоматично, адже слідчим доведеться доводити складну сукупність ознак — прямий причинно-наслідковий зв’язок, вину та порушення статутів.

Проте вимога закону доводити, що втрат можна було уникнути через якесь «інше рішення», занурює слідчу практику в поле гіпотетичних припущень. На папері завжди легше намалювати ідеальний план обходу позицій, якого в реальному бою під шквальним вогнем просто не існувало, через що закон вимагає глибокого доопрацювання та чітких, життєвих критеріїв.

Сумнівним є і те, що реалізація закону не вимагатиме жодної додаткової гривні з бюджету, є абсолютною ілюзією. Для того, щоб розслідувати справи згідно запропонованої нової норми в Кримінальному кодексі, державі доведеться створити великий апарат військових детективів, спеціалізованих прокурорів та експертів-криміналістів. Ці люди будуть змушені виїжджати безпосередньо на лінію зіткнення для збору доказів, проведення сотень складних експертиз та детальних допитів усього особового складу роти чи батальйону.

Проте серйозним викликом для практичної реалізації цих законодавчих новел є відсутність в Україні спеціалізованої системи військової юстиції на етапі досудового слідства. Як відомо, в Україні військова прокуратура ліквідована, замість неї діє Спеціалізована прокуратура у сфері оборони. Наразі в країні де-факто немає військових детективів, а розслідування воєнних злочинів — від СЗЧ до невиконання наказів — покладено на Державне бюро розслідувань (ДБР), яке є повністю цивільним органом.

Питання створення Військової поліції з функцією досудового розслідування досі перебуває на стадії законопроєктних обговорень. Ситуацію ускладнює й інституційний дефіцит у сфері експертного забезпечення: у штаті судово-експертних установ відсутні суто військові криміналістичні структури. Як наслідок, специфічні військові експертизи — від балістичних до складних ситуаційних оцінок умов бою — змушені проводити цивільні фахівці Мін’юсту чи МВС (зокрема, КНДІСЕ), які просто мають відповідний допуск. Така відірваність слідчих та експертних органів від армійської специфіки створює ризик того, що суто військові рішення оцінюватимуться без глибокого розуміння бойової обстановки.

Отже, законопроєкт №15365 ставить перед державою набагато складніше завдання, ніж просто покарати недобросовісних командирів. Він змушує врегулювати питання, від якого залежить ефективність армії: чи здатна Україна створити систему, де командир нестиме персональну відповідальність за очевидну недбалість, але не боятиметься ухвалювати ризиковані рішення. Якщо закон не отримає чітких критеріїв оцінки дій командирів, процесуальних гарантій, визначення спеціалізованого органу експертної оцінки та незалежного механізму розслідування, він ускладнить систему управління в армії. В такій ситуації він може перетворитися не на інструмент справедливості, а на зброю для зведення рахунків. Тоді ціною юридичної невизначеності стане як доля окремих офіцерів, так і швидкість та якість рішень, які приймаються на фронті.

Оксана Іщенко