Війна для нас, українців, – це не лише фронт і тривоги, а й те, хто і на яких умовах визначає рамку майбутнього. Тому дискусії у впливових західних медіа про переговори, санкції та приватні інтереси довкола них важливі як лакмусовий папірець того, чи підтримка України триматиметься на правилах, чи поступово перетворюватиметься на предмет торгу.
Додаткове тло цьому тесту дають актуальні цифри зі США: оборонний закон на 2026 фінансовий рік передбачає $800 млн підтримки України на 2026–2027 роки, що є різким спадом порівняно з попередніми пакетами допомоги. Це “не нуль”, але й не рівень, який сам по собі знімає ризики прийдешнього року.
Чому антикорупційні розслідування під час війни – це не “внутрішня кухня”
Коли Національне антикорупційне бюро України і Спеціалізована антикорупційна прокуратура публічно ведуть справи у чутливих секторах на кшталт енергетики й оборонних закупівель, вони доводять партнерам не “ідеальність країни”, а інше – керованість ризиків. Донори й кредитори фінансують не абстрактні реформи, а конкретні потоки: бюджетну підтримку, ремонти енергетики, закупівлі, майбутню відбудову. Їхні побоювання стосуються не того, що десь існує корупція як явище, а того, що великі гроші підуть у схеми, а потім їхні парламенти та виборці скажуть: “ми фінансували непрозорість”.
Тому для зовнішньої довіри важливі вимірювані результати. У звітах антикорупційних органів зазначено, що з 2022 року активи, передані на підтримку війська за рішеннями суду та в межах проваджень, перевищили 2,85 млрд грн, а також фіксуються суми перерахованих коштів у конкретні звітні періоди. Це означає, що система не лише “ловить”, а й повертає ресурс у легальний обіг.
Другим маркером для партнерів стає судовий “фініш”. За даними, оприлюдненими на основі відповіді Вищого антикорупційного суду, торік було 68 обвинувальних вироків (112 осіб) і 9 виправдувальних (10 осіб). Наявність виправдань тут також важлива: для зовнішнього глядача це ознака суду, а не “карального конвеєра”.
Третій маркер – енергетика як галузь, де “ціна помилки” під час війни максимальна: ремонти, імпорт, контракти, критична інфраструктура. Саме тому резонансні розслідування в енергетичному секторі читаються партнерами як тест на здатність України контролювати найризикованіші потоки. Так, у матеріалах НАБУ про операцію “Midas” вказано, що документування тривало понад 15 місяців із літа 2024 року, із великою доказовою базою. (Нагадаємо, операція “Midas” стосувалася системного впливу на рішення в енергетичному секторі – через хабарі, посередників і контроль контрактів, пов’язаних з імпортом, ремонтами та управлінням критичною інфраструктурою; саме тому слідство велося довго і фіксувало не епізод, а цілу модель прийняття рішень.)
На практиці це перетворюється на переговорний аргумент: якщо країна здатна тиснути на корупційні “дахи” у критичних секторах під час війни, партнерам легше обґрунтовувати своїм суспільствам нові транші та довгі програми підтримки.
Чим “трансакційна” політика США небезпечна для України – і чому це про прогнозованість
Різниця тут проста: інституційна підтримка – це коли допомога працює як система на рейках. Є процедури, бюджетні рядки, контроль, коаліції, і тому її важко “вимкнути одним настроєм” – навіть якщо політичний вітер змінюється. А підтримка в стилі “вигідної угоди” – це коли все починає залежати від торгу: сьогодні “так”, завтра “ні”, бо з’явився інший пріоритет або хтось вирішив, що є “кращий deal”.
Для України це не просто шум у новинах, а цілком відчутна економічна ціна: ми у війні критично залежимо від зовнішніх грошей, і щойно зникає відчуття стабільності, це майже автоматично додає ризику курсу, ставок і бюджету.
Наприкінці цього року Нацбанк повідомляв, що міжнародні резерви підросли до $54,7 млрд – це та сама “подушка”, яка гасить валютну паніку й різкі девальваційні ривки, але вона працює нормально тільки тоді, коли зовнішні надходження приходять прогнозовано, а не ривками і з паузами. І ще один момент: навіть якщо ЄС тримає бюджетні програми, у війні все одно є критичний “військовий контур”, де без США складніше.
Тому показово, що огляд Atlantic Council по новому оборонному закону США описує підтримку як $400 млн на рік у 2026 і 2027, тобто $800 млн за 2 роки – і це виглядає значно скромніше, ніж масштаби допомоги попередніх періодів. У цьому важливий не лише сам факт, а сигнал: якщо такий рівень стає “нормою” на 2026 рік, Україні доведеться планувати з меншим запасом і більшим ризиком, що будь-яка політична пауза одразу вилізе боком.
