Коли й чому ми втратили безпеку

Половина з того, що зараз прилітає на наші голови, це ракети з літаків, які ми треть століття тому віддали РФ. Як і сьогодні, повірили обіцянкам про колективну безпеку, які нам разом з іншими ядерними державами надала і Росія. Згідно меморандуму, підписаному у Будапешті Україна відмовилася від ядерної зброї, передавши її північному сусідові. Це – тисячі боєголовок, а разом із ними віддали та знищили їх носії.

У 1992-му році збройні сили молодої незалежної України нараховували 980 тисяч військовослужбовців, понад 7 тисяч танків – друга після РФ бронесила у Європі, стільки ж артилерійських систем. У нас була величезна, дуже різноманітна, сучасна, на той момент, та добре інтегрована система протиповітряної оборони, військовий повітряний флот у кількості півтори тисячі літаків. Для порівняння, на початок широкомасштабного наступу у лютому 2022-го боронити небо України змогли піднятися ледь із півтори сотні літаків. При цьому на складах зберігалися мільйони тон снарядів, мін, ракет. Тих самих, які ми зараз випрошуємо у наших партнерів і не можемо дочекатися. Куди це усе поділося, коли стало нам украй необхідним?

Спецоперація Головного управління розвідки дала можливість старенькій українській зенітній ракеті  С 200 уперше за два роки війни збити ворожий стратегічний бомбардувальник Ту 22М3 і ракети Х 22, які він запустив. Ракети,  озброєні цим типом, літаків можуть нести ядерний заряд. Україна передала Російській Федерації та знищила понад півсотні таких бомбардувальників. Останній перед телекамерами розрізали на металобрухт у далекому 2006-му році. Також передали Росії й тисячі керованих ракет до них, а всього лише два роки потому Росія напала на Грузію.

У 1990-х українську армію скорочували через економічну кризу, в 2000-х її нищили корупціонери, а в роки президентства Януковича це нищення стало тотальним. У 2013-му році армію скоротили вдесятеро – до 120 тисяч, і це при тому, що була інформація підготовку РФ до вторгнення на нашу територію у березні 2015-го. За даними розслідування ДБР військове керівництво часів Януковича планомірно знищувало будь-яку можливість швидко відреагувати на вторгнення.

У серпні 2012-го начальник Генштабу Замана видає директиву щодо підпорядкування всіх збройних сил в Криму командуванню Чорноморського флоту. Тобто, український Генштаб було позбавлено можливості напряму віддавати накази частинам ППО (наприклад, збивати десантні літаки), або Повітряним силам – в разі атаки підняти літаки і закрити небо. Власне це і сталося в 2014-му, коли командування флоту перейшло на бік Росії, і на кримські аеродроми без жодної протидії сіли російські військові літаки з “зеленими чоловічками”.

Слід зазначити, що на початок 1992-го року за кількістю літаків і аеродромів Україна поступалася лише США, Росії та Китаю. Після розвалу СРСР до складу ВПС України перейшли три повітряні армії (1100 бойових літаків):

– винищувачі: 2 дивізії (8 полків) — 80 МіГ-23, 220 МіГ-29, 40 Су-27;

фронтові бомбардувальники: 2 дивізії (5 полків) — 150 Су-24;

– бомбардувальники (дальня авіація): 2 дивізії (3 полки) — 30 Ту-160, 30 Ту-22, 36 Ту-22М;

– розвідувальна авіація: 3 полки — 30 Ту-22, 15 МіГ-25, 30 Су-17, 12 Су-24;

авіаційний полк РЕБ: 35 Як-28;

– 4 авіаційних центри: 240 МіГ-21, 60 Су-24, 550 Л-39 “Альбатрос”/Л-29 “Дельфін”.

У вересні 2008 року Президент України Віктор Ющенко повідомив, що з 1 100 літаків на початку незалежності боєздатними лишилися лише 31 винищувач, 10 бомбардувальників, 8 штурмовиків та 6 розвідувальних літаків. Більшість аеродромів при цьому було закрито. Не кращою була і ситуація із системами ППО, їх максимально скоротили і розділили на шматки, фактично паралізуючи можливість швидко реагувати на агресію Росії. Однак, попри все, ми лишалися власниками ракетних технологій всього Радянського Союзу. Зокрема, на озброєнні був ракетний комплекс дальністю понад 500 кілометрів під назвою “Сапсан” а потім “Грім”.

Українські військові експерти упевнені, що війни можна було би уникнути, якби наша армія мала на озброєнні “Грім” із 1000 ракет до них. Однак громадянин РФ Павло Лєбєдєв, якого Янукович зробив Міністром оборони України, зміг повністю зупинити цю загрозу Кремлю, в 2013 році він закрив  ракетну програму. Та державний зрадник, який переховується в Москві, встиг більше. Згідно матеріалів розслідування ДБР, в 2013-му в Генеральному штабі проходили наради, на яких артилеристи мали звітувати про “відстріл” боєприпасів. Кожна нарада – це сотні тисяч снарядів 152 міліметрів, ракети для Градів та Ураганів, яких нам так бракує зараз. Всі ці боєприпаси – відстрілювалися на полігонах сухопутних військ. Окрім зменшення числа дорогоцінних боєприпасів, такий “відстріл” катастрофічно псував стволи гармат. У відомчих наказах було написано, що снаряди і ракети відстрілюють для зменшення навантаження на склади.

Навантаження на артилерійські склади планомірно скорочували і значно ефективнішим способом – вони почали вибухати. Перший вибух стався у 2003 році – пожежа знищила кілька тисяч тон снарядів на складах в Бахмуті. Цікава дата пожежі – вогонь запалав 10 жовтня 2003-го, під час прикордонного конфлікту на острові Тузла. Потім склади почали злітати в повітря ледь не щороку – із 17 арсеналів детонувало 10, причому з найціннішими запасами ракет та реактивних систем. В цьому випадку слід пригадати непоодинокі випадки у Балаклії Харківської області. Хоча навіть у 90-ті роки, коли армія була в жалюгідному стані, жодних вибухів на складах в Україні не фіксувалося взагалі.

Однак повернемося до авіації. Звісно, точні дані про нинішній кількісний склад нашої і російської авіації засекречені, але скласти враження ми все ж можемо. За даними відкритих джерел інформації зараз стратегічна авіація Російської Федерації нараховує понад дві сотні літаків, усі вони здатні нести ядерні боєзаряди, дозаправлятися у повітрі й переміщатися на тисячі кілометрів. Зокрема, на бойовому чергуванні вже згаданих Ту 22 М3 – 124 одиниці, Ту-160 – 16 одиниць, Ту 95 (різних модифікацій) – 32 одиниці. А є ще й Міг-31К, коли він здіймається у повітря, вмикаються сирени по всій Україні. Роботи для наших сил протиповітряної оборони дуже багато, як і для держави в цілому – вистояти і перемогти.

Хто не годує свою армію – годуватиме чужу. Ми не вірили в те, що на нас нападуть, тому дали можливість знищити обороноздатність нашої армії. Тепер ЗСУ героїчно нищить ворога засобами вже 21-го сторіччя, але найбільш дошкульними місцями все ж залишаються саме нестача літаків, засобів ППО та “снарядний голод”. Із цим і стикається зараз Україна, тому великі надії маємо на  нашу дипломатію. Саме від неї залежатиме якість допомоги від наших партнерів, тому сьогодні всі з нетерпінням очікують на результати голосування у Конгресі США щодо пакету військової допомоги нашій державі, бо успішне голосування значно посилить її позиції.

Ярослав Єрофєєв