77 років Ізраїлю: досвід держави, яка живе у стані хронічної загрози, і його значення для України
Ізраїль відзначає 77-му річницю своєї незалежності — державності, здобутої в умовах жорстокого спротиву, війни і глибокої травми. Країна, яка постала одразу після Голокосту потрапила під обстріли п’яти армій, сьогодні є високотехнологічною демократичною державою з власною космічною програмою, розвиненою армією і парадоксальною дипломатією. Її історія є прикладом того, як вибудовується держава під тиском постійної загрози. Для України, яка опинилася в ситуації боротьби за існування, досвід Ізраїлю не може бути універсальним, але він точно є цінним.
Ізраїль: 77 років боротьби за існування, кордони і визнання
14 травня 2025 року Ізраїль відзначає 77-му річницю своєї незалежності — не круглу, але символічно вагому дату. Цей вік є небагатим для країни, яка весь цей час живе у стані постійної мобілізації, екзистенційної тривоги, між війною і миром, між новаторством і самотністю на міжнародній арені. Але водночас — це вже ціла історична епоха, яка вмістила більше військових конфліктів, ніж дехто пережив за тисячоліття. 14 травня 1948 року, напередодні завершення британського мандата в Палестині, Єврейська Національна рада на чолі з Давидом Бен-Ґуріоном, спираючись на резолюцію ООН, оголосила про створення держави Ізраїль, її першим президентом став Хаїм Вейцман.
Наступного дня після проголошення незалежності на Ізраїль обрушився повномасштабний напад п’яти арабських армій. Єгипет, Йорданія, Сирія, Ірак і Ліван розпочали війну, сподіваючись знищити новостворену країну ще до того, як вона встигне зміцніти. Та реальність виявилася іншою: Ізраїль не просто вистояв, а розширив контрольовану територію за межі, окреслені планом ООН. Уже в перші місяці свого існування ця держава почала будувати не лише адміністрацію, а й оборонну стратегію, яка ґрунтувалася на принципі: «виживе тільки той, хто діє першим».
У наступні десятиліття Ізраїль доводив, що готовий не лише захищатися, а й діяти на випередження. В 1949 році армія Ізраїлю просунулася на південь, захопивши Негев, а в 1951 — на північ Синайського півострова. У 1955-му почалися цілеспрямовані рейди проти Сирії. В 1956-57 роках Ізраїль, за підтримки Франції та Великої Британії, захопив Синай і дійшов до Суецького каналу. Це була війна за контроль над стратегічними шляхами і свободу судноплавства, але водночас — за саме право на існування. Сектор Гази також опинився під контролем Ізраїлю, що стало новою точкою напруги.
Ізраїльська стратегія ніколи не була оборонною в класичному сенсі. Навіть у тих випадках, коли ініціативу захоплювали противники, відповідь Ізраїлю завжди була масштабною. Так було у 1967 році під час Шестиденної війни. Тоді, передбачаючи атаку, ізраїльська армія нанесла превентивний удар по авіації Єгипту, Сирії та Йорданії. Внаслідок блискавичної кампанії Ізраїль захопив Синай, Голанські висоти, Західний берег і Східний Єрусалим. Це не лише змінило карту регіону, а й ускладнило конфігурацію конфлікту: відтоді йшлося не лише про право Ізраїлю на існування, а й про долю окупованих територій.
Нова війна на виснаження розгорілася вже в 1969 році. Ізраїль вів її на території Суецького каналу, обмінюючись ударами з Єгиптом, а в 1970-му напруження досягло піку: армія Ізраїлю знову завдала удару по єгипетських позиціях. Після короткого перепочинку 1973 року почалася ще одна арабо-ізраїльська війна. Цього разу арабські країни діяли більш скоординовано, але й це не змінило загального результату: Ізраїль утримав контроль над стратегічними територіями.