Як Росія використовує “бізнес-логіку” як інструмент війни
Зі свого боку, Росія грає не в “бізнес заради бізнесу”, а в залежності: спочатку пропонують великі угоди, які виглядають вигідно й зручно, а потім виявляється, що з цього “комфорту” дуже дорого виходити – і саме ця “вартість виходу” перетворюється на політичний тиск. Найкраще це видно на прикладі європейського газу: частка Росії в імпорті трубопровідного газу до ЄС впала з понад 40% у 2021 році до близько 11% у 2024 році – і сам факт, що колись це було “понад 40%”, показує схему в чистому вигляді: спочатку всім зручно, потім цей ресурс стає важелем шантажу.
Очевидно, що будь-який “мир через угоди”, якщо він не підкріплений реальними безпековими гарантіями, ризикує перетворити санкції й підтримку на предмет торгу – типу “зніміть санкції, дайте паузу, відкрийте бізнес”, – і тоді у Росії з’являється стимул не закінчувати війну, а тягнути час і піднімати “ціну домовленостей”, бо торг стає для неї частиною стратегії.
Як це стосується грошей кожного з нас
У воєнній економіці гроші звичайного українця куди сильніше прив’язані до зовнішнього фінансування, ніж у мирний час, і це легко пояснити “по-людськи”. Коли в країну регулярно заходять гроші від партнерів, Нацбанк може тримати міцні резерви; коли резерви міцні – валютний ринок спокійніший; коли ринок спокійніший – менше шансів на різкі стрибки курсу, а значить, рівніші ціни на імпортне паливо, ліки, техніку і купу дрібніших речей, які ми щодня купуємо. Плюс держава тоді може переживати піки воєнних витрат без панічних рішень “сьогодні на завтра”.
А далі починається ще більша математика – відбудова. Спільна оцінка Уряду України, Світового банку, Європейської комісії та ООН говорить про $524 млрд потреб на відновлення на наступні 10 років (станом на 31 грудня 2024 року). Це такі суми, за яких будь-який удар по довірі – або до України як країни, що здатна нормально контролювати витрати, або до США як стабільного гаранта підтримки – автоматично робить гроші “дорожчими” і сповільнює процес: інвестори й донори починають ставити більше умов, вимагати більше перевірок, страхуватися, а це час і додаткові витрати.
Саме тому антикорупційні сигнали тут не про моральні лекції, а про доступ до ресурсів і їхню ціну: коли є відчуття контролю й виконання правил, партнерам простіше проводити рішення про гроші. Так, ЄС у грудні схвалив черговий платіж близько €2,3 млрд у межах Ukraine Facility – це якраз приклад “інституційної” моделі, де гроші приходять не “за симпатію”, а за виконані кроки й процедури.
2025–2026: сценарії і “червоні прапорці”, які варто відстежувати
Тут не треба вгадувати майбутнє – треба просто тримати руку на пульсі й дивитися на кілька зрозумілих маркерів. Перший – якою формою США дають підтримку: якщо це довгі програми з гарантованими грошима й зрозумілими процедурами, це одна реальність; якщо ж допомога дрібниться на короткі, умовні пакети “порціями”, які легко зупинити або відкласти, – це вже сигнал, що передбачуваності стає менше.
Другий маркер – коли санкції тримаються як інструмент тиску до припинення агресії, це працює на Україну; коли ж санкції починають звучати як “монета” для торгу ще до виконання умов, це дуже небезпечна зміна рамки. Третій – темп виконання рішень: можна ухвалювати гучні документи, але для України вирішує, чи йде контрактування і постачання без “пауз на переоцінку”, чи все буксує в бюрократичних зупинках. Четвертий – європейська підстраховка.
ЄС погодив кредитну підтримку на €90 млрд на 2026–2027 роки, але паралельно звучить оцінка потреб України на ці два роки близько €135 млрд, тобто навіть із цією сумою лишається відчутний “зазор”, і питання координації донорів нікуди не дівається.
І ще один фон, який легко пропустити: у Європі важливо стежити не лише за фінансовими пакетами, а й за темпом нових військових зобов’язань – огляди з посиланням на Kiel Institute попереджають, що цьогоріч вони могли просісти до найнижчих рівнів з 2022-го; це не вирок, але це той тип цифр, який підказує, наскільки реально Європа зможе швидко перекривати ризики, якщо американська лінія стане менш стабільною.
…У світі, де війну дедалі частіше намагаються “закривати угодами”, вирішальними стають не гасла, а механіка: хто контролює потоки грошей, хто гарантує виконання зобов’язань і хто здатен тримати правила, коли це незручно.
Україна вже платить за нестабільність підтримки ціною темпу війни та вартості відбудови, а отже її стратегія на 2025–2026 роки зводиться до прагматичного завдання: робити себе максимально передбачуваною для партнерів і максимально “незручною” для кулуарного торгу – через контроль закупівель, незалежність антикорупційної інфраструктури та виконання умов програм фінансування. Бо зрештою вирішує математика: зовнішні гроші, санкції та зброя працюють довго лише там, де ризик можна порахувати – і де його системно зменшують.
Тетяна Вікторова