Протягом 1970–1980-х років ізраїльська армія неодноразово втручалася в ситуацію в Лівані. У 1978-му почалося перше велике вторгнення, а в 1982 році Ізраїль розпочав повномасштабну операцію, відому як Перша ліванська війна. Ці дії були спрямовані на знищення осередків палестинських бойовиків, але водночас втягнули країну в багаторічну війну на чужій території. Лише 2000 року Ізраїль вивів війська з Лівану, але регіональна нестабільність збереглася.
Окреме місце в історії Ізраїлю займає Єрусалим. Це місто, у якому перетинаються релігія, політика, символізм і конфлікти, давно перестало бути просто адміністративною одиницею. У серпні 1980 року Ізраїль ухвалив рішення юридично закріпити статус об’єднаного Єрусалима як своєї столиці. З точки зору ізраїльської політики це було логічне завершення процесу контролю над містом, розпочатого ще під час Шестиденної війни 1967 року. Проте для міжнародної спільноти це рішення виявилося неприйнятним. Всі дипломатичні представництва залишалися в Тель-Авіві, і навіть ті країни, які мали з Ізраїлем стабільні політичні або економічні стосунки, уникали публічного визнання нової столиці.
Статус Єрусалима став довготривалою точкою напруги між Ізраїлем і рештою світу. З ізраїльської перспективи — це духовне і національне серце країни, місто, в якому закладено основи ідентичності, правової тяглості, символічного простору держави. Але для більшості країн світу це була територія зі складним і суперечливим статусом, над яким тяжіє пам’ять про арабсько-ізраїльські війни, доля палестинського населення та загальна відсутність політичного консенсусу.
Цей дипломатичний пат залишався незмінним до грудня 2017 року, коли президент США Дональд Трамп офіційно визнав Єрусалим столицею Ізраїлю. А вже 14 травня 2018 року — символічно в річницю проголошення незалежності — Сполучені Штати перенесли своє посольство з Тель-Авіва до Єрусалима. Жодна інша велика країна не повторила цього кроку на той момент. Частина союзників США відкрито висловила незгоду, інші зберігали дипломатичну обережність. Єрусалим у цей момент знову перетворився з історичного центру на майданчик геополітичного протистояння, де кожне дипломатичне рішення розглядається не як прояв права на суверенітет, а як декларація політичної позиції в конфлікті.
Для ізраїльського суспільства рішення Трампа стало знаком довгоочікуваної підтримки з боку держави, яка здатна впливати на глобальні баланси. Однак в арабському світі це сприйняли як демонстративне порушення всіх попередніх домовленостей, як однобічну підтримку Ізраїлю без урахування позиції палестинців. Реакція була прогнозовано напруженою — від дипломатичних протестів до нових сутичок у Секторі Гази.
Попри всю технічну, військову й політичну спроможність, Ізраїль досі перебуває в ситуації, коли його право визначати свою столицю залишається під питанням у зовнішньому світі. Це не ізольований випадок, а скоріше візерунок всієї ізраїльської історії, де здобуте силою чи аргументом усередині країни не обов’язково визнається поза її межами. Єрусалим у цьому сенсі є втіленням складного балансу між національним баченням і міжнародним спротивом.
Що було до Ізраїлю: історія землі до проголошення держави
Все, що відбувалося на території сучасного Ізраїлю до проголошення державності 1948 року, є складною і глибоко нашарованою історією, в якій політичні форми змінювали одна одну з такою частотою, що кожне нове покоління могло бачити іншу мапу влади. Ще у XV–XIV століттях до нашої ери ця земля стала простором формування давньоєврейської ідентичності. Вихід із Єгипту, переселення до Ханаану, поступове укорінення — ці сюжети знайомі більшості з біблійного тексту, але вони мають і конкретну географічну прив’язку. Саме в Ханаані виникає основа майбутньої Ізраїльської держави.
На межі другого і першого тисячоліть до нашої ери, орієнтовно в XI–X століттях, розпочався період розквіту давньоєврейської монархії. Проте вже невдовзі ця держава розкололася на дві частини: Північне Ізраїльське царство зі столицею в Самарії та Південне Юдейське царство з центром у Єрусалимі. Цей поділ мав не лише політичний, а й релігійний і культурний вимір. Кожне з царств формувало свою ідентичність, хоча обидва спиралися на спільні традиції.
У VIII столітті до нашої ери Асирійська імперія знищила Північне царство. Його населення було переселено до Межиріччя — регіону, який став символом примусового вигнання. Юдейське царство проіснувало довше, але і воно втратило незалежність. У 332 році до нашої ери територію Ізраїлю захопив Олександр Македонський. Після нього ця земля стала частиною елліністичного світу — спочатку в складі імперії Селевкідів, а згодом, після запеклого протистояння і повстань, — під владою Риму.
У 64 році до нашої ери Юдею завоював римський полководець Гней Помпей Великий. Саме з римською окупацією пов’язане знищення другого Храму і поступове вигнання євреїв з Єрусалима. У цей період римляни почали називати територію Палестиною — терміном, що згодом набуде політичного значення і стане частиною конфлікту між арабським та єврейським населенням. Після знищення Юдейської держави єврейський народ майже два тисячоліття не мав власної державності. Він розсіяний по світу — в Європі, Північній Африці, Азії, зберігаючи лише культурну, релігійну та історичну тяглість із землею, з якої його було витіснено.
Нове політичне повернення на ці території почалося наприкінці XIX століття. У 1882 році, після хвилі погромів у Східній Європі, стартувала перша Алія — хвиля єврейської еміграції до Палестини, яка тоді перебувала під контролем Османської імперії. Паралельно з нею виникає ідеологія сіонізму — єврейського національного руху за відновлення держави. У 1897 році Теодор Герцль, австрійський єврей і журналіст, скликає Перший сіоністський конгрес, який офіційно декларує мету створення єврейської держави в історичній Палестині.
Після Першої світової війни ситуація змінилася радикально. Османська імперія розпалася, а Палестина перейшла під контроль Великої Британії. У 1917 році міністр закордонних справ Британії Артур Бальфур видав відому декларацію, в якій уряд підтримав ідею створення єврейського «національного дому» в Палестині. Цю ідею схвалили кілька ключових західних держав. У 1922 році Ліга Націй офіційно затвердила британський мандат, а Палестина стала територією під управлінням Лондона. Саме в цей період єврейська присутність починає зростати — як у кількісному, так і в інфраструктурному вимірі.
Єврейські поселення розбудовуються, з’являються перші економічні структури, школи, лікарні, формуються елементи політичного самоуправління. З 1904 по 1939 рік до Палестини відбулося п’ять основних хвиль Алії, під час яких тисячі євреїв втікали від репресій у Російській імперії, Польщі, Німеччині, намагаючись знайти притулок на «землі обітованій». Після Голокосту світова думка остаточно схилилася на бік підтримки ідеї державності для єврейського народу. Жах масового винищення у Європі став сильним моральним аргументом у дискусіях щодо майбутнього Палестини.
У 1947 році Організація Об’єднаних Націй ухвалила план поділу британського мандату: 56% території передбачалося для єврейської держави, 43% — для арабської, а Єрусалим мав отримати міжнародний статус. Попри значний спротив арабських країн, рішення ООН стало юридичною основою для майбутньої декларації незалежності. Вже через рік, 14 травня 1948 року, ця декларація була проголошена.
День памʼяті: чому євреїв знищували нацисти і як їх рятували українці
14 травня в Україні є днем, коли офіційно вшановують людей, які рятували євреїв під час Голокосту (відомого також як Шоа́ (івр. השואה, «катастрофа»). Під час Другої світової війни нацисти знищували євреїв системно й цілеспрямовано. Нацистська політика не була хаотичною, вона ґрунтувалася на чіткій расовій ідеології. Євреїв не розглядали як частину суспільства, яку можна ізолювати чи контролювати, їх вважали біологічною загрозою, яку треба було ліквідувати фізично. Саме тому у випадку з євреями мова йшла про винищення як головну мету. Цілі громади зникали за кілька днів: спочатку — реєстрація, потім — гетто або просто наказ зібратися в певному місці, далі — ешелони або розстріли на околицях міст.
Нацистська Німеччина створила ідеологію, де євреї розглядалися як «вороги раси», «джерело зла», «вірус», який нібито загрожує всьому людству. У таких умовах навіть саме існування єврея розцінювалося як злочин. Під цю логіку було підведено бюрократію, техніку, транспорт, право — все підпорядковане одній меті: не залишити жодного єврея живим.
На території України — одній з найбільших арен Голокосту — загинули приблизно півтора мільйона євреїв — чверть усіх жертв Голокосту в Європі. Це була чверть усіх жертв Голокосту в Європі. Єврейська приналежність ставала вироком без права на апеляцію. Винищення відбувалося на всіх рівнях — жінки, діти, старі, немовлята. Не залишали навіть слідів — у багатьох випадках після розстрілів тіла спалювали або хоронили в братських могилах без жодних позначень.
Розстріли відбувалися просто неба: в урочищах, ярах, на околицях міст і сіл. Найвідоміше з таких місць — Бабин Яр у Києві. Але подібне траплялося у сотнях населених пунктів — у Бердичеві, Кам’янці-Подільському, Харкові, Рівному, Умані, Вінниці, Львові, Житомирі. Часто розстріли відбувалися навіть без створення гетто. Достатньо було списку і наказу. Деякі місця масових убивств зберігають у собі останки тисяч людей, і досі без належного поховання чи меморіалів.
Попри терор і загрозу страти, українці — прості селяни, священники, монахи, вчителі, лікарі — рятували євреїв, ховали їх у підвалах, погребах, лісах. Робили фальшиві документи, видавали за своїх родичів, навчали молитися по-християнськи, щоб діти не видали себе випадково. Були випадки, коли українські селяни рятували цілі родини роками, переховуючи їх у стодолах, хлівах, між стінами. У містах — особливо в Західній Україні — часто переховували єврейських дітей у монастирях, сиротинцях, школах. Їм змінювали імена, навчали християнських молитов, щоб у разі перевірки вони не видали себе. І все це — з постійною загрозою для власної родини. Всі тоді знали, що за єврея в будинку розстріляють всіх.
Ізраїль визнав 2673 українців Праведниками народів світу. Це ті, про кого вдалося дізнатися офіційно, насправді їх було більше. Багато історій не задокументовані, тому що самі врятовані не пережили війну або згодом виїхали, не маючи змоги подати документи. А ті, хто рятував, часто не прагнули розголосу, боячись переслідувань вже після війни — цього разу з боку радянської влади. Але факти залишилися. Розстрілювали — тому що були євреями. Рятували — тому що були людьми.
Сучасний Ізраїль: факти, які справді вражають
Ізраїль розташований на перетині трьох континентів — Азії, Африки та Європи. Територія країни — лише трохи більше двадцяти двох тисяч квадратних кілометрів, що менше за площу Київської області, але насичення життям, технологіями, мовами, конфліктами й досягненнями тут таке, ніби втиснуто кілька світів у межах однієї держави. Станом на початок 2021 року населення Ізраїлю становило понад 9 мільйонів осіб. Це 100-те місце у світі за кількістю жителів і 150-те — за площею, однак країна впевнено стоїть у першій десятці в темпах розвитку й інновацій.
Офіційних мов тут дві: іврит і арабська. І якщо арабська — природна для місцевого арабського населення, то іврит є прикладом мовного відродження, якому немає аналогів. Протягом вісімнадцяти століть ця мова вважалася мертвою, а сьогодні нею розмовляє вся держава, включно з урядом, університетами, телебаченням і армією. Важливо, що в Декларації незалежності Ізраїлю гарантії мовної свободи були прописані ще в 1948 році — за десятиліття до появи аналогічних правових норм у багатьох інших державах.
75% населення Ізраїлю складають євреї, 20% — араби. Але ця простота у відсотках оманлива. За своєю культурною, релігійною та побутовою різноманітністю ізраїльське суспільство є майже мозаїкою — сефарди й ашкенази, емігранти з Росії, Ефіопії, Франції, Аргентини, Сполучених Штатів. Ізраїльські міста можуть мати окремі релігійні закони, а в сусідньому районі — діяти зовсім інші правила, й це нікого не дивує.
Ізраїль є єдиною країною в світі, де військовий обов’язок поширюється на обидві статі, всі жінки тут зобов’язані служити в армії. Доньки й сини міністрів і депутатів, всі без виключення, так само проходять службу, як і решта молоді. Армія оборони Ізраїлю є не лише інструментом безпеки, а й фактором соціалізації та національного згуртування. У цій армії є батальйон, названий на честь удода — «Духифат». Саме птах удод у 2008 році був обраний національним символом Ізраїлю. Зовні це може здаватися дрібницею, але в країні, де кожна дрібниця має значення, птах із розкритим віялом пір’я став не лише емблемою, а й назвою бойового підрозділу.
Тривалість життя в Ізраїлі є одним з найвищих у світі. Середній показник становить 82,5 роки, що ставить країну на восьме місце у глобальному рейтингу. Це результат не лише якісної медицини, хоча саме ізраїльські клініки сьогодні вважаються одними з найсучасніших у світі, а й комбінації кількох чинників: здорового харчування, розвиненої системи ранньої діагностики, кліматичних умов, культури фізичної активності та відносно низького рівня побутового стресу. Навіть у ситуації війни ізраїльтяни зберігають ритм життя, у якому пріоритетами залишаються здоров’я, освіта, технології, родина.
Крім того, в Ізраїлі найвищий у світі відсоток людей із вищою освітою. Ізраїльське суспільство відрізняється високим рівнем освіченості. Станом на останні роки, 24% робочої сили мають вищу освіту, а 12% — науковий ступінь. Але за цими сухими відсотками стоїть важливий зміст: мова йде не про масову формальну освіту заради диплому, а систему, в якій акцент робиться на практичність, знання, міждисциплінарність, прикладне мислення. В університетах — сильні факультети фізики, медицини, агронауки, біоінженерії, мовознавства. Академічна мобільність розвинута так, що випускники спокійно інтегруються до глобального наукового середовища, зокрема в США, Німеччині, Канаді, Японії.
Країна, попри невелику площу, змогла побудувати модель, де освіта й здоров’я стали не просто соціальними благами, а стратегією виживання. При цьому в умовах зовнішньої загрози ставка зроблена не тільки на армію, а й на те, щоб громадяни були здоровими, довгоживучими, освіченими і здатними швидко адаптуватися до викликів часу. Саме цей створює той ефект Ізраїлю, який складно описати однією цифрою, але який чітко відчувається за результатами.
Водночас Ізраїль має найбільшу у світі кількість музеїв на душу населення. Причому це як класичні мистецькі установи, так і технічні, військові, етнографічні, релігійні. А ще — це друга країна у світі за кількістю книг, які видаються щороку, і перша — за кількістю перекладів іноземних книжок. Нація читачів і дослідників.
Саме тут була винайдена система крапельного зрошення — технологія, яка зробила можливим вирощування сільськогосподарських культур у пустельних умовах. Ізраїль не просто освоїв пустелю, він перетворив її на джерело продовольства. Сьогодні ця система використовується в усьому світі — від Каліфорнії до Австралії.
В Ізраїлі існує понад три тисячі високотехнологічних компаній — більше, ніж у будь-якій іншій країні за площею. Саме тому країну називають «другою Силіконовою долиною», і саме тут за 77 років було здобуто більше Нобелівських премій, ніж у деяких країнах за століття. Причому ці нагороди не обмежуються лише наукою — це і мир, і література, і медицина.
Ізраїль є однією з небагатьох країн світу, де площа пустель не стала вироком для аграрного розвитку. Більше половини території — це кам’янисті або піщані землі, де за природними умовами практично неможливо вести традиційне землеробство. Однак саме тут з’явилася крапельна система зрошення, що згодом стала глобальним стандартом у посушливих регіонах. Пустелі тут поступово озеленюються, а останні десятиліття в Ізраїлі було висаджено мільйони дерев. Кожне нове насадження ретельно планується, враховуючи воду, клімат, і навіть те, як тінь від дерев впливає на збереження вологи. За темпами зростання лісових масивів у штучно створених умовах Ізраїль стабільно перебуває в лідерах світу.
Паралельно з агротехнологіями розвивається й інша, здавалося б, несподівана для маленької країни сфера — космос. Ізраїль має власну космічну програму, яка включає розробку, запуск і керування супутниками. Країна не має великих пускових майданчиків, але користується міжнародною кооперацією, зокрема із США та Індією, аби виводити свої апарати на орбіту. Перший супутник «Офек-1» був запущений ще у 1988 році. Відтоді ізраїльські супутники працюють для потреб зв’язку, спостереження, наукових досліджень і безпеки.
Соціальна політика в Ізраїлі побудована на балансі підтримки та вимогливості. Допомога малозабезпеченим, безробітним або людям із обмеженнями — є, і вона доступна. Однак система не розрахована на те, щоб жити на виплати. Вона є формою короткострокової підтримки, яка стимулює до повернення до активного життя. При цьому держава активно інвестує в перекваліфікацію, програми працевлаштування та освіту дорослих. Ізраїльські соціальні працівники часто співпрацюють з армією, лікарнями, школами аби створити ефективну модель допомоги, орієнтовану не на пасивну компенсацію, а на інтеграцію.
Питання житла в Ізраїлі є окремою темою. Вартість квадратного метра в основних містах — Тель-Авіві, Єрусалимі, Хайфі — є однією з найвищих у світі. Для більшості молодих сімей купівля власного житла є віддаленою, а іноді недосяжною перспективою. Тому більшість мешканців країни винаймають квартири або живуть у спільному житлі з батьками, особливо на початку дорослого життя. Іпотека існує, але вимагає значного стартового капіталу й стабільного доходу. Це стимулює до мобільності — молодь часто переїжджає з міста в місто, шукаючи вигідні варіанти або ближчі до місця роботи.
Отже, Ізраїль дивує тим, як багато може вмістити на одному маленькому клаптику землі. У ньому поєднуються традиції й інновації, міграції й корінні громади, війна й розвиток, релігія й технології. І все це — не паралельно, а одночасно.
Збройний конфлікт в Ізраїлі не припинявся жодного десятиліття, він тільки змінює масштаби, форми, локації та противників, але завжди залишається частиною реальності. Те, що в інших країнах визначається як надзвичайна ситуація, в ізраїльському випадку стало тривалим фоном існування. При цьому в основі лежить постійне прагнення зберегти життя, забезпечити безперервність державності та залишитися на своїй території.
Міжнародні механізми безпеки, на які колись покладалися певні надії, в ізраїльському випадку з часом виявилися неефективними. Зовнішні структури, які мали б гарантувати право на мирне життя, так і не стали реальним захистом. Це сформувало стійке ставлення Ізраїлю до світу — без надії на сторонню допомогу. Він не став ізольованим, але країна не спирається на зовнішні гарантії як на основний ресурс. Цей підхід є прагматичним, жорстким, але може бути особливо цінним для країн, які опинилися в умовах затяжної війни. Не як універсальна модель, а приклад того, як держава адаптується до затяжної нестабільності й вибудовує довгострокову стратегію своїх дій без зовнішньої опори, розраховуючи лише на себе.
